Махновщина и украинская национальная революция

 

Від редакції.

 

Чи потрібні нам історичні міфи? На захист їх можна почути, що вони підвищують патріотизм та національну свідомість, що допомагає нам у сучасній війні. Але наскільки міцною буде та свідомість і той патріотизм, якщо їх основою будуть не на наукове дослідження історії, не об’єктивна реальність, а легенди та міфи, упередження та ідеології, які легко будуть розбиватися більш потужною машиною пропаганди ворога, що має й значно більше власних істориків? Міфологічна свідомість охоплює на жаль не тільки історію, але й багато інших сфер життя. Маса теорій змови досі користуються популярністю в усьому світі. Чого варта лише теорія про те, що епідемія коронавірусу вигадана представниками фармкомпаній чи світової закуліси задля чипування чи стерілізації людей? Скажете, що то зовсім інше? Але ж закони міфології одні й ті самі – одне й те саме заперечення раціонального наукового знання.

Стаття ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського присвячена важливій і міфологізованій темі про ставлення Нестора Махна й очолюваного ним руху до Української національної революції 1917-1921 років. Автор докладно аналізує твори самого Махна та провідних ідеологів махновського руху, які й стали першими його істориками – Петра Аршинова та Всеволода Воліна, співставляє їх з історичними подіями та відображенням їх у творах діячів Української революції та вщент розвіює міф про Махна як борця за національну незалежність України, який досі поширюється в певних колах.

В той же час редакція не в усьому може погодитися із автором. Зокрема Олег Дубровський вірно відзначає загальну тенденцію денаціоналізації панівних класів в Україні часів перебування її під владою Російської та Австро-Угорської імперій, коли абсолютна більшість українських поміщиків та буржуазії, чиновництва та інтелігенції й навіть робітництва, особливо у містах, зрікалися української мови та культури, української ідентичності й переходили на мову імперії, називали себе хохлами, малоросами чи просто «русскими» (яскравий приклад – «не Голохвостий, а Галахвастов» в комедії Михайла Старицького). Не уникнув цього імперського впливу й сам Нестор Махно, який писав свої твори російською мовою. В той же час не варто абсолютизувати цю тенденцію й зводити кількість власне українських поміщиків та капіталістів до нуля. Наприклад за даними Всеросійського перепису населення 1897 року, близько 100 тисяч осіб, що жили за рахунок капіталу, нерухомого майна та прибутків від торгівлі, назвали своєю рідною мовою малоросійську (українську). Звісно, що не всі вони мали українську національну свідомість, але деякі з них, як от Євген Чикаленко, цілком свідомо підтримували фінансово й український національний рух.

Олег Дубровський вважає, що у війні між Українською Народною Республікою та російськими більшовиками 1917-1918 років Нестор Махно виступив як колаборант російсько-більшовицьких окупаційних військ. Тут слід нагадати, що власне ця війна між Українською Центральною Радою та Совітами, які очолювала тоді коаліція російських більшовиків, російських лівих есерів, анархістів, до яких долучилися потім і українські ліві соціал-демократи та українські ліві есери, почалася ще до того, як Українська Центральна Рада проголосила самостійність УНР – Четвертим Універсалом, що був ухвалений 24 січня 1918 року (нового стилю), хоч і датований 22 січня 1918 року (днем, коли мали зібратися Українські Установчі збори). До цього моменту Українська Народна Республіка згідно Третього Універсалу тієї ж Української Центральної Ради від 20 листопада 1917 року, була частиною федеративної Російської республіки, а отже керівники УНР не розглядали більшовиків як представників іншої держави.

Керівництво Української Центральної Ради та її уряду Генерального Секретаріату звернулися в листопаді 1917 року до всіх народів та регіонів Росії із закликом утворити новий соціалістичний федеративний уряд Росії замість уряду більшовиків (та лівих есерів) на чолі із Володимиром Леніним. Щоправда, єдиний, хто відгукнувся на цей заклик був козацький уряд Війська Донського на чолі із генералом Олексієм Каледіним, який оголосив війну більшовикам й став центром збирання усіх реакційних сил прибічників старого порядку Російської імперії – білої гвардії. При чому й сам Олексій Каледін був рішучим прибічником єдиної й неділимої Росії. Тісна взаємодія між донським козацтвом та військами УНР була й на території Катеринославської губернії. В той же час Катеринославський губернський з’їзд Совітів робітничих і солдатських депутатів 18 грудня 1917 року та Катеринославський губернський з’їзд Рад селянських депутатів 11 лютого 1918 року (н.ст.) засудили цей союз із Каледіним та висловилися за Українську республіку Совітів (Див. : Октябрь в Екатеринославе. Сб. док и мат. Днепропетровск, 1957.С. 228-229, 295-296).

Більше того, навіть коли 14 лютого 1918 року Мала Рада розглядала питання про надання повноважень уряду щодо запрошення в Україну союзних німецьких військ, метою цього було названо не боротьбу із іноземною окупацією, а боротьбу із анархією та встановлення порядку в Україні (див.: Українська Центральна Рада. Док. і мат. Т.2. К., 1997. С.155-156).  А вже після початку німецької та австрійської інтервенції в Україну 19 березня 1918 року в Катеринославі відбувся Другий Всеукраїнський з’їзд Совітів, де близько тисячі делегатів проголосували за незалежність Української Народної Республіки Совітів. Думаю, що це все варто взяти до уваги, щоби зрозуміти, як саме формувалася позиція Нестора Махна та очолюваної ним групи анархістів Гуляйпільського району.

Тим не менше ґрунтовний аналіз спогадів Нестора Махна та творів ідеологів та перших істориків махновського руху, проведений автором, безперечно вартий уважного прочитання та дозволяє спростувати деякі сучасні історичні міфи й наблизити нас до справжньої картини нашого минулого. Хоч як неприємні іноді пігулки, але вони рятують від хвороби та повертають нас у реальне життя.

А.З.

 

 

Махновщина и украинская национальная революция.

 

Национальный вопрос был одним из основных вопросов, от

разрешения которых зависели судьбы российской революции.

И. Церетели.

…удержать свое право на землю, на хлеб и волю в жизни,

не урезанным программами того или другого правительства.

Н. Махно.

Введение.

После распада Российской империи под лживо-лицемерным названием «СССР», в 90-е годы  ХХ ст., на фоне нарастания реваншистских устремлений и настроений в России, начинается идеологическая борьба на историческом фронте за  бренд «Нестор Махно», то есть, за миф о Махно и махновщине между русскими и украинскими «ура-патриотами». Обе стороны намеревались использовать до сих пор сохраняющуюся в обывательской среде популярность этой исторической фигуры для достижения своих идейно-политических целей.

Русские интеллектуалы патриотической окраски, которые все более или менее явные великодержавные шовинисты, пытались (и пытаются) эксплуатировать миф о Махно, как о русском патриоте. Таким образом, они приобретали дополнительные идеологические обоснования экспансии возродившегося российского империализма на Юго-Востоке Украины.

В свою очередь, некритически мыслящая часть украинских патриотов и националистов, то есть, украинские «ура-патриоты», пытались (и пытаются) доказать, что Махно тоже был «наш», что он где-то, как-то был причастен  к украинскому национально-освободительному движению, к украинской национальной революции. Тем самым они пытались приобрести дополнительный идеологический фактор мобилизации обывательского общественного мнения для отпора российскому экспансионизму. 

Пророссийский сепаратистский вооруженный мятеж на Донбассе, поддержка его российской интервенцией и попытка российского империализма инспирировать подобные мятежи на всем Юго-Востоке и Юге Украины («русская весна» 2014 г., как попытка реализации российско-имперского проекта под названием «Новороссия»), дали новый значительный импульс этой идеологической борьбе вокруг мифа  о Махно. Ведь «русская весна» должна была принести «русский мир» как раз на те территории Украины, которые 100 лет назад были основным операционным театром махновщины, тем самым знаменитым «махновским районом».

В начале «большой войны» России против Украины, ранней весной 2022г., в результате наступления из Крыма (прямо по следам «Русской армии» Врангеля 100-летней давности), большая часть исторического «махновского района» оказалась захвачена российскими оккупантами. В сентябре 2022г.  Москва заявила о включении этих украинских территорий в состав восстанавливаемой Российской империи.

Такое развитие современной военно-политической ситуации дало новый толчок идеологической борьбе вокруг махновского мифа.

Носители экспансионистской идейной доктрины «русского мира» пытаются присвоить себе миф о Махно и тем самым приобрести дополнительные аргументы для оправдания российской империалистической политики.

Украинские «ура-патриоты» сопротивляются этому, пытаясь представить Махно участником украинской национальной революции, борцом за независимость Украины.

При этом обе стороны данного идеологического конфликта продолжают активно заниматься мифотворчеством. Миф под названием «Борец за свободу Нестор Махно»(1), который давно нуждается в последовательном всестороннем разрушении, обрастает при этом новыми, взаимоисключающими домыслами.

Два года назад (в мае 2020г.), в оборот этой идеологической полемики был введен текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно», в котором было освещено отношение Махно к украинской национально-освободительной борьбе на  основе анализа текста книги его воспоминаний «Русская революция на Украине. (От марта 1917 г. по апрель 1918 год)». Вновь появившись  в поле зрения соответствующей аудитории, текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно» вызвал определенный резонанс, что побудило его автора вновь включиться в полемику по поводу мифов вокруг Махно и махновщины.

Нет смысла полемизировать с российскими имперцами, с русскими великодержавниками. Опровергать явно абсурдные исторические спекуляции на тему «Махно – русский патриот», означает лишь напрасно, впустую тратить самый важный ресурс – время…

Но Махно не был и украинским патриотом, патриотом своей угнетенной нации. Поэтому, с украинскими потребителями мифа о Махно, которым хочется представлять его участником украинской национально-освободительной борьбы, вести полемику нужно, тем более, когда в ней принимают участие записные апологеты махновщины, эти самые активные производители промахновских мифов.

Свою задачу автор видит в попытке обозначить действительное место махновщины в истории украинской национальной (буржуазно-демократической по своему социальному содержанию) революции. Это задачу можно выполнить, лишь разрушая многослойные мифы вокруг такого социального явления, как махновщина и его лидера Нестора Махно.

 

«Смерть Центральной Раде!»

 

При изучении текста книги воспоминаний Махно «Русская революция на Украине…», прежде всего, обращает на себя внимание то, что Махно ни словом не упоминает о том национальном гнете, которому подвергалась Украине в «тюрьме народов» - в Российской империи.

Очень пространно рассуждая о крестьянстве, как таковом, о его революционных потенциях, о его роли в социальной революции, Махно ни разу не вспоминает, что в начале ХХ ст. украинская нация была, по преимуществу, крестьянской нацией. Он пишет о крестьянстве вообще, вне его национальной принадлежности и в то же время нигде не упоминает, что Украина была колонией в составе Российской империи. Вне понимания Махно находилось важнейшее социально-экономическое обстоятельство, производное от колониального положения Украины: эксплуататорские классы, преимущественно, были неукраинского, инонационального происхождения. Соответственно, в украинских реалиях начала ХХ ст. национальное угнетение было одновременно и угнетением социальным.

Если сравнить махновскую «Русскую революцию на Украине …» с произведениями его современников, - выдающихся украинских социалистов (В. Винниченко, И. Мазепы, П. Христюка, Н. Шаповала, П. Феденко), также написанных в эмиграции и охватывавших те же временные рамки, что и книга Махно, то мы получим разительный контраст. Лидеры украинских социал-демократов и социалистов-революционеров с большой силой и выразительностью описывали свирепое национальное угнетение крестьянской Украины. В свою очередь, украинский анархо-коммунист Махно национального угнетения не замечал вовсе.

Из такой, сугубо колониальной взаимосвязи национального угнетения с социальным, вытекала важнейшая особенность классовой борьбы в Украине в начале ХХст. Представителями эксплуататорских классов в то время были преимущественно евреи, поляки, русские или полностью русифицированные «малороссы», которым В. Винниченко давал следующую характеристику: «Пануючи українські кляси давно зрусіфікувалися, прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її визискування»(2).

Помещичье землевладение Правобережной Украины было представлено польской шляхтой, Левобережной – русским дворянством или давно превратившимися в русских дворян потомками козацькой старшины исторической Гетьманщины и Слободской Украины. Городская буржуазия была представлена евреями, отчасти немцами и в основном, теми же поляками и русскими.

Українська маніфестація 1917 року.

«Декларація Українськоі Центральної Ради», представлення в мае 1917 г.  российскому Временному правительству и Петроградскому Совету рабочих и солдатских депутатов (игравшему с марта по июль 1917г. ведущую роль в российской революционной политике) описывала специфически украинскую, сугубо колониальную, расстановку классовых сил следующим образом: «Пануючі класи на Україні – не українці. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, торговельну і також велику частину аграрної буржуазії творять поляки, росіяни й українці, що давно називають себе «руськими». Так само всі адміністративні посади в руках не українців. Тільки сфера визискуваних – велика частина міського пролетаріату, ремісники та дрібні службовці – українці. Таким чином, немає в Україні української буржуазії, що визнавала себе такою. Є окремі особи, невеличкі групи, що прилучаються задля своїх клясових інтересів до пануючих кляс під економічним оглядом, але кляс, повторяємо, ще нема».(3).

«Наслідок цього – делает вывод Декларация Центральной Рады – серед українських партій досі не було ні одної, яка б не внесла до своєї програми ідеї соціалізму».(3).

Поэтому украинская национально-освободительная борьба неизбежно становилась и классовой борьбой. Как писал Вл. Винниченко, эта борьба была борьбой за «розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. Без національного визволення не може бути визволення соціального. На цьому сходились усі одностайно. І з цього пішла Українська Центральна Рада».(4)

Изучение  текста «Русской революции на Украине …» позволяет сделать вывод: колониальное положение Украины в составе царской империи Романовых и соответствующая ему расстановка классовых сил  в 1917г. находились вне понимания Махно даже тогда, когда он в Париже создавал свои воспоминания, то есть, спустя десять лет после описываемых в его книге событий.

Поразившее современников своей интенсивностью и размахом возрождение украинского национального самосознания в 1917г., это «відродження нації» не вызывает у Махно ничего, кроме крайне отрицательных оценок, которые уже приходилось приводить в тексте «Украинская национальная революция и Нестор Махно».

Украинское национально-освободительное движение в 1917г. для Махно. – это «украинское шовинистическое движение, уродующее великие начинания русской революции на Украине»(5).

При этом, русского великодержавного шовинизма Махно вообще не замечает. В его «Русской революции на Украине…» очень много места уделено роли русского большевизма в этой революции и резкой критике большевистской социальной политики по отношении к крестьянству, а также его взаимоотношениям с различными представителями большевистской партии. Но нигде мы не встретим критики национальной политики  русского большевизма, критики, звучавшей даже в самой большевистской среде, со стороны части украинских членов РКП(б).