 |
| Одеська газета "Большевик" за 2008 р. |
Андрій Здоров
5 липня 2025 р. в
Підмосков’ї відбувся черговий ХІХ з`їзд Комуністичної партії Російської Федерації.
Переобраний на ньому в черговий раз головою ЦК КПРФ 81-річний Геннадій Зюганов заявив,
що «Справедливість і соціалізм – це головна національна ідея (росіян)». Звісно
що багато говорилося про захист «Російського світу» («Русского мира») від наступу
англосаксів, від «русофобії та антисовєтизму», необхідність згуртування патріотичних
сил Росії.
Ось цитата з офіційного сайту КПРФ:
«Г.А. Зюганов:
- Наш отчетно-выборный Съезд проводится в условиях войны, которую объявили натовцы и англосаксы Русскому Миру. Обращаю внимание, что только коммунисты побеждали фашизм. Мы этот уникальный победный опыт взяли себе на вооружение.
КПРФ дважды спасла Россию от Гражданской войны и вытащила ее после дефолта. Президент Путин за эти годы четыре раза менял свою стратегию. Владимир Владимирович боролся с терроризмом, собирал страну в единое целое, реализовывал национальные проекты, проводил политику суверенитета на основе самодостаточности. И мы эту политику поддерживаем.
Сегодня Президент в своем приветствии высоко оценил деятельность КПРФ, как старейшей, опытной партии, которая сражается за любимую Родину и на всех фронтах показывает пример.»
Це зборище
пройшло би зовсім непоміченим в Україні та й в Європі взагалі, якби чимало
інформаційних агенцій не повідомили би «сенсаційну» новину про те, що цей з’їзд
КПРФ ухвалив резолюцію, якою визнав доповідь Нікіти Хрущова на ХХ з’їзді КПРС в
1956 р. про культ особи Сталіна «помилковою та політично упередженою». Документ опублікований на офіційному сайті КПРФ та стверджує,
що доповідь Хрущова була побудована на підтасованих фактах і брехливих
звинуваченнях, та містить заклик відновити «історичну справедливість» щодо Сталіна
та повернути назву Сталінград місту Волгоград (до 1925 р. – Царіцин). Але найбільш цікаво, що Сталіна його нинішні послідокники прямо ставлять в один ряд із такими огидними символами Російської імперії як васал Золотої Орди князь Алєксандр Нєвський, московський князь Іван ІІІ, кривавий російський цар Петро І тощо. Дійсно Сталін в цьому ряду займає своє місце.
Такий холуйський щодо Путлера та його режиму виступ не став чимось новим та незвичайним. Створена залишками партійної номенклатури на початку 90-х років КПРФ від самого початку займала консервативну російсько-імперську позицію великодержавного шовінізму, що повністю суперечить непримиренній позиції Карла Маркса щодо російського імперіалізму, який він вважав головною загрозою для прогресивного розвитку та революційного руху в Європі. При чому сталінізм сам по собі це не лише поклоніння Сталіну особисто. Сталінізм – це визнання головної тези Сталіна, про те, що під його керівництвом в СРСР були побудовані основи соціалізму. Визнання СРСР соціалістичною державою в будь-якій формі – це є основа ідейного сталінізму.
Мені хочеться
нагадати, що в Україні від 1991 й до 2014 р також діяли чимало сталіністських
організацій. Щоправда найбільша з них – Комуністична партія України Петра Симоненка
- таки соромилася відверто й прямо співати панегірики Сталіну, хоч час від часу
й захищала сталінський режим. Але чимало дрібніших організацій були більш
відвертими та вміщували портрети генералісімуса та похвали на його честь у
своїх виданнях регулярно. Зокрема це «Союз коммунистов Украины» (в Одесі
вони видавали газету «Слово Коммуниста», яку редагував уфолог (!) Гурам Цушбая),
«Партія Комуністів-Більшовиків України» (Дніпропетровськ) тощо. Про їм мерзенну
роль лакеїв російського імперіалізму я писав ще у 2001 році у статті «Кому нужны
сапоги генералиссимуса?» в газеті «Мировая революция».
Однією з
найстаріших сталіністських організацій на просторах колишнього СРСР була так
звана «Всесоюзна Комуністична Партія Большевиков» (ВКПБ), яку заснувала Ніна
Андрєєва. Вона ще у 1988 р. публічно виступила у пресі проти курсу Горбачова на
десталінізацію, а в 1991 заснувала власну партію - ВКПБ, що стояла на принципах
ортодоксального сталінізму, або як вони казали – «марксизму-ленінізму». Ця
партія на відміну від КПРФ чи КПУ ніколи не була зареєстрована та не мала своїх
депутатів ні в парламентах, ні в місцевих органах влади та різко критикувала
КПРФ за зрадництво інтересів робітничого класу та принципів марксизму, реформізм
та прислужництво російській буржуазії. ВКПБ в 1990-х роках мала розгалужену
мережу членів та організацій. Зокрема в Україні їх очолював Секретар Бюро по Україні,
Молдові та Придністров’ю відомий борець із «американо-сіоністським капіталом» Анатолій
Маєвський, що видавав у Закарпатті газету «Рабоче-крестьянская правда». Ця
газета мала навіть реєстрацію в Україні, але вона була заборонена в 2014 р. за
підтримку агресії РФ у Криму та на Донбасі та підтримку сепаратизму, а сам
Маєвський більше року відсидів у тюрмі.
