Андрій Здоров
Питання про радянську національну політику або
національну політику більшовиків, що допомогла їм прийти до влади та довгий час
утримувати її, вже давно привертає увагу істориків[1],
але досі тут залишається багато дискусійних проблем та білих плям, в тому числі
на рівні історичних персоналій.
Біографію одного із засновників української радянської державності більшовика Володимира Затонського (1888 – 1938) вже досліджували історики як у радянській час, так і в роки незалежності. Якщо радянські історики підкреслювали його революційні заслуги, то сучасні історики вважають одним з нечисленних українців, що допомагали російським більшовикам ліквідувати Українську Народну Республіку, окупувати Україну та встановити тоталітарний режим, жертвою якого врешті решт став і він сам[2].
 |
| Володимир Затонський |
Михайло Ковальчук в монографії «Битва двох революцій», що вийшла друком в 2015 р., поставив під сумнів усталений погляд на національність Затонського. Зокрема дослідник пише: «В історичній літературі прийнято вважати В. Затонського українцем, але сам він в анкетах за 1920 рік вказував себе росіянином (див. РГВА. – Ф.199. – Оп.3. – Д.6. – Л.577)». На цій підставі Михайло Ковальчук відносить Затонського до росіян попри те, що той добре володів українською мовою та не легковажив українським національним питанням [3]. Фонд 199 Російського державного військового архіву містить документи управління 14-ї Армії Південно-Західного фронту. Членом Революційної військової ради 14-ї армії Затонський був із 20 липня по 31 жовтня 1920 р.[4], будучи одночасно головою Галицького революційного комітету – вищого органу влади Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.
Володимир Затонський народився в Україні в селі Лисець Ушицького повіту Подільської
губернії – нині Дунаєвецького району Хмельницької області. За даними сучасних
істориків, його дід Матвій Микитович
Затонський служив в російській армії спочатку рядовим, потім молодшим
унтер-офіцером, брав участь в обороні Севастополя в 1856 р., а по відбутті 25
років служби так і пішов із торбою з Криму на Поділля. Батько – Петро – став
волосним писарем села Лисець, згодом столоначальником Подільського губернського
дворянського зібрання в Кам’янці-Подільському[5].
В слідчій справі НКВС 1938 р. Володимир Затонський
проходить як українець[6].
Але Михайло Ковальчук вважає, що це свідчення сумнівне, бо відображає ситуацію
30-х років: «як сказав би Г. Касьянов, національність це етно-політичне поняття. В моєму
розумінні, документи зі слідчої справи В. Затонського означають буквально, що
станом на 1937 р. він офіційно ідентифікував себе українцем. Але причини на це
могли бути різні - в тому числі (або й передусім) політичні»[7].
На жаль анкети Володимира Затонського 1918 – 1920 рр.
досі мало привертали увагу дослідників. Ми дістали копії двох особистих анкет,
заповнених Затонським під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад (Совітів)
робітничих, солдатських та селянських депутатів, що проходив 10–18 (23–31)
січня в Петрограді та 4-го Надзвичайного Всеросійського з’їзду Рад (Совітів),
що проходив 14–16 березня 1918 р. в Москві, та його мандатів. Ці документи ще
не публікувалися. Вони, так само як анкети, мандати й посвідчення інших делегатів,
зберігаються у фонді «Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет» (ф. Р-1235)
Державного архіву Російської Федерації в Москві.
Під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад його
делегати заповнювали дві анкети: одну особисту та одну для відділу місцевого
управління Народного комісаріату внутрішніх справ РСФРР. Запитання останньої
стосувалися діяльності місцевих рад та інших органів влади. Цю анкету згадують
радянські історики Юрій Гамрецький, Жанна Тимченко та Оксана Щусь. Зокрема вони
звернули увагу на те, що на запитання: скільки було представлено організацій на
крайовому з’їзді
Рад, Володимир Затонський відповів: «66 Рад + з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейнів». Ця цифра
співпадає із цифрою, яку назвав делегат І Всеукраїнського з’їду Рад від
Харківської ради робітничих і солдатських депутатів Микола Данилевський 15 (28)
грудня на засіданні Харківської ради як число рад, делегати яких залишили з’їзд
у Києві на знак протесту проти дій уряду Української Центральної Ради. Це на
думку Юрія Гамрецького, Жанни Тимченко та Оксани Щусь свідчить про те, що таких
Рад скоріше за все було саме 66, хоч офіційну заяву протесту підписали лише
представники 49 Рад загальним числом 127, які й переїхали до Харкова[8].
В пізнішій праці ті самі автори наводять власні
підрахунки, згідно яких всього на 3-му Всеросійському з’їзді Рад робітничих і
солдатських депутатів Україну представляли 101 делегат від 56 рад. За партійним
складом вони поділялися так: 53 більшовики, 14 ліві есери, 12 праві есери, 5 меншовики,
1 член Бунду, 1 член УСДРП, решту точно не встановлено[9].
