Для більшості сучасних українців буде
досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була
не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище деякий час було навіть у
розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України,
слово «Бош» для наших співвітчизників означає передусім марку німецької
техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. А тоді
її ім’я було оповите легендами і загадками.
Одну з них створив колишній гетьман
України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх
спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант російської армії і командувач 1-го
українського корпусу, наприкінці
листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського
корпусу «под предводительством агитаторши Бош»[1].
Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на
Поділлі, але місяцем раніше – 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. (старого стилю).
Тоді відбувалися бої між військами старого російського уряду Керенського та
прибічниками Ради робітничих і солдатських депутатів у Вінниці, а 2-й
гвардійській корпус оголосив про підтримку радянської влади та почав наступ на
Вінницю з боку Жмеринки. В описуваний же
Скоропадським період листопада – початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася
у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до
Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському
з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки[2].
Такою ж загадкою залишається і фраза одного
з перших біографів Симона Петлюри підполковника армії УНР Василя Проходи про
те, що після здобуття козаками Петлюри київського заводу «Арсенал» 20 січня (2
лютого) 1918 р., звідти вивели колону полонених робітників, на чолі якої «гордо крокувала Євгенія Бош»[3].
Насправді документально підтверджено, що Євгенія Бош в січні 1918 р.
знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський уряд України –
Народний Секретаріат, членом якого вона була. У січневому повстанні 1918 р. в
Києві брали участь дочки Євгенії Ольга та Марія Бош, які тоді разом з іншими
жінками-більшовичками носили повстанцям продукти та медикаменти, але вони не
потрапляли у полон і аж ніяк не могли очолювати колону арсенальців[4].
Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали
за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош. Як курйоз можна сприймати
зараз і те, що в першому виданні «Енциклопедії українознавства» її названо
«більшовицькою діячкою жид.(івського) походження»[5].
Хоч в останньому додатковому томі це було виправлено на «німецького»[6].
Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що
навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили
згадувати. Зараз серед істориків можна зустріти думку, що Бош стала жертвою
«історіографічної ґендерної дискримінації»[7].
Але думаю, справа в іншому. Вона завжди належала до тих, хто мав свою позицію й
ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця позиція суперечила поглядам Леніна
або інших вождів більшовицької партії. На щастя перед смертю у 1925 р. Євгенія
Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби»[8]
та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р.
за рік до розпаду СРСР.
Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли
Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, вихідця із
Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер,
народилася дівчинка, яку назвали Євгенія. Щоправда сама вона в своїй
автобіографії пише, що народилася в містечку Очаків тієї ж Херсонської
губернії, але у жандармських документах місце народження вказано саме с.
Адрагіоли. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках
Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе
Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр,
Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через
рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність
залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин
землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже
у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у
місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає
матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія[9].
«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама
втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу»,
– ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя
професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві
соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? В 1901 р. вона вступає до
РСДРП, невдовзі примкнувши до її більшовицької фракції. Розлучившись із
чоловіком і залишивши дітей у себе, вона активно займається підпільною
партійною роботою і в 1911 р. стає секретарем Київського комітету РСДРП. В 1912
р. була заарештована, та невдовзі незважаючи на отриманий у тюрмі туберкульоз
засуджена на довічне заслання до Сибіру.
 |
| Зі слідчої справи Євгенії Бош 1911 р. |
