 |
| Пам'ятник "придушенню московського заколоту" біля метро "Арсенальна", раніше - пам'ятник учасникам січневого повстання 1918 року. |
В 1918 році в Києві видали збірник «Малая
Русь» за редакцією відомого російського націоналіста та редактора газети
«Кієвлянин» Василія Шульгіна. В радянські часи він був заборонений. В спецхрані
Одеської національної наукової бібліотеки дивом зберігся примірник, який
розсекретили лише на початку 2000-х років. Автори його описували «війну
більшевиків і українців» й щиро ненавиділи і перших, і других, як ворогів
старого ладу Російської імперії. Як і більшість міст України Київ тоді був
переважно російським містом, в якому за переписом 1917 року українці становили
лише 16,4 %. За даними перепису 1897 р. серед великих міст України українці
переважали лише у Полтаві – 55,8 %, тоді як у решті велких центрів становили меншість: у
Києві – 22,1 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові –
36,5 %, в Одесі – 9,4 %. Це було наслідком колоніального становища України, що
спричиняло національну невідповідність між містом і селом, де понад 80 %
становили саме українці.
Характеризуючи національну відмінність
міста і села у Російській імперії на 1917 р., Лев Троцький писав: “Населення
міст на окраїнах цілком відрізняється за національним складом від населення
сіл. На Україні та в Білорусії поміщик, капіталіст, адвокат, журналіст –
великорос, поляк, єврей, іноземець; сільське ж населення – геть усе українці й
білоруси. В Прибалтиці міста були осередками німецької, російської та
єврейської буржуазії; село – геть усе латиське й естонське. В містах Грузії
переважало російське і вірменське населення, як і в тюркському Азербайджані.
Відокремлені від основної народної маси не тільки рівнем життя й звичками, але
й мовою, наче англійці в Індії; зобов’язані захистом своїх володінь і доходів
бюрократичному апарату; нерозривно пов’язані із пануючими класами всієї країни,
поміщики, промисловці й торговці на окраїнах групували навкруг себе вузьке коло
російських чиновників, службовців, вчителів, адвокатів, журналістів, почасти й
робітників, перетворюючи міста в осередки русифікаторства й колонізаторства”.
.jpg)
Третину вищевказаної книги «Малая Русь» становлять
некрологи по убитих під час муравйовського терору в Києві представників вищого
російського дворянства, офіцерства, чиновництва й духовенства. Крім того подані
спогади про ті події самого Василія Шульгіна та інших прибічників російських
білогвардійців, короткий літопис подій. Зокрема вказано, що в самому Києві
повстання робітників-червоногвардійців почалося 16 січня за старим стилем або
29 січня за новим. Саме того дня командувач Київським військовим округом Микола
Шинкар оголосив місто на осадному становищі й призначив особливим комендантом
Києва голову ради вільного козацтва Михайла Ковенка. Останній своїм першим
наказом заборонив усілякі збори, встановив комендантську годину та військову
цензуру для всіх друкованих видань. 30 (17) січня на заклик Київського совіту
робітничих депутатів та профспілок в Києві розпочався загальний страйк, який
фактично паралізував місто на п’ять днів: зупинилися трамваї, електростанція,
навіть водогін.
Нинішня російсько-українська війна змушує
багато що переглядати й переосмислювати і в історії зокрема й часто підштовхує
до простих і здавалося би прямих аналогій. Зокрема часто проводять паралелі між
сучасною війною та війною 1918 року між Українською Народною Республікою та
більшовиками, вважаючи спадкоємцями останніх Путіна та сучасну Росію. Тоді в
1918 році червоним або совітським військам на чолі із Михайлом Муравйовим вдалося
подолати опір військ Української Центральної Ради та 8 лютого 1918 р. захопити
Київ. Логічно поставити питання: чому ж тоді це їм вдалося? І чому цього не
вдалося Путіну ні в 2014 році, ні в 2022 році, чому жоден з цих всіх Гіркіних
та Суровікіних так і не став Муравйовим?
