“Ми з масами виростали, з ними йшли кривавим шляхом, і не в кабінетах з килимами ставали комуністами, а у вирі соціальних сил”.
Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.
"Україна і Совітська Росія зв’язуються спільними інтересами не тільки боротьби з спільним ворогом, імперіялістичною буржуазією, а й особистим інтересом — розірвати хитрий і мудрий плян удушення тої й другої за допомогою одна одної."
Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967.
Не так давно переконаний соціаліст, товариш з неабияким стажем робітничого активіста Олег Борисович Дубровський, маючи достатньо серьозний полемічний хист, надіслав нам розгромну рецензію на листівку до чергової річниці Жовтня, яка була опублікована на блозі "Пролетар України" під гучною назвою "Наш вибір - пролетарська революція!". Критичний аналіз створеної "невеликим гуртом українських марксистів" листівки зайняв більше двадцяти сторінок друкованого тексту (Олег Дубровский. Еще раз о пролетарской революции и не только), безумовно справивши враження на авторів цього розбитого "в пух и прах" пропагандивного творіння, яке навряд було помічене хоч кимось, окрім "продвинутих лівих активістів". Та воно й на краще, адже серьозні зауваги Олега Борисовича з приводу "невдалої форми" чи "сумнівного змісту" загалом справедливі. Звісно, це не значить, що ми погоджуємося з кожним твердженням рецензента, повністю поділяємо його погляди на історичний більшовизм та меншовизм, націонал-ухильництво, адже товариш Дубровський наразі ідейно тяжіє до меншовизму. Найперше хотілося б зазначити, що наша відповідь не буде такою розгорнутою, детальною та об'ємною, як критика нашого невдалого витвору, який заслуговував на таке фіаско з багатьох причин. За це ми, звісно, перепрошуємо. Сперечатися про вартість цієї листівки безглуздо. Чесно зізнатися, "смутные сомнения" стовно вдалої форми і змісту наспіх писаного тексту з'явилися в автора невдовзі після її публікації. Ще один важливий момент: погляди людей мають здатність динамічно розвиватися. Коли всього лише декілька місяців тому автор основного тексту "Нашого вибору" цікавився передусім ліоопозиційними групами та "націонал-ухильниками" в безпосередньо більшовицькому середовищі, а ось про ліві відколи в УСДРП (це і група Євгена Нероновича, і УСДРП-незалежні ліві, і УСДРП незалежні) знав хіба дуже поверхово, як і про історію УПСР, внутрішню організаційну боротьбу всередині Української Центральної Ради, котра складалася з трьох соціалістичних партій-УПСФ, УПСР, УСДРП. Звісно, сучасні українські соціалістичні секточки майже зовсім не знають історії власне українських соціалістичних організацій, ба, більше-знати її не бажають, хоч таке знайомство було б з часом логічно неминучим для всіх, хто щиро цікавиться історією робітничого руху. Сьогодні всі ці ультралівацькі гуртки необільшовиків, лівих комуністів, анархістів, навіть соціал-націоналістів продовжують з маніакальною впертістю ігнорувати оточуючу дійсність, викривати "фашистський путч" або "просто олігархічний змовницький переворот", яким вони охрестили події буржуазно-демократичної революції Майдану. Ми ж спробуємо коротко роз'яснити ті моменти, де Олег Борисович, на жаль, зрозумів нас не зовсім вірно, водночас сформулювати декілька важливих запитань шановному рецензенту.
Кожна національна буржуазно-демократична революція неодмінно заростала густими хащами та непросвітними нетрями історичної міфології, щоб в такому своєму вигляді якнайкраще слугувати непорушності ідеології суспільно панівного класу. Так було з Великою Французькою революцією 1789-1793 років, коли борячись за "свободу, рівність та братерство" французькі революціонери вибороли класове панування буржуазії, яке навряд походило на загальнолюдське щастя, хоч штурмуючі твердині бурбонівського абсолютизму були переконані, що борються, скажімо, зовсім не за владу Наполеона І чи загибель своїх співвітчизників на полях кровопролитних битв за славу і могутність його імперії. Так сталося з Великою революцією 1917-1921 років в Росії, яка звалила останні протрухлявілі підпорки дому Романових, дала могутній поштовх революційній хвилі в Європі, змінила тодішню політичну мапу світу, проте, цілком очевидно, торжеством соціалістичного ладу так і не скінчилася, бо подальший соціальний поступ в країні "перемігшого соціалізму" часто йшов по кістках людей. Те саме відбулося з Українською революцією - невід'ємною і важливою частиною загальноросійської, адже саме події на українській землі того буремного часу значною мірою визначили її подальшу долю. Ми зовсім не прагнемо відтворювати міфи "брежневського агітпропу", тому чітко усвідомлюємо , що для національних окраїн колишньої Російської імперії Велика революція 1917-1921 років була передусім національно-визвольною, такою, яка пробудила до власного національного життя раніше поневолені народи. З цього зовсім не випливає,мовляв, революційні події в метрополії та її колоніях ніяк між собою не пов'язані, розгортаються взаємно невпливаючи одне на одного, але саме таку метафізику почасти утверджує патріотична державницька історіографія. Концепція книги Андрія Здорова "Український Жовтень", погоджуючись з нею всеціло чи ні, якраз і намагається це спростувати. Жовтнева революція справді була кульмінаційним етапом найвищої соціальної радикалізації мас в колишній Російській імперії, тоді як для Олега Борисовича це лише політичний переворот більшовицької партії. Коли російський Тимчасовий уряд не зміг навіть послідовно виконати програму буржуазно-демократичних перетворень, проте, градус соціальної напруги невідворотньо зростав, більшовики намагалися осідлати нову революційну хвилю, направити її у потрібне русло. Саме на тлі загальноросійської революції розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Скрипниківський термін Український Жовтень відмінний від офіціозного "Велика Жовтнева революція на Україні", яким справді послуговувався "брежнєвський агітпроп". Жовтень також варто розглядати тільки в контексті всієї плеяди подій Великої буржуазної революції. Нічого іншого стверджувано нами не було.
