Крим
був останнім бастіоном білогвардійського руху проти Радянської влади та
більшовизму. В ніч на 7 листопада 1920 р. війська Південного фронту Червоної
Армії під командуванням Михайла Фрунзе почали штурм Перекопських укріплень,
одночасно форсувавши Сиваш. Південний фронт мав тоді у своєму складі 4-у, 6-у,
13-у, а також 1-у й 2-у Кінні армії, разом вони налічували близько 158 тис.
багнетів, 40 тис. шабель, 3059 кулеметів, 550 гармат. Участь у цьому наступі
взяла також Революційна Повстанська армія України імені Нестора Махна (бл. 6000
багнетів і шабель, 250 кулеметів). Російська армія налічувала бл. 41 тис.
багнетів і шабель, понад 1600 кулеметів, понад 200 гармат, мала підтримку
французької військової ескадри.
Микола Самокиш. Перехід Червоної армії через Сиваш (1935). Сімферопольський художній музей. |
11
листопада Перекоп був взятий червоними. В той же день Фрунзе звернувся по радіо
до Врангеля із пропозицією припринити безглуздний спротив, обіцяючи амністію
для всіх, хто складе зброю. Ленін був цим дуже здивований й телеграфував в штаб
фронту: якщо противник прийме ці умови, слід реально забезпечити взяття флоту,
якщо ні - більше не повторювати. Врангель наказав тримати цю телеграму в
таємниці від бійців армії, а біля радіостанції залишив чергувати лише офіцерів.
Пропозиції
про капітуляцію більше не повторювали. 13 листопада Червона Армія взяла
Симферополь, 15 листопада - Севастополь, 14 листопада - Феодосію, 16 листопада
- Керч, 17 листопада - Ялту. Залишки білої Російської армії разом із біженцями
на переповнених кораблях залишили Крим. Всього було евакуйовано 145 693 особи
(не рахуючи судових команд).
В
Криму на зміну білому терору прийшов червоний терор. Колишні тимчасові союзники
- більшовики й махновці - знову стали ворогами.
Маштабні
бойові дії в Україні було завершено. Хоч бої червоних із повстанськими загонами
в Україні та Росії тривали ще більше року, але противникам більшовизму більше
не вдавалося захопити такі великі території. Для більшості населення почався
період мирного життя.
Федір Кричевський. Переможці Врангеля (1934-1935). Національний художній музей України. |
P.S.
*Російські
білогвардійці принципово користувалися старим дореволюційним російським
правописом та юліанським календарем. Отже 17 листопада 1920 р. для них було 4
листопада.
P.P.S.
Сам
Врангель пише про перейменування Добровольчої армії:
"28-го апреля я отдал приказ о
наименовании впредь армии "Русской". Соответственно с этим, корпуса
должны были именоваться армейские по номерам, казачьи по соответственному
войску. Название "Добровольческая" переносилось с Добровольческой
армии и на политику ее руководителей. Оно перестало быть достоянием
определенных воинских частей, оно стало нарицательным для всего, возглавляемого
генералом Деникиным, движения. "Добровольческая политика",
"добровольческая печать", "добровольческие власти" стали
ходячими формулами. Славное в прошлом, связанное с первыми шагами героической
борьбы генералов Алексеева и Корнилова, "добровольчество", название
столь дорогое для всех участников этой борьбы, потеряло со временем свое
прежнее обаяние. Несостоятельная политика генерала Деникина и его ближайших
помощников, недостойное поведение засоривших армию преступных элементов,
пагубная борьба между главным "добровольческим" командованием и
казачеством, все это уронило в глазах населения и самой армии звание
"добровольца". Из двух сражавшихся в России армий, конечно, право
называться Русской принадлежало той, в рядах которой сражались все те, кто
среди развала и смуты остались верными родному национальному знамени, кто отдал
все за счастье и честь Родины. Не могла же почитаться Русской та армия, вожди
которой заменили трехцветное русское знамя красным и слово Россия — словом
интернационал."
http://militera.lib.ru/memo/russian/vrangel1/07.html
Про різницю між Червоною Армією та Російською
Армією Врангель писав також у відозві до офіцерів, що служили в Червоній Армії (травень
1920 р.):
"Офицеры Красной Армии!
Я, генерал Врангель, стал во главе остатков
Русской армии — не красной, а русской, еще недавно могучей и страшной врагам, в
рядах которой служили когда-то и многие из вас.
Русское офицерство искони верой и правдой служило
Родине и беззаветно умирало за ее счастье. Оно жило одной дружной семьей. Три
года тому назад, забыв долг. Русская армия открыла фронт врагу и обезумевший
народ стал жечь и грабить Родную землю.
Ныне разоренная, опозоренная и окровавленная
братской кровью лежит перед нами Мать — Россия..."
---------------------
М. В. Фрунзе.
Памяти Перекопа и Чонгара
Сейчас, когда пишутся эти строки, — 3 ноября.
В этот день, два года тому назад, завершился отходом врангелевских войск за крымские перешейки первый акт кровавой трагедии, известной под именем борьбы с южнорусской контрреволюцией. Невольно мысль переносится к этим незабвенным дням, становящимся уже историческим прошлым, и в сознании одна за другой всплывают картины этого, одного из наиболее драматических периодов истории нашей борьбы.
Армии Южного фронта, выполнив с успехом поставленную им первоначальную задачу — разгрома живых сил противника к северу от перешейков, к вечеру 3 ноября стали вплотную у берегов Сиваша, начиная от Геническа и кончая районом Хорды.
Началась кипучая, лихорадочная работа по подготовке форсирования Чонгарского и Перекопского перешейков и овладения Крымом.