Сторіччя Української революції: класова боротьба чи національна єдність?

Сторіччя грандіозних революційних подій, які до самого дна сколихнули старий світоустрій, прогриміли смертельним вироком для великих напівфеодальних імперій – тюрем народів, перекроїли політичну мапу світу та стали нехай невдалою, але досі найбільш загрозливою для правлячих класів спробою пролетарських революціонерів – інтернаціоналістів вибороти безкласове соціалістичне суспільство, новітні послідовники ідей соціальної справедливості зустрічають в геть інших, далеких від революційного ентузіазму умовах. Старий робітничий рух зник з історичної арени, тоді як новий ще тільки но зароджується в якості самостійного суб’єкту історичного процесу. Ідеї соціалізму та комунізму навіть для думаючої частки робітництва все ще малоцікаві, не здатні підштовхнути його до боротьби проти експлуататорського ладу, тобто наразі вони не є матеріальною силою, що здатна перетворити світ. Надто це стосується так званого «пострадянського» простору, де панування контрреволюційного державно – капіталістичного режиму, який вперто видавав себе пролетарською диктатурою чи навіть справжнім соціалізмом, нещадно винищивши всю традицію  пролетарської боротьби минулого, дискредитував самі поняття «марксизм», «соціалізм», «комунізм». Суспільно панівна  ідеологія стверджує, що невідворотня боротьба класів – це деструктивна ідея далекого минулого, яка розбиває єдність нації та служить її ворогам, а марксистське вчення – псевдонаукова утопія.

І. Велика Російська (Східноєвропейська) та Українська національно-демократична революції: історичне значення.

Всупереч офіційним канонам «радянської» історіографії, яка поділяла Велику Російську революцію 1917 – 1921 років на Лютневу буржуазно – демократичну та Жовтневу соціалістичну революції, ми маємо підстави стверджувати, що за своїм об’єктивно – економічним характером Російська революція була від початку і до кінця буржуазною. Вона не вирішувала ( і не могла вирішити) завдання ліквідації капіталістичного способу виробництва в умовах, коли продуктивні сили ще далеко не визріли для переходу до безкласового соціалістичного суспільства, а на порядку денному постало питання ліквідації численних феодальних пережитків. В економіці Російської імперії такими були  поміщицьке землеволодіння та фактичне безземелля селянства, панування натурального та дрібнотоварного господарств, нерозвинутість великого промислового виробництва, що в свою чергу виявлялося у відносно невеликій частці найманих робітників – пролетарів на долю всього населення імперії. Політичною надбудовою цих історично зжитих відносин виступало царське самодержавство, яке консервувало становий поділ населення країни, практичну відсутність будь яких демократичних прав та свобод, особливе становище інтегрованої в державний апарат церкви. До цього додавалося болюче національне питання – прагнення колонізованих царатом «національних окраїн» імперії Романових до свого державного самовизначення. Отже, поневолені царським самодержавством народи мали пережити власні національно – визвольні буржуазні революції.

Агітаційний плакат 1917 рік.

Оскільки на хвилі найвищої революційної радикалізації мас, коли ліберальна буржуазія та помірковані соціалістичні партії не змогли швидко розв’язати основні завдання революції, владу без особливих зусиль захопили більшовики – найлівіше крило російської соціал-демократії, яке, засуджуючи з інтернаціоналістичних позицій Світову імперіалістичну війну 1914 – 1918 років, викриваючи опортуністичний характер тих соціалістичних партій, що стали на захист своїх буржуазних урядів, виступали за негайну пролетарську революцію. Усвідомлюючи потребу остаточно розмежуватися із соціал-демократизмом, вони проголосили себе комуністами, повернувшись тим самим до відкинутих опортуністичними партіями ІІ Інтернаціоналу ідей революційного марксизму. Лідери більшовиків, вирішуючи необхідні для подальшого соціального поступу завдання, добре розуміли, що без перемоги пролетарської революції в капіталістично передових європейських країнах, де феодально-кріпосні пережитки вже давно були знищені, революція в Росії приречена як пролетарська соціалістична революція. Говорячи словами Рози Люксембург: «У Росії проблему можна було тільки поставити. Її не можна було вирішити в Росії» [1]. Чи могла тоді бути вирішена проблема повалення капіталізму навіть спільними зусиллями пролетарів всіх капіталістично розвинутих країн – питання дискусійне. Тим не менш, складний двоїстий характер очолюваної пролетарськими революціонерами буржуазної революції був передбачений ще класиками марксизму. Ніхто інший як Карл Маркс відзначав можливість передчасного захоплення політичної влади пролетаріатом, коли необхідні передумови для його класової диктатури історично не склалися. Така перемога буде лише короткочасною, буде лише допоміжним моментом в самій буржуазній революції, як це було 1794-го року у Франції [2]. В такому сенсі російських більшовиків можна вважати нащадками англійських левеллерів чи французьких якобінців.  

Яку ж ролю для подальшої долі Великої революції 1917 – 1921 років відіграла Українська національно – демократична революція? Чому перспектива всеєвропейської пролетарської революції зазнала поразки саме в Україні? Чи може праві ті, хто стверджує, мовляв,  ніякої власне Української революції не було, і вся її особлива специфіка вигадана націоналістичними противниками ідей соціальної справедливості? Довший час справді марксистський класовий аналіз подій Української революції майже унеможливлювався державно – капіталістичною реакцією, перемігшою через виродження пролетарської революції в Росії. Як відомо, деградація революції проявилася у знищенні залишків внутрішньопартійної та робітничої демократії, остаточній заміні інтернаціоналізму державним патріотизмом, що провадив новопосталий клас державної буржуазії. Найбільш чесні ідейні елементи колишньої революційної партії, котрі не боялися критикувати переродження партії більшовиків на нового експлуататора трудящих мас, викривали великодержавний ухил з його відродженням «єдинонеділимства» і т.п., більшістю не пережили сталінські «чистки» 1937 – 1938-го, хоч багато з них розкаялося в «контрреволюційністі» задовго до періоду масових репресій, а дехто загинув навіть раніше. Щоправда, певні спроби висвітлити історію революційних подій 1917 – 1921 років та місце в ній затаврованих «ухильників»  під іншим кутом зору мали місце в зарубіжній історіографії. До цих авторів належали, зокрема, безпосередні учасники революційних подій. Мова, насамперед, йде про українських есерів Павла Христюка та Микиту Шаповала, соціал-демократів Панаса Феденка та Ісаака Мазепу, вихідця із «уесдеківської» школи Володимира Винниченка, колишнього боротьбиста та укапіста Івана Майстренка. Всі вони представляли різні частини лівого політичного спектру, котрі зіштовхнулися в революційному протиборстві, але, опинившись по різних сторонах барикад, незміно апелювали до соціалістичного ідеалу, хоч розуміли його не однаково.

Іван Майстренко

«Особые усилия современных буржуазных фальсификаторов – читаємо в збірнику «Зарубежная литература об Октябрьской революции – были направлены также на то, чтобы извратить и исказить характер партийного строительства на Украине. В основу всех буржуазных фальсификаций истории Украины положено выпячевания и переоценка своеобразия развития социалистической революции на Украине в ущерб показу общности революционной борьбы народов нашей страны и основных закономерностей пролетарской революции. Буржуазные фальсификаторы представили отдельных противников ленинской линии партии по ряду важнейших вопросов партийного и государственного строительства в качестве выразителей подлинных настроений украинских коммунистов; они пытаются превознести, поднять роль разного рода националистов, уклонистов, правых и левых» [3]. Щоб відповісти на вище поставлені питання, нам необхідно з’ясувати, по-перше, як недооцінка (на противагу твердженню про «переоцінку») своєрідності Української революції пролетарськими революціонерами в особі більшовиків призвела до поразки можливості всеєвропейської соціалістичної революції; по-друге, ким насправді були ці «окремі противники ленінської лінії партії» та різного роду «націоналістичні ухильники».