Антон Лютницкий: восемь лет посмертно

Именно такой приговор – восемь лет лишения свободы - вынесло Особое Совещание при Народном Комиссаре внутренних дел СССР 2 мая 1942 г. по делу Антона Лютницкого, умершего в заключении в тюрьме города Елабуга Татарской АССР 8 февраля 1942 г.

В ответе на мой запрос по поводу обстоятельств гибели Василия Шахрая Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ) от 13.09.2018 г. приводит воспоминания  Оксаны Шахрай, где она описывает события 1919 г. : «Наступление Деникина опять загнало его в подполье и он очутился на Кубани. Но там свирепствовали Зеленые и ему пришлось от них скрываться. Тут его следы потеряны. Только в 1925 г. было получено письмо от заведующего Мархотской метеорологической станции (фамилию его я не помню), где он сообщил, что В.М. вынужден был конец 19 и начало 20 г. скрываться у него на станции, где он жил в качестве работника. … Арестовали его в лесу, куда он отправился якобы за дровами. Его увезли в Новороссийск. Когда об этом узнал заведующий станцией, он поехал в Новороссийск и вместе с товарищами железнодорожниками устроил ему побег. Железнодорожники снабдили его билетом до Ростова и усадили в поезд.  Это все, что известно о нем.  Когда после окончания гражданской войны, семья стала его разыскивать, разнесся слух, что деникинцы его на какой-то железнодорожной станции расстреляли. Вероятно это так и было, но установить точно, где и когда не удалось» (РГАСПИ. Ф.74. Оп.1. Д.426. Л.39-40).
   Хотя в этих воспоминаниях еще очень много неясного, но такой человек действительно был. С большой долей вероятности можно утверждать, что этим начальником метеостанции был Лютницкий Антон Ульянович (Юлианович).  Сегодня я получил копию его следственного дела из архива Полтавского управления СБУ. 

Итак Антон Лютницкий – украинец, родился в 1884 г. в семье мещан города Томашув Люблинской губернии, закончил Холмскую учительскую семинарию. В 1908 г. был арестован и осужден на четыре месяца тюрьмы за агитацию против царского режима. В 1909 г. во Львове редакция газеты "Громадський голос" издала его брошюру "Русини-Українці на Холмщині і Подляшші" . В том же году по крайней мере две его заметки поместила киевская газета "Рада".

    Очевидно политические преследования вынудили его переехать под Новороссийск, где занялся метеорологическими исследованиями на горе Маркотх, став начальником Мархотской метеорологической станции, основанной в 1891 г. Министерством путей сообщния для нужд проектируемого Новороссийского морского порта. Сохранилось его описание так называемой  "новороссийской боры" 1912 года, когда скорость ветра превысила 60 м/сек: «…это было что-то чудовищное. Со здания Мархотской метеорологической станции сорвало всю крышу с балками и стропилами и швырнуло вниз на сотню метров. Ветер выдавил окна вместе с внутренними ставнями». 

Новоросийский порт после боры. фото из дела А. Лютницкого

В 30-е годы очерк о Лютницком под заголовком «Человек и ветер» поместила даже московская газета «Известия». Были у него и собственные опубликованные труды, самый крупный из них – «Климатический очерк Маркотха и Новороссийска».

Кроме научной деятельности, в годы революции 1917-1918 гг. Антон Лютницкий принимал участие в деятельности партии социалистов-революционеров в Новороссийске. К сожалению, осталось так и неясно, к какой именно эсеровской партии принадлежала эта организация. Возможно это была ячейка УПСР. Как он отвечал на допросе в 1941 г., задачами этой организации были участие в выборах в городскую думу и организация украинского населения Новороссийска.

Из Новороссийска Антон Лютницкий уехал в 1937 г. и переселился на Полтавщину, где стал начальником Опишнянской метеорологической станции. Там он работал до 30 июня 1941 г., когда был арестован по доносу бывшего работника этой станции И.Кацая – по обвинению в антисоветской агитации. В частности это выражалось в том, что Лютницкий в частных беседах «опошлял политику партии Ленина-Сталина», призывал не верить советским газетам, в районной библиотеке требовал книги «врагов народа» Остапа Вишни и Владимира Винниченко и говорил, что сейчас нет хорошей детской литературы. Кроме того следователь Зеньковского межрайонного отдела Полтавского управления НКГБ УССР выяснил, что А. Лютницкий поддерживал переписку с заграницей и даже пытался продать кому-то (не установлено кому) в 1938-1939 гг. секретные карты Новороссийского порта.

Будучи допрошенным, арестованный Лютницкий отверг обвинения в антисоветской агитации, показав, что никаких секретных карт у него не было и нет, а карты района Новороссийска, полученные им от Кубанского научно-исследовательского института, он использовал для своих научных работ по климату и метеорологии. Переписку с заграницей он действительно вел. Так в 1934 г., прочитав в советских газетах о том, что семья известного английского путешественника Роберта Скотта, погибшего в 1912 г. на Южном полюсе, голодает и бедствует, Лютницкий написал в Географическое общество в Лондоне с вопросом об этом, на что получил ответ, что семья Скотта живет хорошо. Кроме того он переписывался со своей сестрой, жившей в Луцке (бывшем до 1939 г. в составе Польши) и высылал ей вырезки из советских газет (например, заметку «Человек и ветер» из газеты «Известия»).

На очной ставке с И. Кацаем А. Лютницкий вновь отверг обвинения в антисоветской деятельности, указав, что уволил И. Кацая с работы в Опишнянской метеостанции, поскольку тот не справлялся со своими обязанностями. Однако для следователей НКВД материалов было достаточно для обвинений по ст. 54. Уголовного кодекса УССР. В связи с эвакуацией Антон Лютницкий оказался в тюрьме города Елабуга  Татарской АССР, где и умер 8 февраля 1942 г. А дело его было рассмотрено почти три месяца спустя. Особое Совещание при НКВД СССР 2 мая 1942 г. вынесло приговор – восемь лет лишения свободы.

В 1963 г. сын А. Лютницкого от первого брака Владимир Марков, живший в Одессе, обратился с запросом в прокуратуру по поводу судьбы своего отца. Следователи Управления КГБ УССР в Полтавской области, изучив материалы дела, пришли к выводу об отсутствии оснований для обвинения. Допрошенные в качестве свидетелей бывшие сотрудники Опишнянской метеостанции показали, что знали А. Лютницкого как честного и добросовестного работника, выдающегося специалиста в своей области.  Решением Президиума Полтавского областного суда от 30 августа 1963 г. Антон Лютницкий был реабилитрован за отсутствием состава преступления.

    До сих пор неизвестно, что стало с конфискованной у него библиотекой (более 260 книг), архивом и дневниками. Возможно, там были и сведения о периоде 1919-1920 гг.

  Андрей Здоров.

Скани документів надані Архівом УСБУ у Полтавській області. Спр.№ 10367-п.

Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)

Казус Хейлза.

Серед прибічників ідей соціалізму та соціального визволення, борців проти капіталістичної системи, марксистів, анархістів тощо часто можна зустріти думку, що національні проблеми, національно-визвольні рухи не повинні цікавити справжніх лівих, бо як зазначено в «Маніфесті комуністичної партії» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса «пролетарі не мають вітчизни». У цьому зв’язку хочеться навести цікавий приклад з історії заснованого Марксом та Енгельсом Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу). 14 травня 1872 р. в Лондоні на засіданні Генеральної ради І Інтернаціоналу секретар Британської федерації секції Джон Хейлз виступив із пропозицією включити щойно створені ірландські секції до складу Британської федерації, оскільки вся Ірландія перебувала тоді в складі Британської імперії.

Із відповіддю на цю пропозицію виступив Фрідріх Енгельс: «Ірландці становлять у всіх відношеннях самостійну націю, а той факт, що вони користуються англійською мовою, не може їх позбавити загального для всіх права мати самостійну національну організацію всередині Інтернаціоналу…

Маємо факт англійського завоювання та 700-річного гноблення Ірландії й поки це гноблення існує, було би образою для ірландських робітників вимагати їх підкорення Британській федеральній раді… Якщо члени Інтернаціоналу, що належать до панівної нації, закликають націю, завойовану, що продовжує залишатися у підкоренні, забути про свою власну  національність, «відкинути національні розбіжності» тощо, то це не інтернаціоналізм, а ні що інше, як проповідь підкорення гнобленню, спроба виправдати й увічнити панування завойовника під прикриттям інтернаціоналізму. Це тільки зміцніло би й так занадто поширене серед англійських робітників уявлення про те, ніби вони – істоти вищого ґатунку в порівнянні із ірландцями і тією ж мірою є аристократами, якою якнай зледащілі білі в рабовласницьких штатах вважають себе аристократами по відношенню до негрів…

Ірландці, так само як і інші пригноблені нації, можуть входити до Товариства тільки як рівноправні із представниками панівної нації, протестуючи проти поневолення. Тому існування ірландських секції не тільки виправдане, але вони навіть мусять заявити у вступі до свого статуту, що їх перший і найважливіший обов’язок як ірландців полягає в тому, щоби добитися своєї національної незалежності».

Фрідріх Енгельс  вважав, що ця пропозиція Джона Хейзла ганьбить Інтернаціонал, і запропонував її прибічникам , якщо вони настільки сповнені інтернаціоналізму, довести це, перенісши Британську раду в Дублін та підкорившись Ірландській раді. Генеральна рада Міжнародного товариства робітників підтримала пропозицію Енгельса відхилити ідею Хейлза. При чому протокол обговорення цього питання було вирішено не публікувати, оскільки це компрометує Інтернаціонал[1].

Фігура умовчання.

Зараз у суспільній свідомості України слово «комуніст» – синонім понять «російський патріот» або «російський шовініст» чи «російський імперіаліст». Саме тому в умовах неоголошеної війни між Росією та Україною прийнятий Верховною Радою України 9 квітня 2015 р. закон № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів», що запустив процес так званої «декомунізації», не викликав в Україні скільки-небудь помітних громадських протестів.

Безумовно діяльність Комуністичної партії України дає всі підстави для таких висновків. Заснована в липні 1918 р. як обласна організації Російської Комуністичної партії (більшовиків), ця партія попри всі перейменування і перетворення залишалася саме філією російської партії РКП(б) – ВКП(б) – КПСС. Василь Шахрай був першим, хто виступив проти такого становища, першим висунув ідею створення незалежної Української Комуністичної партії для боротьби за самостійну соціалістичну Україну, тому саме його вважають засновником течії так званих «українських націонал-комуністів», або «націонал-ухильників», як таврувала їх сталінська бюрократія.

Понад півстоліття тому в 60-ті роки ХХ ст. видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький писав: «Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха «До хвилі» (1919) – блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України. Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальності ще й донині»[2].

Минулого року в Україні широко відзначали сторіччя початку української революції 1917–1921 рр. Були відповідні укази президента, урочисте засідання Верховної Ради, ювілейні видання, виставки й конференції, телепередачі та інтернет-проекти.  Один з таких проектів створив і Український інститут національної пам’яті, який зокрема презентував новий сайт, присвячений 100-річчю української революції 1917–1921 рр. В розділі "Діячі" ви марно будете шукати представників так званого "українського націонал-комунізму" в середовищі більшовицької партії, як-от Василя Шахрая чи Миколу Скрипника, не знайдете й очільників лівих течій УПСР та УСДРП, що оформилися у 1919 –1920 рр. у дві Українські Комуністичні партії – Олександра Шумського, Василя Елана-Блакитного, Євгена Нероновича чи Андрія Річицького, не кажучи вже про командувача Революційної постанської армії України анархіста Нестора Махна. Натомість можете почитати біографію такого «видатного діяча» української революції як ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург ("Василь Вишиваний")[3].

Не надто багато можна дізнатися про вищеперерахованих «націонал-ухильників» і з радянської історіографії. Виняток тут становить хіба що Микола Скрипник, який був старим більшовиком та активним учасником Жовтневого повстання 1917 р. у Петрограді, про якого на початку 60-х років було дозволено більш-менш широко розповідати, але навіть із нього остаточно зняли звинувачення в національному ухилі і реабілітували у партійному відношенні лише в березні 1990 р.[4], а збірку його праць видали лише у 1991 р.

Сергій Мазлах (Робсман): трагічна доля колишнього «націонал-ухильника»

Серед українських більшовиків, той чи інший період діяльності яких пов'язаний із «націонал-ухильництвом», постать Сергія Михайловича Мазлаха (справжнє прізвище Робсман) відома порівняно мало. Його ім’ям  не називали вулиці чи населені пункти. Наразі у ширшій суспільній свідомості воно практично позбавлене якихось асоціацій. Репресований трагічного 1937-го  учасник революційних подій 1917-1921 років, талановитий економіст та організатор, котрий став першим керівником Центрального статистичного управління УСРР, не мав особливих почестей. Біографію Сергія Мазлаха висвітлюють нечисленні публікації, де останній неодмінно згадується поряд із «найзатятішим націонал-ухильником» Василем Шахраєм як співавтор забороненої за «радянських» часів книги «До хвилі». Цей політичний памфлет називали справжнім «Українським комуністичним маніфестом», водночас вказуючи, що «…під цю пору неможливо встановити, який внесок у написання книги зробив Сергій Мазлах» [1]. Думку Івана Лисяка-Рудницького загалом підтверджував інший політемігрант – перевидавець «До хвилі» (1967 року в Нью-Йорці) Іван Майстренко: «Треба вважати, що основним автором праці «До хвилі» був Шахрай. Про це можна судити хоча б з того, що друга книжка, самого вже тільки Шахрая, випущена в тому ж таки Саратові під псевдонімом В. Скоровстанський «Революція на Україні» написана тим же стилем, винятково оригінальним в обох книгах» [2]. Навіть дотримуючись такої точки зору, слід відзначити неабияку особисту сміливість Мазлаза, адже навіть просто «підписавшись» під цим виданням, він навряд не усвідомлював, які невтішні наслідки могло це мати. Отже, ким насправді був Сергій Мазлах, і чи можна його вважати дійсним співавтором «До хвилі»?         

Сергій Мазлах (Робсман)

Ні Іван Майстренко, ні Іван Лисяк-Рудницький, як і всі інші українські публіцисти-політемігранти не володіли точними відомостями про Василя Шахрая та його друга-товариша Сергія Мазлаха. Спираючись  передусім або на власні спогади, або на малодостовірну з огляду на різні обставини інформацію, вони висловлювали скоріш власні суб’єктивні міркування чи припущення. За умов «радянських» часів зайві згадки про наших героїв не віталися, а про об’єктивність оцінки специфіки їх поглядів та переконань годі говорити. Досі найбільш повним біографічним нарисом про долю Сергія Михайловича лишається дослідження історика Олександра Юренка. Сьогодні можна стверджувати, що уроджений Робсман Сергій Михайлович походив з інтелігентної єврейської родини. Він побачив світ  21 січня 1878 року в селі Іванівка на території нинішнього Антрацитівського району Луганської області. Батько хлопця був крамарем, а сам Сергій з шістнадцятирічного віку працював розвозчиком хліба на руднику та давав приватні уроки. Членом соціал-демократичної організації він став вже у 1899 році. Від початку розколу РСДРП на більшовицьке та меншовицьке крило вважав себе саме більшовиком. Протягом 1901 – 1904 року служив у царській армії. З 1904 року виїжджає до Швейцарії на політичну еміграцію. Весь час він не полишає партійної роботи, водночас здобуваючи блискучу освіту у Бернському і Женевському університетах. Не дивно, що Мазлах (конспіративне псевдо, вигадане 1907 року по закінчені емігрантського періоду життя) добре володів фахом учителя, статистика, журналіста, а також знав декілька мов. З 1907 по 1911 рік Сергій Михайлович учителював. Пізніше до 1917 року був службовцем Полтавської губернської земської управи. Службові обов’язки він продовжував поєднувати з працею в партійному підпіллі [3].            

Після повалення самодержавства Сергій Мазлах опиняється в центрі революційних подій на Полтавщині. Він навіть був обраним гласним Полтавської міської Думи, незабаром обійнявши посаду голови торгово-промислового відділу міської управи. Мазлах користувався повагою серед полтавського робітництва, насамперед друкарів (страйк яких у червні 1917 року активно підтримував). Як член виконкому Полтавського совіту, який брав участь у створені «Комітету охорони революції», вважається також одним з організаторів масової антикорнілівської демонстрації 15 серпня 1917 року  [4].         

У тодішньому губернському центрові склалася досить своєрідна політична ситуація: РСДРП боролася за вплив на робітництво єдиним фронтом, до вересня 1917 року не поділяючись на більшовиків та меншовиків. Така єдність випливала не лише з  нерішучості «до пори до часу» самих полтавських більшовиків і відносно повільній радикалізації їх настроїв, але й з певних тактичних міркувань, зокрема сподівання перетягнути меншовицькі елементи на бік більшовизму.  Опинившись в оточені національної стихії, політичними виразниками якої були українські «есери» (УПСР) та «уесдеки» (УСДРП), полтавські більшовики, залишаючись частиною «загальноросійської» партії, усвідомлюють надзвичайну вагу національного питання. Саме це важливе усвідомлення підштовхувало місцевих більшовиків до підтримки українських національних домагань (насамперед автономії), хоча безперечно протиставило їх тим «загальноросійським» соціалістам (навіть однопартійцям), котрі вороже ставилися до подібних «сепаратистських тенденцій» українців. Таким чином створювався певний грунт для пошуків спільної мови з українськими соціал-демократами.              

 У 1922 році видаваний «Істпартом» при ЦК КП(б)У журнал «Летопись революции» розмістив статтю Сергія Мазлаха «Октябрьская революция на Полтавщине», де автор ділився спогадами про цей бурхливий період своєї діяльності: «Изданный Центральной Радой первый универсал встретил со стороны партийного комитета полное одобрение, как акт безусловно революционный, и в выпущенной по этому случаю листовке  мы требовали большего чем автономия. Интересно отметить, что на заседании партийного комитета, где подавляющее большинство принадлежало меньшевикам, предложенная мною резолюция  по вопросу о провозглашенной Центральной Родой автономии Украины в результате прений была принята 18-ю голосами при одном воздержавшемся. Эта же резолюция была принята затем и Полтавским Советом. Правда, вернувшийся из Петрограда тов. Дробнис указал нам, что в Петрограде отнеслись к нашей резолюции не совсем одобрительно… на конкретный вопрос об Украине мы так таки никакого ответа не получили, что в дальнейшем послужило причиной полнейшего разброда в национальном вопросе в применении к конкретнейшей обстановке на Украине». В логічній прив’язці до попередньо сказаного Сергій Михайлович продовжував: «Наше «щире відношення до інтересів України» вызвало со стороны У.С.Д. стремление к обединению с нами. Название нашей организации должно быть изменено в сторону его украинизации – с этим соглашались все, но одни предлагали к У.С.Д прибавить одно только слово «большевиков», другие, вместо «Украинская», назвать «Всеукраинская», третьи предлагали назваться «С.Д.Р.П (б) Украины». Но дело было не в одном названии, нас интересовало, признают ли У.С.Д. нашу программу и тактику. С этой целью на расширенное заседание Комитета У.С.Д. были командированы партийным комитетом наши представители в следующем составе: я, тов. Вагранская, тов. Лифшиц Борис, тов. Вагранский, Оксана Шахрай (дружина Василя Шахрая – А.К.) и еще кто-то. Со стороны У.С.Д. докладчиком был тов. Криворотченко Тарас, с нашей стороны – я… После долгих дебатов мы убедились, что нам с У.С.Д. не по дороге…» [5].    

Яків Дробніс

                           

Так чи так, невдовзі «уесдеків» спіткав свій партійний розкол на помірковану більшість та радикально налаштовану меншість. «В Полтаве раскол происходил в конце 1917 года и в начале 1918 года. – відзначав лівий український соціал-демократ Опанас Буценко – Самые видные члены у.с.д. Тарас Криворотченко, Легейда и другие  при слиянии (липень 1918 року – А.К.) вошли в КП(б)У… В то время я уже состоял в Полтавской организации большевиков и с ведома Губкома проводил раскол в у.с.д…» [6].

Опанас Буценко

Мазлах був також ініціатором видання першої більшовицької газети на Полтавщині – «Молот». До редакційної колегії цієї газети входили також Василь Шахрай та Володимир Ауссем. З першим у нього зав’язалася близька особиста дружба. Для кращого розуміння специфіки поглядів полтавських більшовиків на національне питання слід зацитувати один з номерів цієї газети, що побачив світ після проголошення Центральною Радою свого ІІІ Універсалу, в якому проголошувалася УНР як складова Російської федеративної республіки: «Объективное положение украинского народа такого, что даже буржуазные и в особенности мелкобуржуазные элементы: радикалы, украинские социалисты-революционеры и социал-демократы, занимают далеко более революционную позицию, чем российские социалисты-революционеры и меньшевики… Советы в опасности! Центральная Рада в опасности! Поддержите Петроград! Поддержите Киев! Долой рознь между Петроградом и Киевом! Только врагам на пользу такое разьединение!...» [7].          

Проголошення ІІІ Універсалу

Попри заклики до мирного вирішення назріваючого між Генеральним Секретаріатом (Уряд Центральної Ради – А.К.) та петроградською Радою (совітом) народних комісарів конфлікту, історія не виправдала сподівань прихильників замирення двох «революційних центрів». Більшовики об’єктивно залишалися централістичною російською партією, місцеві осередки якої практично не могли рішуче визначати позицію центру. Тим більш, коли єдності думки всередині місцевих більшовицьких організацій в Україні де-факто не існувало. Пізніше цю ситуацію досить вдало описав дослідник Михайло Рубач: «Перед нашою партією було два шляхи, якими можна було розв’язати завдання, що перед нею стояли: або збройною силою скинути Центральну Раду, чи спробувати на ґрунті соціальних суперечностей тих складових частин, які вона національно об’єднувала, розкласти її з середини, утворити в ній самій ліву частину, яка або мирним шляхом, або збройним, це залежало б од умов, помогла б нашій партії установити Радянську владу. Тоді, через цілу низку соціально-політичних умов, які склалися в процесі історичних подій та безпосередньо тому, що недооцінили ролі і значіння національного й селянського питання в революції, провідні кола наших основних партійних організацій на Україні не мали єдиної думки що до метод здійснити ці завдання… Якщо можна взагалі говорити про загальноукраїнську думку, про боротьбу з Центральною Радою (слід пам’ятати, що тоді, ні ЦК, ні якогось іншого всеукраїнського об’єднання нашої партії фактично не було), то її представляла керівнича група київської організації, що покинула зірваний Центральною Радою з’їзд Рад. Ця група переїхала до Харкова й утворила Народний Секретаріят, тобто перший радянський центр всеукраїнського масштабу…» [8].             

Народний Секретаріат

Відсутність єдиною думки, як відомо, не останньою чергою пояснювалася великодержавними забобонами та упередженнями революціонерів «загальноросійського» штибу. Великодержавницькі погляди маскувалися формальним «національним нігілізмом», звичним для носіїв так званого  «чистого інтернаціоналізму». Сергій Мазлах та Василь Шахрай (Народний секретар військових, а пізніше земельних справ першого совітського уряду України – А. К.) належали до тієї меншості в середовищі більшовицької партії, котра цілком щиро наголошувала на необхідності розв’язання національного питання для колонізованих народів «канувшої в лету» імперії Романових.  Не дивно, що своїх найзапекліших партійних супротивників з числа «Катеринославської точки погляду» вони глузливо таврували «сосудами чистого інтернаціоналізму».    

Василь Шахрай

Оскільки утворена в Москві КП(б)У отримала статус територіально-областної організації Російської комуністичної партії (більшовиків), перебуваючи на еміграції в Саратові Шахрай та колишній (у січні-березні 1918-го) губернський комісар фінансів Полтавщини Мазлах поставили себе немовби поза новоствореною «українською компартією». Свою позицію не без в’їдливого сарказму та яскравого народного гумору товариші висловили у вищезгаданій книзі «До хвилі». Вона побачила світ 14 січня 1919 року порівняно невеликим накладом у  10000 екземплярів. Полтавський історик Олександр Юренко спростовує припущення про те, що «Мазлах лише підписався під книгою»: «Про деякі події, конкретні випадки у книзі мова йде від імені Мазлаха, хоча прямо на це не вказується. Окрім того, на його плечі лягла основна робота по випуску книги у світ, її розповсюдженню через Саратовський підвідділ в українських справах (на той момент Мазлах очолював підвідділ українського відділу наркомату національностей РСФРР на кошти якого книга й побачила світ – А. К.)» [9].  
 

На початку березня 1919-го  ЦК КП(б)У виключив Василя Шахрая та Сергія Мазлаха з партії. Обом заборонялася будь-яка робота в державних установах. Їх намагалися вислати за межі України, куди вони щойно повернулися. Сама ж книга «До хвилі» вилучалася та знищувалася. Певний час Сергій Михайлович лишався непохитним у своїх переконаннях. Він обіцяв працювати над створенням самостійної Української комуністичної партії і не бажав «каятися за свої погляди», але туга за сім’єю, що продовжувала перебувати в Саратові, спілкування зі старими товаришами однопартійцями поступово змінювали його позицію. Невдовзі Сергій Мазлах подав апеляцію до ЦК РКП(б) і був поновлений у партії. Його життєві шляхи розійшлися з Василем Шахраєм назавжди. Останній загинув у проти денікінському підпіллі на Кубані. Конкретні обставини загибелі Василя Матвійовича точно не з’ясовані і до сьогодні.            

Після свого поновлення Сергій Михайлович Мазлах працював у Полтаві завідуючим відділу губернського комунального господарства. Від грудня 1919 до травня 1920 був членом бюро Полтавського губкому КП(б)У, редактор газети "Власть Советов" і губернським комісаром продовольства Полтавщини, очолював надзвичайну комісію по боротьбі з тифом. Після того, як на початку 1920 запропонував фактично скасувати продрозкладку і дозволити вільну торгівлю хлібом, на вимогу ЦК КП(б)У був висланий з Полтави. З травня 1920 року Мазлах опиняється у м. Бахмут Донецької губернії. Там він працює заступником голови губернського виконкому, стає завідувачем губернського статистичного бюро. Редагує газету "Всероссийская кочегарка". Пізніше стає завідуючим губернського статистичного бюро, перебуваючи на цій посаді до березня 1922 року. З березня 1923-го до червня 1924-го Мазлах – керуючий організацією з матеріально-технічного забезпечення "Донбасторгу", водночас – редактор журналів "Хозяйство Донбасса" та "Знання". Потім – керівничий Центрального статистичного управління, член РНК УСРР (до травня 1927 року). На цій посаді висловлювався за ліквідацію воєнно-комуністичних інституцій, активно українізував кадри державної статистики. Від березня 1931-го стає заступником начальника Центрального управління народно-господарського обліку Держплану СРСР, а  від 1933 року  призначений начальником управління обліку і звітності комісаріату заготівель при РНК СРСР.                                           

Не дивлячись на те, що Сергій Мазлах більше не брав участі в жодних «ухилах», все ж  7 серпня 1937 року він був заарештований органами НКВС СРСР як нібито учасник «контрреволюційної організації правих». До цього невдовзі було долучено звинувачення в «українському націоналізмі», яке базувалося на брехливих свідченнях, його співавторстві «До хвилі» та навіть особистих листах до дружини. 25 листопада 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до смертної кари, хоча жодного обвинувачення на свою адресу підсудний так і не визнав [10]. Трагічну долю Сергія Михайловича Мазлаха розділили сотні і тисячі людей, імена багатьох з яких майже зтерлися з людської памяті. 

Артем Клименко

Жовтень 2018 р.  

1.   1.  Лисяк-Рудницький І. Український комуністичний маніфест  [Електронний ресурс]-Режим доступу:

https://vpered.wordpress.com/2009/07/22/український-комуністичний-маніфест/

2.     

      2. Майстренко І. Передмова до кн.: Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі.

 Що діється на Україні і з Україною». – Нью-Йорк: Пролог, 1967

3

   3.Юренко О.П. Мазлах Сергій Михайлович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mazlakh_S_M

4.     

    4. Юренко О. Із мороку забуття..: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992

5.     

   5. Мазлах С. Октябрьская революция на Полтавщине //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1922. - №1.

6.     

    6. Буценко А. О расколе УСДРП. 1917 – 1918 год //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1923. - № 4.

7.     

       7. «Молот». Орган Полтавского комитета РСДРП. – 1917. – 14 листопада.

8.     

   8. Рубач М.А. До історії Української революції. Перший розділ (Замітки й документи; грудень 1917 – січень 1918 р.) //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1926. –  №1(16).

     9.  Юренко О. Із мороку забуття..: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992

1

   10. Латишева О.В. Мазлах С.М. (1878 - 1937) – реформатор системи державного страхування в УСРР //Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2010, №906