(Історична розвідка)
Взаємини
Червоної армії та армії Махна є цікавою і перспективною темою для істориків і
дослідників Української революції. В даній розвідці спробуємо розібратися у
обставинах бою під Шилівкою 1920 року та в супутніх подіях, пов’язаних із
рейдами армії Нестора Махна Зіньківським повітом (північний схід Полтавської
губернії).
Розпочнемо
з короткого огляду літератури. Якщо говорити про першоджерела, то наразі маємо
лише одне таке джерело – «Військово-оперативний щоденник відділу ревради
(махновців) за 1920 рік»[1]. Вів
щоденник начальник оперативного відділу (начальник штабу) махновців Віктор
Білаш. Фрагменти з цього унікального документу містяться у Зіньківському
районному народному історичному музеї. Деяка інформація про рейди Махна на
Зіньківщину є у спогадах Віктора Білаша, які впорядкував і видав його син в
1993 році[2]. Бачення
подій з протилежної сторони викладено у спогадах червоноармійця Ю. Романченка,
безпосереднього учасника боїв, які було опубліковано в 1931 році[3]. Крім
того, обставини сутички між махновцями та червоними були коротко описані в газетній
публікації 1927 року, автором якої був, судячи з контексту статті,
зіньківчанин, що ховався за псевдонімом В-ко[4]. Висвітлені
ці події і в художньо-документальних творах. Мова йде про книги Левка Рися
(Великобританія, 1957)[5]та
Дмитра Нитченка (Австралія, 1990)[6].
Обидва автора – діяспоряни; незважаючи на певну упередженість в описі подій
1920 року, як Левко Рись, так і Дмитро Нитченко перебували тоді в Зінькові,
тому їх свідчення теж є цінними. Описані ці події і в двох документальних
романах краєзнавця Івана Чайки (2001 [7] та
2019 [8]),
який спирався при їх написанні на нотатки Парфентія Галагузи, сподвижника
отамана Леонтія Христового. Серед історичних досліджень слід відзначити праці
історика повстанського руху на Полтавщині Віктора Ревегука. Його дослідження, в
тому числі й матеріал по Зіньківщині, увійшли до колективної трьохтомної збірки
по історії Української революції на Полтавщині (2017) [9]. Історик
не завжди коректно висвітлює події, проте подає багато фактичного матеріалу. Звертався
до цієї теми і краєзнавець О. Кононенко, що опублікував свій нарис у газеті
«Голос Зіньківщина» (2007) [10].
Як
мабуть, багатьом відомо, стосунки у батька Махна з червоними були складними. Не
будучи антагоністичними силами, маючи навіть до певної межі спорідненість в
ідеології, махновці й вояки Червоної армії у роки Громадянської війни нерідко
воювали разом проти спільного ворога – білогвардійців. Проте згодом між
сторонами почала зростати взаємна недовіра. Махновці не визнавали будь-якої
влади, в тому числі радянської та вороже ставилися до вимог більшовицького
командування розпустити Військово-революційну раду; по-різному анархісти й
більшовики дивилися на причини виникнення Григор'євського бунту. Нарешті, в
кінці травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України за
вказівкою Леніна і Троцького прийняла рішення ліквідувати махновщину в стислі
строки. Відповіддю махновців, які практично повністю контролювали південний
схід України, були рейди по прилеглих територіях, підконтрольних більшовикам.
 |
| Братська могила 28 червоноармійців та громадян міста Зінькова, які загинули під час громадянської війни. |
Період
відносної сталості в Зінькові наступив 20 листопада 1919 року після звільнення
містечка від військ Денікіна партизанським загоном Баринова. Незважаючи на
встановлення влади у повітовому центрі, навколишні ліси та села часто
опановували всілякі повстанські угруповання, зокрема так звана банда Марусі,
символом якої був чорний прапор[11].
9 серпня
1920 року із району Кременчука Махно неочікувано для всіх рушив у північному
напрямку. Згідно щоденникових записів Білаша, махновці виїхали в 3 години ночі
з Шишак, під’їхали до Зінькова, спокійно зайнявши позицію та пішли в наступ 1-м
кавалерійським полком і піхотою Вікторова (3-ій піхотний полк). Бій з частинами
Червоної армії (171-й батальйон та міліція в кількості 1450 чол.) продовжувався
3-4 години. При взятті міста було захоплено в полон 200 чол. Зі сторони
махновців теж були втрати, зокрема було вбито командира ескадрону Харя та
вахмістра Смородіна[12].
Більшовицький актив евакуювався до міста Охтирки, міліція – до Опішні.
Свідок
тих подій, Левко Рись, так описує прибуття махновців: «Піші їхали в фаетонах на ресорних таврійських бричках, запряжених
трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети,
а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони
ніби обіймали його.
Мене вабив відважний вигляд махновських
вояків: з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали розкішні кучеряві
чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові
чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе; на рамена були надіти
паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах
махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із
листочками, їде батько Махно із синочками»»[13]. Місцеві
самогонниці у ті дні мали гарний виторг за свою «продукцію».
