«Хороший русский» - от Белинского до Чубайса

 

Виссарион Белинский (1811-1848)

 

Вряд ли я расскажу что-то новое. Для большинства украинцев ситуация очень знакомая. Можно очень долго общаться с россиянами на разные темы – истории, экономики, философии, политики. Безусловно есть россияне, которые даже критикуют Путина и его режим. Но как только речь заходит об Украине, о том, что украинцы могут победить и отстоять свою независимость от России, здесь умный и порядочный собеседник вдруг меняется, его перекашивает и мы слышим: «Высокомерные хохлы», «русское пространство», «дураки», «националисты», «марионетки Запада», «да как они смеют убивать русских солдат», «да как смеет этот Зеленский предлагать русским сдаваться в украинский плен»… Да, смеем и предлагаем. По хорошему. В Украине таких персонажей и называют «хороший русский».

Одним из таких «хороших русских» был известный литературный критик ХІХ в. Виссарион Белинский. Он с умилением описывает свою поездку по Украине и пишет, что ему нравятся малороссы как подданые Российской империи. «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Вообрази, что малороссийский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками и ветчиною хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе.»

Но при этом всем Белинский и мысли допускает, что Украина может быть отдельной страной, а украинцы – отдельной нацией (а не частью «русскаго племени»), и мысли не может допустить об отдельной украинской литературе. С каким презрением и ненавистью он пишет об украинских писателях: "Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя — всё марают. А с другой стороны, как и жаловаться на правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторжение от него области?»

Особенно примечательны слова Белинского о великом украинском поэте Тарасе Шевченко:

«Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на Государыню императрицу. Читая пасквиль на себя, государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп.
Но когда государь прочел пасквиль на императрицу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть
возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил.
Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше.»

https://dralexandra.livejournal.com/40109.html

Заметим, что сам Белинский не читал «этих пасквилей», но кроет Шевченко последними словами. Знакомая ситуация. «Не читал – но осуждаю». О Шевченко как борце за свободу, против крепостничества и самодержавия Белинский не хочет даже слышать, у него вызывает отторжение сам «хохлацкий язык» и «хохлацкий патриотизм».

 

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!»

(Т. Шевченко. Сон).

При этом Белинский был человеком передовых взглядов для своего времени и резко критиковал самодержавно-крепостническую Россию. «Ей (России) нужны не проповеди (довольно она слышала их!), не молитвы (довольно она твердила их!), а пробуждение в народе чувства человеческого достоинства, столько веков потерянного в грязи и навозе, права и законы, сообразные не с учением церкви, а со здравым смыслом и справедливостью, и строгое, по возможности, их выполнение. А вместо этого она представляет собою ужасное зрелище… страны, где нет не только никаких гарантий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромные корпорации разных служебных воров и грабителей». Какой российский либерал или социалист не подпишется под этими словами? Но как отмечали еще в начале ХХ в., российская демократия заканчивается на украинском вопросе.

На смерть британської королеви

 

Єлизавета ІІ і принц Філіпп. 2016 р. Фото Reuters.

Смерть на 96-році життя британської королеви Єлизавети ІІ 8 вересня 2022 р., церемонія її похорон та вступу на престол нового короля Карла ІІІ стали на короткий час топ-новинами більшості світових медіа. Й це знову поставило запитання: навіщо така розвинута країна як Англія зберігає таку коштовну декорацію в своїй політичній системі? Адже відомо, що король чи королева Великої Британії давно вже не мають жодної влади.

Дійсно буржуазна революція в Англії відбулася ще в середині XVII ст., коли тодішньому англійському королю Карлу І Стюарту відрубали голову й була проголошена Англійська республіка. Але монархію невдовзі відновили. Зараз бюджет королівської родини становить близько 300 млн. фунтів на рік. Чи можна було би витратити їх на більш важливі речі?

Насправді королівською власністю в Сполученому королівстві вважають нерухомість, вартістю в понад 14 млрд. фунтів. Нею управляє спеціальна компанія Crown Estate Commissioners. Доходи від неї йдуть в державний бюджет, а королева отримує так званий суверенний грант - 25 % від прибутку за останні два роки.

Але англійська буржуазія навчилася отримувати прибуток і з самого королівського бренду. Мільйони туристів з усього світу приїжджають подивитися на церемонії королівського двору, а ще сотні мільйонів обивателів споживають тони кіно- відео- аудіо та друкованої продукції про життя королівської родини, численні скандали та інтриги, створювані часто на порожньому місці.

За даними консалтінгової компанії Brand Finance в 2017 р. "монархія" принесла країні дохід в 1,8 млрд фунтів, з яких 550 млн - тільки дохід від туризму.

Звісно, що нам того не буде, бо Велика Британія декілька століть була найбільшою колоніальною імперією світу й досі англійський король є номінальним главою держав 15 країн Співдружності (в тому числі Канади, Австралії та Нової Зеландії).

Але підтримування монархії має також, на мою думку, й ідейний сенс саме для правлячого класу - підтримання ідей консерватизму й феодальних брендів займає ідеологічну нішу більш раціональних і зокрема соціалістичних течій.

В січні 1649 Палата громад парламенту Великої Британії звинуватила короля Карла І Стюарта в державні зраді. Обвинувальний висновок визнав його «винним у всіх зрадах, вбивствах, пограбуваннях, підпалах, грабунках, спустошеннях, збитках і злочинах, завданих цій нації, діях і вчинених у згаданих війнах або спричинених ними." За даними сучасних істориків під час двох громадянських воєн, які розв’язав Карл І проти парламенту, загинуло близько 300 000 осіб, або 6% населення Англії.

У відповідь Карл І заявив перед судом:

"Жодна земна влада не може справедливо називати мене (який є вашим царем) правопорушником... цей день не може бути виправданий Божими законами; бо, навпаки, повноваження послуху царям чітко виправдане та суворо наказано як у Старому, так і в Новому Заповіті... Я не менш впевнений у законі цієї країни, що жоден вчений юрист не стверджуватиме, що Імпічмент може бути спрямований проти короля, і всі вони виступають від його імені: і одна з їхніх максим полягає в тому, що король не може робити нічого поганого ... вища палата повністю виключена; і для Палати громад надто добре відомо, що більша частина з них затримана або утрималась від засідання ... Зброя, яку я взяв у руки, була лише для того, щоб захистити основні закони цього королівства від тих, хто припускав, що моя влада має повністю змінити давню владу."

30 січня 1649 р. Карл І був страчений.

З того часу англійські монархи сильно змінилися. Відрубана голова Карла І навчила їх не втручатися в управління державою й обмежуватися функцією декорації та комерційного бренду.

Свої думки з цього приводу висловив український соціаліст та робітничий активіст Олег Дубровський, багатолітній автор нашого блогу.

Редакція.

 

Король Карл І Стюарт (1600-1649)

  

На смерть британської королеви

Смерть Елізавети II знову наштовхнула мене на питання, над яким я інколи міркував і раніше: чому завжди така раціональна англійська буржуазія досі утримує таку дороговартісну декорацію, як монархія? Тим більше, що Англія, як відомо, це батьківщина буржуазної демократії.

Я задав це питання товаришам. Вони відповіли, але з приводу цих відповідей у Facebook виникла невелика полеміка, до якої долучився навіть такий собі пан Юрченко, - сучасний український монархіст (який під час цієї полеміки дозволив собі некоректні висловлювання на адресу лівого руху).

Особисто мене цілком задовольняє ґрунтовна відповідь т.т. Здорова та Пірані. Але я маю дещо додати до полеміки, що розгорнулася навколо відповіді т. Здорова.

Нас, пролетарських соціалістів, не цікавлять особливості політичної кухні англійської буржуазії, - як там її влада вибудовує свої стосунки з декорацією монархії, яку вона вважає за потрібне досі зберігати. Але нас дуже цікавлять ті суспільно-політичні процеси та історичні події, в наслідок яких монархам відрубували голови, як от Карлу I, чи Людовіку XVI, або «выводили в расход», як    Миколу II.

Карл І перед Верховний судом. 1649 р.

Тут наш панок-монархіст, тобто пан Юрченко, розводився про страшні катування, яким було піддано «царевбивць» під час реставрації Карла II. Тим самим він натякає, - дивиться, ось що вам буде, - хай не сміє «третій» або «четвертий» стан відбирати життя у «помазаників божих». Але йому, наприклад, варто було б поцікавитися, як і за що Конвент (який уособлював французську націю у своїх депутатах) осудив на смерть Людовіка XVI.

Під час персонального голосування у Конвенті вироку цьому королю 16.01.1793 р., Максіміліан Робеспьєр у своїй промові, до речі, сказав: «Я не могу, вопреки разуму и справедливости, считать, что жизнь деспота имеет большую ценность, чем жизнь простых граждан».

Хай кожен, навіть пан Юрченко, спитає себе, - чи заслуговував на смерть, наприклад, російський цар Микола I («Палкін»)? Візьмемо тільки усі багатотисячні жертви та усі звірства Кавказької війни, придушення Польського повстання 1830 р., та Угорської національно-визвольної революції 1849 р. – невже вони нічого не варті?!  Невже «життя деспота має більшу вартість, ніж життя простих громадян»?!

Навіть російські дворянські революціонери-«декабристи» (Пестель, Рилєєв, Бестужев-Рюмін) планували після захоплення влади ліквідувати Миколу I та його родину. Князь Трубецькой, який за планами «декабристів» мав стати за тимчасового диктатора, виступав проти таких радикальних заходів, мовляв, це буде «якобінський терор» і у вирішальний момент не вийшов на Сенатську площу у Петербурзі, по суті, зрадивши своїх товаришів.     Військовий заколот не вдався. Миколу I не знищили, - ну й що отримали від царя «декабристи», - загально відомо…

Нас, пролетарських соціалістів, також дуже цікавлять історичні події, під час яких «вінценосні особи» втікали, як то кажуть «світ за очі», - як втікав з Англії,  переодягаючись та переховуючись, отой Карл II, коли під час другої англійської громадянської війни його пихату роялістську наволоч та його шотландських посіпак вщент розгромили славетні «залізнобокі» солдати Кромвеля; як втікали з Парижу Людовік XVIII у 1815 р., Карл X  у 1830 р., Луї-Філіп у 1848 р., гетьман Скоропадський та кайзер Вільгельм II у 1918-му…

А скільки повчального для монархістів змісту містить у собі історія з невдалою втечею  Людовіка XVI (втечею у Варенн) у червні 1791 р. Та його добровільно-примусового  повернення у Париж. Пану Юрченку варто було б зараз освіжити у пам’яті  цей чудовий епізод з життя королів.

Ще раз про англійську республіку та традиційну англійську монархію. Пан Юрченко зауважує, що англійська політична система дуже відрізняється від американської. І це дуже добре, що від самого початку існування Сполучених Штатів, американська політична система дуже відрізнялася від англійської. Англійська політична система XVIII-го століття, з збереженням інституту монархії, була  компромісом, який склався між торгово-промисловою буржуазією та земельною аристократією, як результат «Славної революції» 1688 р. Американська політична система постала під час національно-демократичної революції проти англійського панування і принципово відрізнялася від англійської.

Треба сказати, що під час повстання північно-американських колоній проти влади англійського короля (звісно, насамперед, проти влади англійської буржуазії, котра душила економічний розвиток колоній, а король був лише символом цієї влади), яке переросло у революцію та війну за незалежність, були як колоністи, що залишилися вірними британській короні (і тому, під час війни за незалежність ще  мала місце громадянська війна між колоністами), так і англійці, які підтримали американський Конгрес у його збройній боротьби проти військ англійського короля. Це були нечисленні англійські республіканці, які зберегли історичні симпатії до першої англійської республіки. Вони казали американцям: ми один народ, хоча і розділений океаном; Конгрес проти короля – це збройна боротьба за новітню англійську республіку; як колись, 130 років по тому, парламент воював проти короля за першу англійську республіку (принагідно зауважимо, що хибою цих англійських республіканців було нерозуміння того, що за океаном вже склалася новітня англомовна нація з колишніх англійців у шостому-сьомому поколінні, хоча і мова, і культура були ще єдиними, - наприкінці XVIII  ст.  новітня американська нація ще не встигла виробити власну культуру, але у мові вже сформувався помітний заокеанський акцент).

В одній з новел Вашингтона Івнінга є чудові слова одного з персонажів: «Революція перемогла! Війна за незалежність виграна! Ми відтепер не піддані короля Георга, а вільні громадяни Сполучених Штатів!».

За цими словами початок стрімкого прогресу, початок нової ери в історії капіталістичного суспільства, яка, за великим рахунком, триває і досі…

На закінчення: зрозуміло, що пан Юрченко, який, мабуть, скучив за гетьманською владою, становим поділом суспільства та спадковими привілеями ( бо що за монархія без аристократії?), є нашим ідейним ворогом. Своєю ідейно-політичною позицією він демонструє, наскільки реакційною може бути зараз інтелектуальна обслуга української буржуазії. Але він був би ідейним ворогом також і для славетних буржуазних революціонерів минулого.

Колись Луі-Антуан Сен-Жюст сказав: «Ми не можемо спокійно спати, поки на світі існують королі. Існування королів  принижує нашу людську гідність…»

Додам, що існування королів  та аристократів принижує і мою людську гідність.

А тим часом у Англії істерія навколо похорону Єлізавети ІІ набирає обертів. В нас йде національно-визвольна війна, а вітчизняні електронні ЗМІ підкидають та підкидають нам новини: от скільки туристів наперло у Лондон, щоб бути присутніми на церемонії похорону королеви, що навіть у скверах посеред міста ставлять намети; от як злітаються до Лондону «світові лідери», тобто провідні буржуазні політики, бо їм теж треба бути на цій церемонії; от як зворушливо попрощалася якась принцеса з покійною королевою, труна з тілом якої стоїть у Венстмінстерському соборі; от у якому вбранні, прикрашена якими коштовностями підійшла до труни королева Камілла; як там почувається Карл ІІІ; що бовкнув той чи інший принц…

Хвиля цієї істерії докотилася навіть до рідного мені Дніпра, - мер міста Б. Філатов висунув ініціативу перейменувати вулицю М. Глінки у самісінькому центрі Дніпра на вулицю Єлізавети ІІ.  

Під час війни, та й взагалі, не тільки кожен соціаліст, але й кожен класово-свідомий робітник  рішуче відкине усю цю монархічну гидоту, яку вперто просуває в українську суспільну свідомість сучасна буржуазна пропаганда…

Олег Дубровський,

український соціаліст, промисловий робітник,

учасник війни на Донбасі.