За столиком сільського бару, вивіска якого для більшої претензійності була написана латинськими літерами, розпивали вже, по всьому видно, не по першому бокалу пиво два чоловіки на вид двадцяти п'яти — тридцяти років. Про те, що один з них приїхав із міста відвідати рідних, можна було здогадатись з прикріпленого на брючному ремені мобільного телефону. Справа була не тільки в самій наявності мобілки — село не входило в зону покриття жодного оператора мобільного зв'язку; вихідця з цих місць у власникові телефону видавало те, як він його носив. Вигадавши на своїх роботах без, як правило, гарантованих вихідних час для візиту до дому, сільські заробітчани прагнуть справити на земляків певне враження — «щоб не казали, що поїхав у місто від нічого робити». Не маючи в межах села практичної користі, мобільники все ж красуються на видних місцях туалету як носії інформації про належність до певного рівня матеріального достатку. Тому при зустрічі односельчан, котрі поїхали шукати заробіток в тенетах великого міста, погляди перехрещуються приблизно в тій же області, що і в чоловічому душі, тільки тут розміри не слугують однозначним критерієм гордості.
В
селі, де знанням паспортних прізвищ односільчан могли похизуватись лише вчителі
й працівники сільради, його звали Іван Броллєр. Він походив з роду Півнів, який
своїм тотемом був зобов'язаний одному з своїх предків бозна в якому коліні,
котрий в дитинстві вилазив на ворота й вдало імітував спів домашньої птахи. За
біляву зовнішність і схильність до повноти малого Півня ровесники перехрестили
в Броллєра — саме в той час ця м'ясна куряча порода почала приживатись в
домашніх господарствах українських селян. Пропрацювавши після армії кілька
місяців трактористом на бувшого голову колгоспу, який заправляв тепер тими ж
землями уже в якості фермера, і отримавши за це мішок цукру й два муки, Броллєр
подався на заробітки в Київ. Тут він поміняв череду професій, аж поки не
влаштувався на посаду «тіхаря» в продовольчо-побутовому супермаркеті. Змінами
по 10-14 годин вештався він поміж покупцями з виглядом одного з них,
намагаючись при цьому вислідкувати тих, хто «забував» витягнути перед касою з
кишень-піхов-пазух товари відповідних габаритів.
Зовнішній
вигляд співрозмовника Броллєра, якого селяни знали проміж себе як Колю
Тра-та-та (його прапрадід був першим в колгоспі трактористом), дещо збивав з
пантелику місцевих обивателів. Одягнений він був без натяку на чиновничо-хазяйську
«солідність», при тому що був одягнений в добротні й, мабуть, дорогі речі не
«інкубаторного» фасону. Післяшкільний шлях Тра-та-та попервах був визначений
тією обставиною, що рідний дядько його по материнській лінії був доктором наук
і працював деканом в аграрному університеті. Мати Миколи, шкільний викладач
іноземної мови, змалечку студіювала сина в англійській мові і, маючи сильно
гіперболізовану уяву про можливості брата, який «вибився в люди», простодушно
попросила того влаштувати сина «десь на міжнародні відносини». Доктор відповів
на це з усміхом, що в дипломатів є свої племінники. Ставши студентом
сільськогосподарського вузу, в той час, як наукова кар'єра сильно впала в
престижі, Микола не став перейматись навчанням, хоч по логіці родинних зв'язків
повинен був вступити в аспірантуру. Він використав іншу можливість з тих, які
йому надавала альма-матер. Тамтешні чиновники від науки використовують як
основне джерело своїх доходів (окрім вступних і сесійних поборів з студентів)
профілюючу специфіку свого вузу. Вони укладають з західноєвропейськими
університетами договори про направлення туди студентів-аграріїв на «перейняття
досвіду й підняття кваліфікації». За всіма цими паперами криється безмитний
експорт дармової робсили на плантації до європейських землевласників. Студенти
виконують саму чорну роботу і отримують платню в кілька разів меншу, ніж мали б
за цю ж роботу громадяни тих країн, куди вони потрапляли. Хоч скотські умови
праці не були секретом, все ж раніше, за півроку-рік, на які видавалась віза,
молоді гастарбайтери могли заробити еквівалент того, що мали б при
безперервному трудовому стажі на батьківщині за кілька років. Тому конкуренція
за місця в групах «обміну студентською молоддю» була дуже велика, і за них
студентам доводилось викладати вузівським чиновникам на лапу значні, по своїм
міркам, суми. Протекція дядька позбавила Миколу від клопоту, пов'язаного із
збором необхідної суми.
Він
потрапив на Британські острови, в Англію. Працювати довелось в господарстві
великого земельного орендатора, який спеціалізувався на вирощуванні городніх
культур. Серед інших заробітчан Тра-та-та виділився пристойним знанням англійської
мови та тим, що зарекомендував себе як заправський механік (ці здібності почали
проявлятись в нього ще в дитинстві, коли батько заохочував його до участі в
ремонті свого «Москвича»). Хазяїн відмітив його для себе, і коли інші студенти
змушені були після закінчення візи вибирати між поверненням додому і положенням
нелегала, Тра-та-та отримав виклопотану своїм патроном продовжену візу і посаду
механіка на фірмі.
Микола
приїхав в рідне село вперше за три роки. В селі поки що не знали точно, скільки
грошей він з собою привіз, але загальну уяву паморочили чутки про те, що Коля
Тра-та-та на випадок можливого в майбутньому повернення на Україну збирається
купити квартиру в Києві. В такому світлі немає нічого дивного в тому, що
відразу по приїзді той став об'єктом прискіпливої уваги прекрасної половини
сільського населення, представниці однієї частини якої були не проти стати з
заморським женихом під шлюбний вінець, а іншої — намагались зіграти при цьому
роль свахи і «пропихнути» на зазначену вакансію свою кандидатку. Що стосується
чоловічої статі, то Броллєр теж не був єдиним, хто намагався вести з Тра-та-та
тісне спілкування. Цей комунікативний інтерес обумовлювався не тільки тим, що
статус людини, яка «гребе гроші лопатою», зобов'язує до виставляння випивки за
свій рахунок. Миколі дали відпустку й можливість відвідати рідних не стільки з
огляду на його ностальгічні почуття, стільки для того, щоб він завербував з
числа своїх земляків гастарбайтера на посаду свого помічника. Технічний парк
англійського фермера весь час зростав, і коли постало питання про розширення
штату обслуговуючого персоналу, він вирахував, що оплата відпустки українському
працівникові швидко окупиться за умови, якщо він привезе з собою ще одного для
зайняття місця, на яке в противному випадку доведеться наймати британця.
Розмова,
яку Броллєр намагався плавно підвести до ділового фіналу, протікала спочатку
переважно в спогадах про роки дитячої дружби. Потім Іван розказував про те, як
склалась доля спільних знайомих, а згодом сам із виглядом сліпого захоплення на
обличчі, в якому вгадувалось бажання підкупити марнославство приятеля, слухав
перемішані з небилицями розповіді сильно вже «піддатого» Миколи про розкоші
життя, яким він віддається в «культурній страні». Щоб більше схилити до себе співрозмовника
перед переходом до практичної частини бесіди, Броллєр вирішив повеселити його
«приколами» з свого міського життя. Він розповів історію про те, яка вдача
випала йому якось при виконанні службових обов'язків на роботі: спіймавши на
спробі крадіжки якогось дріб'язку «нєруского», котрий виявився нелегалом і
понад усе боявся міліції, обібрав того до копійки та ще й заставив проробити
всі номери, які зміг згадати із арсеналу армійської дідівщини.
На
подив Броллєра, Тра-та-та відреагував на історію не вибухом характерного сміху,
а спохмурнілим виразом обличчя, і до того ж усім видом почав показувати, що
збирається покидати бар. Роблячи спробу врятувати розмову, Броллєр спробував
вивести співрозмовника до монологу на неминучу для певної стадії сп'яніння
сільських молодиків тематику (випивка — жінки — бійка) й для затравки запитав у
нього про походження шраму на лівій скулі. Той відповів без ентузіазму,
знехотя:
— Мене побила й полоснула ножем
бритоголова шпана в Манчестері, коли я ходив на стадіон подивитись футбольний
матч.
— За що?
— За те, що нєанглічанін.— В голосі Тра-
та-та не було жодного натяку на бажання продовжувати розмову.
Опубліковано в газеті "Пролетарий". № 3-4 за 2006 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар