Деякі враження автора книги
«Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998 - 2003» від рецензії С. Пірані.
Саймон Пірані, - видатний
англійський інтелектуал-марксист, колишній член ЦК британської Революційної
Робітничої партії, дуже давній, від 1992 року, товариш автора по соціалістичній
боротьбі (ще у 1995-му році автор нелегально проводив його до деяких
дніпропетровських заводів, щоб він мав можливість безпосередньо поспілкуватися
з українськими промисловими робітниками) написав доволі докладну рецензію на цю
книгу і за це йому велика, щира подяка.
Але водночас у автора є низка
зауважень не тільки стосовно змісту окремих розділів цієї рецензії, але й
стосовно висновків, які зробив шановний рецензент.
Спочатку треба зупинитися на доволі численних, інколи
зовсім дрібних, фактологічних помилках. З цього приводу автор може припустити, що в деяких випадках мали
місце вади перекладу з англійської на українську. Про неадекватний переклад
тред-юніонізму як профспілкової діяльності вже доводилося писати.
Також треба розглянути деякі
концептуальні моменти, які рецензент або оминає своєю увагою, або викладає їх у
таких формулюваннях, з якими дуже важко, або зовсім неможливо погодитись.
Отже, почнемо з дрібних
деталей. На цих деталях варто зупинитись, бо це прикрі дрібниці, які певною
мірою дискредитують як саму рецензію, так і книгу, яку рецензовано. Можливо, як
автор вже зазначив, це результат неякісного перекладу. Але кожній людині, яка,
наприклад, знайома з ливарним
виробництвом, буде просто смішно від того, що вона прочитає на самому початку
рецензії, як отаке визначення спеціалізації цього виробництва, -
«прокатно-ливарний цех»(?!). Можливо, це саме оті вади недолугого перекладу, бо
цех по виготовленню прокатних валків це аж ніяк не «прокатно-ливарний цех».
Такого цеху взагалі не може бути, бо прокатка і ливарництво – це два принципово
різних способи обробки металів.
Інший приклад. Ось рецензент коментує описані у книзі
посягання ливарників на буржуазну
власність: «вогнетривка цегла та металобрухт виносилися у великих обсягах». Але
ж це фізично неможливо зробити, навіть не зважаючи на те, що охорона у
приватних власників заводу була набагато ефективнішою, ніж на державному
підприємстві за часів «радянського» державного капіталізму. Вогнетривка цегла і
т. зв. «скрап» (не металобрухт!) вивозилися у значних обсягах у залізничних
вагонах, присипані відходами ливарного виробництва. Цікаві процеси посягань
пролетарів на буржуйське майно, що загалом відображають рівень їхнього
відчуження від засобів виробництва та дуже низьку ціну робочої сили, доволі
докладно описані у відповідному розділі книги, прочитавши який, стає
незрозумілим, як можна переплутати скрап з металобрухтом та як можна виносити
вогнетривку цеглу «у великих обсягах»…
Загалом рецензія починається
з повідомлення, що автор книги на початку 2000-го року залишив місце роботи на
підприємстві «Дніпроважпапірмаш» «за
організацію спротиву на робочих місцях». Що за спротив? Спротив чому? Чий спротив?
Що це таке взагалі – оцей «спротив на робочих місцях»? У яких формах він
відбувався?
Рецензія про це нічого не
говорить, не дає будь якої оцінки тому спротиву та його організації, хоча у
книзі докладно описано, - проти чого був спрямований згаданий робітничий
спротив, які форми він набував, як,
наприклад, йшла підготовка до страйку, який так і не відбувся.
Але рецензія згадує, що автор
книги «ініціював протестний страйк» через невиплату зарплати на «сусідньому» (Чому
«сусідньому»? В книзі нічого не сказано про те, що цей завод нібито «сусідній».
Дві години треба йти пішки, щоб дістатися від «Дніпроважпапірмашу» до того
заводу!) заводі прецизійних труб, «за що був звільнений і занесений до чорного
списку».
«Чорний список» - це
вигадка! Не існувало ніяких «чорних
списків»! Існування такої відомої системи контролю за робітництвом, як трудові
книжки, запровадженої в «СССР» для промислових робітників ще у 1931 році
сталіністським тоталітарним режимом і повністю збереженої у
буржуазно-демократичній незалежній Україні, робило і робить зайвим існування
якихось «чорних списків». Як відомо, кожен робітник, який легально поступає на
роботу на будь яке підприємство, обов’язково повинен мати трудову книжку, де
відділами кадрів відповідних підприємств вказані причини його попередніх
звільнень.
Автор книги «Соціалістичний
активіст…», як ініціатор та організатор страйку на Державному підприємстві «Дніпропетровський
завод прецизійних труб» (ДП ДЗПТ), у січні 1998 р. був звільнений за статтею 40
п.3 Кодексу законів про працю України, яка у відділах кадрів (відділах по
роботі з персоналом – по сучасному) промислових підприємств сприймалася гірше,
ніж стаття за прогул і відповідно робила неможливим прийом на роботу робітника
з такою статтею у трудовій книжці. Недаремно, ст. 40 п.3 ще за «радянських»
часів отримала у робітників назву «вовчого білету»…
Опис роботи автора на заводі
прокатних валків. Рецензент згадує, що автор «виконував важку фізичну роботу
обрубника – обрізав та переміщував розпечені сталеві виливки, а також працював
землекопом». Звідки отакі вигадки?! Так, робота обрубника була фізично важкою,
– він вручну обрубував т. зв. «пригар» з
поверхні дуже часто ще гарячих (долоні не можливо було втримати на цій поверхні, або навіть слина кипіла, якщо на цю
поверхню плюнути) чавунних (не сталевих!)
виливок, які після подальшої механічної обробки у вальцемеханічному цеху
перетворювалися на готові до застосування прокатні валки. Але щоб обрізати та
переміщувати багатотонні та ще й розпечені виливки?! Просто смішно читати про таке…
