Чи варто знецінювати результати Української революції 1917 - 1921 років?

 

Газета ЦВК рад України. січень 1918 р.

9 березня цього року на сайті «Україна модерна» було розміщено англомовну статтю відомого канадського історика Степана Величенка «Російське вторгнення та завоювання України 1919 - 1928. Як більшовики встановили те, що вони називали Радянською владою».

Автор давно досліджує тему історії Української революції 1917 – 1921 років і має багато публікацій, але його концепція на мій погляд не витримує наукової критики. Величенко починає свою статтю так: «Російські більшовицькі лідери не визнали Українську Народну Республіку (УНР).» Це справді дивна теза, бо навряд чи автору невідомий текст «Маніфесту до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» від 4(17) грудня 1917 р. за підписами Володимира Леніна та Льва Троцького, що містив визнання «народної Української республіки» та її права повністю відокремитися від Росії чи увійти з нею у федеративні відносини. А 28 грудня 1917 р. старого стилю або 10 січня 1918 року за новим стилем голова делегації совітської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький визнав делегацію УНР, яку надіслала Українська Центральна Рада, та право УНР брати участь у цій конференції. Саме це визнання дозволило цій делегації укласти Брестський договір між УНР та державами четверного блоку – Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія 9 лютого 1918 р. нового стилю.

Далі Степан Величенко пише: ««Українська Народна Республіка Рад», проголошена в Харкові в грудні 1917 року, була іноземним та нелегітимним утворенням. В Україні ліве крило Російської соціал-демократичної та робітничої партії (більшовики) отримало не більше 15% голосів Установчих зборів у будь-якій українській губернії, включаючи голоси солдатів. З'їзд Рад України, який зібрався в Харкові в грудні 1917 року для ратифікації претензій більшовиків на владу, представляв не більше 49 зі 140 рад Донбасу та не більше 95 з майже 300 рад України.»

Тема легітимності не нова й подібні тези в літературі можна побачити доволі часто. Але дозвольте запитати, що таке легітимність і на чому вона заснована? «Енциклопедія історії України» дає таке визначення: «ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових інститутів сусп. думкою (у т. ч. зарубіжною), населенням країни або великими групами населення.» Існують різни види легітимності, різні теорії, але ця стаття ЕІУ завершується так: «На відміну від легальності Л. не є юридичним засобом визнання влади або державно-правових інститутів такими, що відповідають закону. Будь-яка влада, яка видає антиправові (на момент їх видання) закони, але забезпечує їх виконання законними методами, вважається легальною і, в той же час, вона може бути нелегітимною, тобто не сприйматися більшістю населення, сусп. думкою, світ. співтовариством тощо. Паралельно з легальною в сусп-ві може існувати нелегальна влада (громад. рухи, радикальна опозиція офіц. владі тощо), яка знаходить визнання та підтримку населення й, отже, є, хоча б частково, легітимною.» Музика І.В. ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Legitimnist_ponyattya

Як слушно зазначив під час нашої дискусії у програмі «Історична Свобода» з Дмитром Шурхалом київський історик Віталій Скальський, революція за визначенням не є легітимною, тому в революційні часи легітимність дуже умовне поняття. Дійсно, наскільки легітимною можна вважати саму Українську Центральну Раду та проголошену нею Українську Народну Республіку? Українська Центральна Рада так само не була обрана на загальних виборах усім населенням. УЦР – це таке само утворення Великої революції 1917 року, як і Совіти (ради) робітничих, селянських і солдатських депутатів. І УЦР, і Совіти – це революційні органи, яких не обирало все населення на загальних виборах. Ці революційні представницькі органи обирала активна частина суспільства, що утворювала відповідно українські ради у містах чи військових частинах, селянські спілки, солдатські комітети, фабрично-заводські комітети тощо.

Загальні вибори в цей час були проведені двічі – в листопаді 1917 р. вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. – вибори до Українських Установчих зборів, хоч останні пройшли й не повністю. На обох виборах більшість голосів в Україні отримала Українська партія соціалістів-революціонерів. За даними тієї самої «Енциклопедії історії України» всього від України було обрано 78 членів УПСР і 12 членів УСДРП. Верстюк В.Ф. ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Vserosijski_Ustanovchi

В той самий час найбільш авторитетний російський дослідник виборів до Всеросійських Установчих зборів покійний Лев Протасов, на книгу якого зокрема посилається Владислав Верстюк, вказує, що загалом до Всеросійських Установчих зборів було обрано 81 члена УПСР та 11 членів УСДРП. (Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания. Портрет в интерьере эпохи. М.: Росспэн, 2008, С.111). Нагадаю, що саме УСДРП на той момент мала більшість в уряді УНР – генеральному Секретаріаті, до цієї партії належали Володимир Виниченко та Симон Петлюра.

Але найцікавіше, що серед обраних від українських губерній депутатів було приблизно стільки ж більшовиків, як і членів УСДРП. Пояснити це можна легко тим, що чисельність робітників загалом була значно меншою, ніж селян, і тому селянські партії українських та російських есерів на тих виборах дістали значно більше голосів. Зокрема найбільше голосів більшовики отримали по Чернігівській губернії - 27,8 % (переважно за рахунок північних повітів із мішаним населенням) та Катеринославській губернії – 17,9 %. Ці цифри вже вказують на неправду у статті Величенка. Зокрема від Чернігівської губернії було обрано більшовиків Євгенію Бош, Георгія Пятакова, Федора Мотору та Андріана Риндича, від Катеринославської губернії – Григорія Петровського, Василя Аверіна, Климента Ворошилова та Віктора Ногіна, від Харківської губернії – Федора Сергєєва (Артема) та Матвія Муранова , від Полтавської губернії – Петра Смірнова, від Київської губернії - Іполіта Фіалека, від Херсонської губернії – Якова Скляра.

Євгенія Бош (1879 - 1925)

 Бунт проти розуму як антиспоживацький протест

Паж Мартен. Роман / пер. з фр. В. Мотрук. – Харків: ВД «Фабула», 2024. – 160 с.

Чим є людський розум? Що являє собою наше мислення? Вочевидь, це інструменти пізнання навколишнього середовища, синхронного аналізу та, зрештою, усвідомлення самого себе як особистості. Мозок – найскладніша відома у Всесвіті система, яка породжує індивідуальні розуми й мислення, якими щомиті користається. Якщо так, то ці властивості-функції мозку за визначенням є найціннішим багажем людини; мислення і розум відрізняють нас від тварин і примушують винаходити, планувати, мріяти.

Здавалося б, треба бути божевільним, аби добровільно відмовитися від усіх переваг, які дає людині ясний допитливий розум. Але саме такий вибір зробив Антуан – знавець арамейської мови та тонкощів життя комах. Обмін ерудиції, вміння застосовувати чи не до всіх явищ оточуючого життя ретельний аналіз на середньостатистичну розумову невибагливість здається йому набагато кращим вибором, аніж безкінечні терзання від усвідомленої недосконалості світу.

Сучасний соціум – царство абсурду й несправедливості. Одинаку-«ботаніку» важко прийняти байдужість і нігілізм, які панують у суспільстві. То що робити, коли ти розумієш, що все навколо влаштовано неправильно, відносини між людьми далекі від братерських? Що може зробити інтелектуал-інтроверт? Звичайно ж, влаштувати революцію свідомості. У випадку Антуана це деградація свідомості, падіння до середньостатистичної сірості, з висоти (точніше дна) якої абсурд стає нормальністю.

Відтак усе стає на свої місця. Раніше герой засмучувався, що до виготовлення одягу з магазину залучали дитячу працю в далекій азійській країні, а сніданок у всесвітньовідомій мережі фастфуду збагачує транснаціональну корпорацію. Тепер же він не заморочується: одяг доволі зручний, а сніданок хоч і переповнений «ешками» та зайвими вуглеводнями зате ситний і достатньо смачний.

Що робити щоб зблизитися з людьми, багато з яких теж не «заморочуються»? Таку задачу можуть полегшити всілякі речовини, що знімають «зайві» думки, наприклад, алкоголь (так можна стати одним з недалеких споживачів). А може… Що як вирішити проблему радикально, покінчивши з носієм того проклятого розуму? Зрештою, абсурдність світу споживацтва перетворює самі ідеї пиятики та суїциду з трагедії на комедію.

Мартен Паж, поєднуючи оригінальний гумор і сувору правду життя малює перед читачами картину еволюції головного героя. Що станеться, коли чесний, бідний, совісний та освічений юнак перестане перейматися всіми бідами світу цього? Правильно, він поступово стане філістером, обивателем. А що є головною принадою у житті міщанина? Звичайно ж, споживання. Проте якщо душа не приймає споживацтва, то поневолі зупиняєшся на етапі купівлі. Але для купівлі малопотрібних, але статусних речей потрібні значні суми кешу. Та незабаром волею випадку гроші з’являються…

   Роман «Як я став дурнем» показує, як культ споживацтва непомітно спустошує людину, вихолощує у ній людське єство. Обертання в колі «успішних» анулює справжню дружбу, щире спілкування й деформує мораль. Поняття «свобода» поступово змінює свій зміст – для біржового маклера, що зірвав жирний куш це слово означає незалежність від думки суспільства, а часто й антагонізм із нею, творення власної спотвореної картини світу. У ефемерному світі комерції все має свою ціну й водночас знецінюється.

Чого вартий такий відхід від усвідомленої бідності у вир збоченого багатства? Автор не дає чіткої відповіді на це питання. Головний герой у глибині душі так і не стає повноцінним апологетом капіталізму. Водночас, він і не повстає проти своєї нової іпостасі. Очевидно, те, що Антуана буквально витягують зі світу грошей інші персонажі є найслабшим місцем у цій, без сумніву, глибоко філософській книзі. Читач так і не побачив власного морального вибору протагоніста.

Роман Мартена Пажа цінний тим, що привертає увагу до земного й вічно актуального. Чи будемо ми й далі конкурентами у світі, де успіх вимірюється активністю роботи ліктів у натовпі, чи зробимо вибір на користь простих і одвічних людських якостей – дружби, братерства, взаємодопомоги?.. Від відповіді на це питання залежить багато. І розум тут аж ніяк не перепона.

 

Микола Гриценко

 

Про Маркса – художнім словом

(про роман Галини Серебрякової «Юність Маркса»)

 

Особистість видатного мислителя, філософа, політеконома і основоположника фундаментальної революційної теорії Карла Маркса уже давно стала об’єктом численних досліджень. Про засновника марксизму написані численні книги, зняті фільми, давно існує марксознавство, яке зосереджується не на вченні, а саме на життєписі Маркса. Біографічна книга Галини Серебрякової  стоїть дещо осібно у цьому ряду. «Юність Маркса» (1934-1935) – твір художній, хоча й спирається на значний масив документального матеріалу.

Авторці тема Маркса є близькою, адже родилася вона у сім'ї революціонерів. В РКП(б) вступила до настання повноліття. Батько та обидва чоловіки були репресовані й розстріляні. Галина Йосипівна теж не уникла маховика репресій – її було двічі ув’язнено, в 1950-х реабілітовано.

Постраждавши від сталінізму, Серебрякова, тим не менше, не зненавиділа те, у що раніше вірила. Написавши й видавши продовження – ще кілька книг про Маркса й Енгельса, вона присвятила їх особисто Микиті Хрущову та ХХ з’їзду партії. В роки «Відлиги» приєдналася до кампанії шельмування В. Дудінцева та І. Еренбурга. У той же час, якщо вірити російській вікіпедії, протестувала проти друку свого роману «Смерч» про роки, проведені в засланні, польською мовою.

Матеріал для майбутньої книги Серебрякова збирала у країнах Західної Європи. Німеччина, Франція, Британія, - міста, вулиці, будинки й інші локації, пов’язані з життям Маркса та його найближчого оточення, стали предметом прискіпливої уваги власкора «Комсомольської правди».

У книзі «Юність Маркса» розглядається відносно невеликий період життя Карла Маркса – від навчання у старших класах Трірської гімназії до еміграції в Париж (перед революційними подіями 1848-1849 років).

Карл Генріх Маркс постає зі сторінок роману як жива людина, юнак, що не проти розважитися, навіть побешкетувати. Його погляди трансформуються, але завжди залишаються в рамках власного поняття про справедливість, він прагне докопатися до істини у багатьох сферах, його ерудиція та начитаність вражають. Не поклоняючись ідеалам-ідолам (хоч хай би це був і знаменитий Гегель), Карл-Генріх нічого не бере на віру, все скептично перевіряє та оцінює, усе вивчає з позицій земного, а не небесного.

Час, коли Прусія, відносно відстала у порівняння зі своїми сусідками Францією та Англією, переживала внутрішні конфлікти, невдоволення консерватизмом і реакційністю монархії, породжував різноманітні опозиційні течії, неабияких мислителів, письменників і поетів. Маркс, певно, був найбільш послідовним, невідступним та універсально мислячим із тієї когорти. Свою боротьбу, згідно роману, Маркс розпочав війною  філістерству, вульгарній обивательщині, пізніше ж постав як борець за інтереси пролетаріату, які виклав і науково обґрунтував у своїх працях.

Інший персонаж, лінії якого присвячено мало не половину об’єму твору – дармштадтський кравець Йоганн Сток. Включивши його до твору, Серебрякова, очевидно, мала на меті показати шлях пролетаріату від перших класових боїв та відстоювання економічних прав, прийнятних тарифів (повстання ліонських ткачів 1831 року, «Жити, працюючи, або померти борючись!») через практику змовницьких дій без врахування наявності революційної ситуації (повстання таємного товариства «Пір року» Луї Огюста Бланкі в Парижі 1839 року) до усвідомлення самого себе як глобальної соціальної перетворюючої сили, що конче потребує власної самоорганізації для забезпечення подальшої боротьби. Зрештою, Сток-робітник, Сток-революціонер приходить до того, що пролетарським масам необхідний вождь і він його, зрештою, знаходить (тут усе в дусі радянської традиції вождізму).

Таким самим узагальненим є образ старого фабричного робітника з Манчестера Джона Сміта. Проживши тяжке життя, щораз піддаючись новим порогам цинічної буржуазної експлуатації, Джон поволі усвідомлює свої класові інтереси. Старий робітник розуміє, що шлях луддизму – шлях в нікуди. Чартизм привідкриває для нього силу робітничої стихії. Автор зводить у кінці книги Джона та Фрідріха Енгельса, який пише на матеріалі тисяч таких, як Сміт своє «Положення робітничого класу в Англії».

ХІХ століття, яке певно, найбільш рельєфно показало протиріччя та боротьбу класів капіталістичного суспільства, зображено в книзі із дотошною точністю. Кожна дрібниця, аж до деталей одягу чи побуту змальована достовірно. Ефект занурення в епоху посилює введення в якості другорядних персонажів таких реальних історичних осіб, як Бруно Бауер, Луї Огюст Бланкі та безліч інших. Як і можна було очікувати, представники буржуазії зображені у романі як випещені, відштовхуючі експлуататори, а робітники – як благородні, чесні бідняки. Зображення ж сцен експлуатації дитячої праці гідне «Олівера Твіста» Діккенса і здатне розтопити найбайдужіше серце.

«Юність Маркса» була написана в першій половині 1930-х і, відповідно, містить суперечності й неоднозначності, які були притаманні тій добі. З одного боку авторці вдалося зобразити Маркса-людину без зайвої ідеалізації та забронзовілості, з іншої сторони бачимо данину часу й стилю – певний схематизм і, у меншій мірі, догматизм.

Микола Гриценко