Василь Шахрай, Сергій Мазлах. До хвилі. 1919.

    До порядку денного другої сесії Верховної Ради України 8-го скликання внесено законопроект 1222-1 "Про заборону пропаганди комуністичної ідеології в Україні". Автори цього проекту - секретар РНБО Олександр Турчинов та народні депутати Сергій Пашинський та Вікторія Сюмар дають таке визначення: 

"Комуністична ідеологія - це система уявлень, ідей і поглядів, заснованих на теорії класової боротьби; диктатурі одного соціального класу над іншими; створенні тоталітарної держави; порушенні прав і основоположних свобод; запереченні права народів і націй на самовизначення; невизнанні права приватної власності на засоби виробництва; встановленні однопартійної системи управління; насильницькому поваленні державного ладу".

 Ми не збираємося захищати сталінську тоталітарну систему та її сучасних прибічників і вважаємо, що "Комуністична партія України" дійсно не має права на існування. Заснована у 1993 р. КПУ на чолі із Петром Симоненком неодноразово підкреслювала, що вона є єдиною законною спадкоємницею тієї Комуністичної партії України, що діяла в складі Комуністичної партії Радянського Союзу (КПСС). КПУ була заснована у 1918 р. як складова частина Російської Комуністичної партії (більшовиків) - РКП(б). Це було зафіксовано у рішеннях Першого з'їзду КП(б)У в липні 1918 р. та резолюції 8-го з'їзду РКП(б) в березні 1919 р., де зокрема записано:

«5. Национальные организации.

В настоящее время Украина, Латвия, Литва и Белоруссия существуют как особые Советские республики. Так решен в настоящее время вопрос о формах государственного существования.

Но это отнюдь не значит, что РКП должна, в свою очередь, сорганизоваться на основе федерации самостоятельных коммунистических партий.

Восьмой съезд РКП постановляет: необходимо существование единой централизованной Коммунистической партии с единым ЦК, руководящим всей работой партии во всех частях РСФСР. Все решения РКП и ее руководящих учреждений безусловно обязательны для всех частей партии, независимо от национального их состава. Центральные комитеты украинских, латышских, литовских коммунистов пользуются правами областных комитетов партии и целиком подчинены ЦК РКП.» (КПСС в резолюциях. Изд. 9-е Т. 2. М.,1983. С.105).

    Фактично обласною організацією РКП(б) - ВКП(б) - КПСС Компартія України залишалася  до розпаду Радянського Союзу, тому не дивно що ідеологія російського шовінізму під прикриттям інтернаціоналізму пронизувала усю діяльність КПУ, її видання та філії навіть після розпаду СРСР та КПСС. Заборона КПУ в судовому порядку зараз розглядається Апеляційним судом міста Києва за позовом міністерства юстиції. В умовах фактичної російсько-української війни це є лише симметричною відповіддю на заборону Верховним судом Російській Федерації діяльності, скажімо, "Правого сектору" та УНА-УНСО.

      Але чи означає все це, що ідеї соціалізму й комунізму самі по собі є ідеями російського шовінізму? Досить почитати твори Маркса й Енгельса, аби пересвідчитися, що не було для них більшого ворога, ніж російський царизм та російський імперіалізм. Тому то деякі твори Маркса й не друкували в СРСР попри офіційну псеворелігію "марксизму-ленінізму". Віддавати ідеї комунізму й соціалізму виключно російським шовіністам означає лише посилювати їх вплив та авторитет у світі, а отже завдавати шкоди Україні.

Забороняти ідеї та погляди, засновані на теорії класової боротьби та невизнанні права приватної власності - все одно, що забороняти атеїзм чи здоровий глузд. Так само абсурдним є ототожнення комуністичної ідеології та заперечення права націй на самовизначення. Теоретики наукового комунізму Карл Маркс та Володимир Ленін як раз внесли найбільший внесок у обгрунтування  цього права як необхідної складової буржуазно-демократичного устрою.

 Тут хочемо навести приклад пропаганди комуністичної ідеології із далекого 1919 р. Книга "До хвилі" була видана у Саратові невеликим накладом, але наробила багато розголосу. Саме в ній вперше було запропоновано та обгрунтовано ідею "Української Комуністичної партії". Реально існуюча в той час  Комуністична партія (більшовиків) України, що була лише обласною організацією  Російської Комуністичної партії (більшовиків) - майбутньої КПСС, вже в березні 1919 р. виключила зі своїх лав авторів цієї книги - Василя Шахрая та Сергій Мазлаха, а поширення цієї праці заборонила. Сергій Мазлах у 1920 р. покаявся, подав апеляціюна рішення ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) та був відновлений у партії. Василь Шахрай каятися не став. Він поїхав на Кубань для підпільної роботи проти білогвардійців та в листопаді 1919 р. був убитий денікінцями. Його праці забороняли на протязі всього існування Радянського Союзу. Чи заборонять тепер за новим законом книгу "До хвилі" разом із працями Маркса, Енгельса й Леніна як "пропаганду комуністичної ідеології"? Колишні члени КПСС Олександр Турчинов та Сергій Пашинський напевно знають, як і що треба забороняти для побудови "світлого майбутнього".

Сергій МАЗЛАХ і Василь ШАХРАЙ

ДО ХВИЛІ. ЩО ДІЄТЬСЯ НА УКРАЇНІ І З УКРАЇНОЮ

Саратов, 1919

Зміст

1.  Pro domo nostra

2.  Війна і революція

3.  Дві доби революції

4.  Росія й Україна на тлі світових подій

5.  Стратегічний   плян   відродження   єдиної   і неділимої   Росії

6.  Скоропадський і Денікін

7.  Директорія

8.  Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України

9.  Окупанти

10.  Тенденція українського руху: самостійна Україна

11.  Революція в Австрії. Галичина

12.  Чи можлива незалежна від Росії Україна?

13.  Як пишуть історію?

14.  Український національний рух на тлі сучасного капіалістично-імперіялістичното господарства

15.  Єдність чи самостійність? Дві політики

16.  Союз пролетаріяту з  дрібною  буржуазією проти світового імперіялізму

17.  Столипінщина

18.  Українська  комуністична  партія  (більшовиків)

19.  Ми — «націоналісти». Ми — «шовіністи»

20. Запитання   т.   Леніну.

1. Pro domo nostra

Краще пізно, ніж: ніколи — каже відоме російське прислів'я. Пам'ятаючи се, ми і наважуємося звернутися до робітництва і селянства Росії й України з своїм словом. Ми робимо се не тому, що вважаемо себе за дуже освічених людей, які можуть навчати других. Навпаки, ми вважаємо себе за звичайних людей. Але зараз ми переживаємо одну з якнайвідповідальніших хвиль у велетенській боротьбі праці і капіталу, старого, буржуазного, збудованого на примусі і пригнобленні суспільства, — з новим суспільством, суспільством міжнародної солідарности працюючих, суспільством вільної сім'ї вільних народів, суспільством соціалістичним. Кожний член повинен дати свою крихту допомоги, які б не були малі його сили, чим тільки він може, як тільки він собі розуміє й уявляє сю величезну хвилю. Ми твердо переконані, що сучасна хвиля, яку ми переживаємо, є лише одним із тих кілець у ланцюзі велетенських битв людности за своє визволення з пут капіталізму й імперіялізму сучасної доби, що за сією хвилею йдуть нові, коли напруженість і трагічність сієї боротьби набере ще не виданого розміру. І в залежності від того, яким шляхом підуть події зараз, буде передрішений і дальший розвиток подій. Події мають свою логіку, яка майже раз-у-раз переважає людську логіку. У революційні часи дійсна природа суспільства, окремих його кляс, груп, осіб виявляється з непереможною яскравістю, і так звана «історична необхідність» також перестає бути лише результатом досліду історичних подій, а набирає наочности буденного, повсякчасного факту, відомого кожному обивателеві. Але ми також; знаємо, що ся «історична необхідність» складається яко результат людських особистих, групових, клясових воль, і якщо яка ідея, думка поширюється в масах людей, захоплює, визначає волю більшої чи меншої маси людей, вона стає тим самим одним з факторів, що визначають напрямок «історичної необхідности». Історія є продуктом масового діяння, а не «великих осіб», «героїв», і виковується вона в повсякчасній і щоденній боротьбі за власні інтереси мас, а не в палацах, міністерських кабінетах, сальон-вагонах главковерхів і т. д. Історія знає приклади, коли звичайні люди, котрі ніколи не думали й не гадали відкривати Америки й ощасливлювати людство, уміли висловити думку, що «літала в повітрі», намацати пульс історичної хвилі, — і вони «ставали капралами», їх думки ставали фактором істеричного життя. «Стати капралами» ми не намагаємося, але якби напг скромний голос знайшов відгук у масах, щоб можна було хоч трохи звернуть історію на бажаний для нас шлях, — ми були б задоволені: наша праця не згинула б задарма.

Ми осмілюємося звернутися до робітництва і селянства  України і Росії ще й тому,  що нам довелося на власні очі бачити розвиток подій на Україні під час революції, брати власними невеликими силами участь у сих подіях, — і той історичний досвід, що ми придбали за сі часи, мусить бути, на нашу думку, використаний не тільки для нашого особистого вжитку», а стати в допомозі всім, хто бореться за щастя і долю живих людей, кому доля України і доля Росії не є чимось «абстрактним», кому доля України і доля Росії «спать не дає усю ніч».

А ми любимо Росію і Україну, любимо так, як люблять свою матір, — щастя і доля Росії й України є нашим щастям, нашою долею. В них ми любимо всю людність. Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об'єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, — ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми, ось що дає нам виправдання в тому, що ми насмілилися звернути увагу робітників і селян до своїх думок, до своїх «ума холодных наблюдений и сердца горестных замет».

Краще пізно, ніж ніколи. А що пізно, то вина лежить не тільки на нас, а й на тому, що волею історичних судеб нам доводиться жити в більш-менш «прекрасному далекому», куди звістки доходять пізно і не дуже повно, так що орієнтуватися у свій час трудно.

Ми зробили, як уміли. Хай хто може, зробить краще!

2. Війна і революція

Минають дні, минають ночі,

А Україна знай горить…

Горить не одна Україна. Горить весь світ. Горить уже п'ятий рік. Спалахнулий у 1914 році світовий пожар не виданої в історії людства війни перетворюється в новий революційний пожар. У відповідь на імперіалістичну війну на користь «своїх» і «чужих» капіталістів, поміщиків, банкірів, війну за нові ринки, за новий поділ світу, за переділ «малих пригнічених народностей», — розгоряється й поширюється революційний пожар, який «очищає», випалює все, що залишилося після руїни 1914—1918 років, перетворює на попіл труп старого буржуазного суспільства.

Україна має нещастя посідати місце поруч з країнами, як Бельгія, Польща, Сербія, Вірменія й ін., де відбувалися криваві події сучасної війни, де вирішувалися питання світових хижаків. За честь бути свідком і ареною світових подій, стояти «на аванпості» світового руху Україна дорого заплатила кров'ю і працею своїх синів. І платити ще доведеться, — про це вже подбає новий світовий переможець, новий гегемон імперіалістичної буржуазії, апостол «самовизначення малих народів», президент Північно-Американських Сполучених Штатів Вудро Вілсон.

Світова війна і світова революція — ось два наочні факти сучасності переживаної доби.

Війна і революція є кризою суспільства, громадянської спільноти.

«Всяка криза відкидає умовне, зриває зовнішню шкаралупу, шпурляє віджиле, розкриває більш глибокі пружини і сили».

Що розкрила криза переживаної доби? Світова війна розкрила наочно протиріччя сучасного буржуазного, капіталістичного, імперіалістичного суспільства. Збудоване на відокремленні засобів продукції й обміну — землі, фабрик, заводів, залізниць і т.д. — від продуцентів; на приватній власності на засоби і знаряддя продукції й обміну й експропріяції та пролетаризації широких працюючих мас; на протиставленні мертвих речей, продуктів людської праці, живому продуцентові, робітничій силі, яко капітал і праця; суспільство, де рушійною силою суспільної продукції і соціального життя є не задоволення людських, громадських потреб, а безупинна жадоба наживи, прибутку, баришу; суспільство, яке в кожній придбаній чи завойованій країні або галузі громадської продукції знаходить лише нову межу і тим лише роз'ятрює пекуче бажання все забрати собі, все загарбать, все прибрати до рук, — се суспільство виробило, такі велетенські продукційні сили, котрі можуть за короткий час залити світ своїми продуктами і капіталами, і в той же час не здатне задовольнити потреб своєї маси населення, щоб позбавити його небезпеки і жаху голоду, холоду, злиднів, хвороб. Світ поділений мілс окремими світовими хижаками, «великими» державами, в той час як кожній з них потрібен цілий світ. Продукційні сили не можуть лишатися даремно лежати, капітали повинні будь-якою ціною знайти собі поле прикладання, капітал повинен давати бариш, а до всього іншого нам — нема діла.

Vivat profitum, pereat mundus! Après nous le déluge! Хай живе бариш, хай згине світ! Після нас хоч потоп!

«Війна є продовженням політики іншими засобами». Се крилате висловлення німецького імперіяліста Клявзевіца розкриває дійсний зміст цілей сучасної імперіялістичної війни. Війна мусила зробити те, чого не можна було досягнути «мирною» конкуренцією, «мирними» договорами, таможенною (митною) політикою і т.д.

Війна вийшла з нетрів сучасного суспільства з необхідністю природного закону, — і тому то ніяк не знайдуть, хто викликав війну, хто винен у ній.

Винним є сучасний склад громадянства, суспільности.

Війна, далі, наочно довела і свою нездатність вирішити ті питання, які вона мусила розв'язати. Вона повинна була усунути протиріччя між велетенськими продукційними силами суспільства і його суспільними стосунками, збудованими на власності, на експлуатації живої робочої сили капіталом, на невситимій жадобі нових ринків і баришів.

Війна не тільки не усунула сього протиріччя, але поглибила його, довела суспільство до провалля загальних злиднів, здичавіння, до загибелі. Щоб не згинути, суспільство напружує свої сили в іншому напрямкові, хапається вирішити «іншими засобами» питання, котре не здатна вирішити війна.

Революція є продовженням попередньої політики і війни, лише «іншими засобами».

Подібно до римських 'аристократів, котрі обжиралися тонкою і хорошою їжею, потім ішли й блювали, щоб можна було знов розпочати обжерливу їжу, — так і попередня політика і війна гадали усунути протиріччя між: складом суспільних стосунків і власними продукційними силами шляхом поділу і переділу «за справедливістю» або за принципом: «Хто програв, платить!» — «вільних» земель і народів, шляхом безоглядної розтрати і руйнування людської праці, вироблених продуктів і продукційних сил.

Революція є спробою завоювання сих продукційних сил на задоволення людських потреб, на поліпшення життя працюючих мас, на усунення протиріч між: капіталом і працею шляхом знищення капіталу.

Революція — се війна старому суспільству за нове суспільство, соціялістичне, — на противагу імперіялістичній війні в межах старого капіталістичного суспільства і за продовження життєздатности капіталістичного суспільства.

Війна між імперіалістами різних націй породила революцію, війну пролетаріату і селянства проти всіх імперіалістів: «своїх» і «чужих».

І чим далі, тим більше зникає боротьба між імперіалістами і зростає в силі революційна боротьба широких працюючих мас з пролетаріатом на чолі проти імперіалістів усіх мастей. На зміну імперіалістичній війні прийшла громадянська війна.

Ось основні факти сучасности.

3. Дві доби революції

Російська революція в березні 1917 року є «критичним» пунктом перетворення імперіалістичної війни на соціальну революцію, на громадянську війну.

До листопада 1918 року російська революція була лише одиноким огнищем, островом між імперіалістичними держаками, серед бурхливого мора імперіалістичної війни. Вона відбувалася на тлі світової ворожнечі двох імперіалістичних таборів: англо-франко-італо-американської згоди (Антанта) і почвірного союзу Центральних держав на чолі з Германією.

Починаючи з жовтня-листопада 1918 року, міжнародна ситуація змінюється у двох напрямках. З одного боку, Германія на західньому фронті була розгромлена Антантою, що викликало революційний рух у Германії, і цитаделя центральноевропейського імперіалізму рухнула під натиском революційної хвилі. Російська революція перестала бути самотнім островом і знайшла собі спільника в революційній Германії. З другого боку, сей розгром німецького імперіалізму і революція в Германії знищили два імперіалістичні табори і лишили один тільки, до якого з кожною годиною, з кожним днем приєднуються уламки розбитого російського, німецького, австрійського імперіалізму.

Тоді самотня революція мусила відстоювати себе проти хижацьких замірів обох імперіалістичних таборів, які невтралізували один одного і тим ставали в допомозі революційній Росії.

Тепер революційна хвиля перекинулася на полудневий схід і в Центральну Европу. Але революційна боротьба в них ще не скінчилася перемогою пролетаріяту, і тому сподіватися від них прямої допомоги не можна, навпаки, їм самим потрібна допомога і проти «своєї» імперіалістичної буржуазії і проти англо-американського капіталу. І в той же час уже не можна «лавірувати», використовуючи ворожнечу імперіялістів, спираючись то на одного, то на другого, бо зараз є лише один табір імперіялістів.

Тоді кожна імперіялістична група напружувала свої сили для перемоги свого ворога, вважаючи революцію лише результатом воєнного розгрому. Переможна Германія навіть «прихильно» ставилася до російської революції не тільки тому, що революція виводила Росію з лав ворогів Германії, а й тому, що вона переманювала на себе частину сил і уваги Антанти. Імперіялісти Германії, захопивши добрий кусень бувшої Російської імперії, про який їм не ввижалося навіть ві сні, — нічого не мали проти того, щоб встановити «добросусідські» стосунки з Росією, пограти з нею, як грає ситий кіт з мишею, будучи певним, що миша не втече.

Тепер переможцем і гегемоном в імперіялістичному таборі явилася Антанта, на чолі якої стала нова країна, Сполучені Штати Північної Америки. Ся країна визначалася за останні часи, поруч з Германією, прудким і буйним розвитком капіталізму. Рядом з старими капіталістичними державами, Англією і Францією, буйний розвиток котрих припадає на першу половину минулого XIX століття, котрі споживали в останні часи те, що нажили в попередні часи, котрі вживали старі методи продукції й організації господарства, де енергія, ініціятива і невпинний рух уперед поступалися перед рутиною, шабльоном, «дідівськими» способами, механізацією праці за раз заведеним способом, — поряд з ними країни молодої капіталістичної культури, Америка і Германія, повинні були ще «завоювати собі місце під сонцем», і тому вони мусили напружувати всі свої сили, використовувати якнайкраще людську енерґію і багатства своєї країни, вживати якнайліпших методів продукції, нові машини і т.д., підтримувати дух ініціятиви і винахідництва, виробляти дешеві й гарні товари, дбати про якнайзручнішу й найкориснішу організацію господарства. Франції й Англії треба було пережити майже рік війни, щоб стати нарівні з Германією у висоті своєї техніки.

Германія не витримала страшенного напруженая і впала. Але Сполучені Штати такого напруження не знали. Навпаки, перші три роки війни вони користувалися з неї, докінчували організацію своїх господарських і військових сил, могли робити все поволі, бо майже всі їх конкуренти були втягнені в війну. Мало того, Сполучені Штати опинишся в стані tertius gaudens — третього радіючого, котрий грів руки коло чужої біди, ловив рибку у скаламученій воді, стриг обидва ворожі табори. Відомо всім, що Сполучені Штати були глитаєм і поставником і Антанти, і почвірного союзу Центральних держав. Се дало їм можливість скінчити свою організацію господарства і приготуватися до війни, закріпити за собою всю Америку, провести в життя домагання «Америка для американців», себто для американського капіталу, нажитися на замовленнях і позиках воюючих і не воюючих держав. Сполучені Штати буквально загрібали жар чужими руками. Потоки кров й в Европі й Азії перекочувалися через Атлантійський океан блискучим і дзвінким струмом золотих монет.

І в той момент, коли обидва воюючі табори були напіввиснажені, Сполучені Штати виступили збройною рукою, щоб бути «миротворцем» не тільки шляхом «посланій» свого первоапостольного й препрославленого «мироносця» президента Вудро Вілсона, а й на ділі, яко переможець на полі брані. І Сполучені Штати вибрали дуже влучний момент, коли саме Германія осягла найвищої точки своєї моці і коли сили Антанти і Германії були майже урівноважені, а обидва табори уже були настільки виснажені, що досить було навіть невеликої сили, щоб терези схилися або на той, або на другий бік. Стати на бік Германії означало для Штатів закріпити гегемонію Германії в Европі, утворити власними руками якнайсильнішого конкурента, з котрим незабаром Америка мусила б вступити в одверту і «мирну» і «воєнну» боротьбу. Навпаки, Франція й Англія були не такими страшними, і становище їх було таке, що з виступом на їх боці Сполучених Штатів їхня перемога означала б фактично перемогу Америки.

І дійсно, ми бачили, що досить було з початку незначної воєнної перемоги Антанти, і Германія покотилася б, мов сніг з гори, що свідчить не про силу воєнної перемоги, а про силу виснаження Германії. Ми далі були свідками телеграфного діялогу між розбитою Германією і переможною Америкою. Про перемир'я і про мир зговорювалися Берлін і Нью-Йорк, про Париж і Лондон, як і про Відень, не чути було.

Зараз Сполучені Штати перебувають в аналогічному стані, як Германія на початку сього року, — але в далеко кращому. За винятком хіба Японії, всі «великі» держави лежать цілком виснажені, зруйновані й знесилені, у той час коли Сполучені Штати лише встигли розвернути свої сили й свою міць. За винятком тієї ж таки Японії, всі «великі» держави налякані примарою революційної зарази комунізму. Примара комунізму убралася в плоть і кров російської, австрійської, германської революції. Усі сили старої Европи — Мілюкови, Родзянки, Денікіни, Карли, Вільгельми, Гінденбурґи, Ллойд-Джорджі, Пуанкаре, Клемансо і tuti quanti, — страшенно перелякані сією примарою, готові кинутися в обійми хоч до самото чорта, не те що до "миротворчого" Вудро Вілсона. І Вудро Вілсон один керує всіма справами, один узяв на себе ролю світового жандарма і ката світової революції.

Вчорашній «революціонер» і «визволитель» усіх пригнічених і пригноблених народів, він вступає в зруйновану й сплюндровану Европу, щоб закріпити за американським капіталом і надалі можливість диктувати свою волю європейським народам. Революція з'єднала круг нього чорну зграю «обиженных» революцією імперіялістів різних мастей, учорашніх ворогів. Всіх з'єднала, всіх зібрала в «невеличку, але чесну» кумпанію ненависть до пролетаріяту. Честь, сором, любов до батьківщини — все, чим пишалася й хвалилася ще вчора вся ця братія, все забула і продала за те, аби вернути собі свої клясові позиції, свої «гнізда», свої фабрики, заводи, акції, ренту...

Російська чорносотенно-кадетська братія в першу добу кидалася то на бік Антанти, то на бік Германії. Тисячі думок, тисячі гадок носилося у неї в голові, все шукала відповідної «орієнтації». Нічого певного досягти тоді вона не могла, крім дискредитації власних заходів. Тепер у неї одна думка, одна воля, одна орієнтація, одна точка прикладання сил — мудрий і добрий американський дядя Вудро Вілсон.

Австрійська і германська імперіалістична буржуазія була позбавлена мук російської чорносотенної братії, їй історія не дала «вибору», перед нею був лише один центр, — і германська й австрійська імперіялістична буржуазія безоглядно кинулася в обійми учорашніх ворогів, аби тільки одержати допомогу проти своїх «збунтованих рабів», проти власної революції. Гамлетизувати їй було ніколи.

Так круг апостола «нового світу» Вудро Вілсона зібралася всіляка імперіялістична братія, з'єднана страшенною ненавистю до революції, до примари комунізму. Вудро Вілсон має вірних «не за страх, а за совість» слуг і не має зараз суперників, окрім хіба Японії. У нього є всі дані — і матеріяльні й моральні, — щоб дійсно стати світовим жандармом і світовим катом світової революції.

4. Росія й Україна на тлі світових подій

Англо-французька імперіялістична буржуазія зустріла російську революцію в березні 1917 року дуже вороже. Вона боялася, і цілком справедливо, позбутися такого багатого поставника «гарматного м'яса» і такого багатого ринку для своїх капіталів і товарів, якою була царська Росія. Дійна корова для французьких банкірів до війни, знесилена і оплутана кругом боргами під час війни, царська Росія після війни повинна була стати для більш розвинених імперіялістичних держав другою Туреччиною, другою «хворою людиною», котра раз-у-раз трималася б у хронічно хворобливому стані, щоб потім коштом «самовизначення» її окремих земель, концесіями і т.д. можна було зводити свої рахунки. Революція поховала сі надії під руїнами царату. Що ж дивного, що «благородні союзники» ] гадючим шипінням зустріли російську революцію!

Інакше зустріла революцію імперіялістична Германія. Для останньої революція означала вихід одного з найсильніших ворогів з війни, з табору ворогів, і таким чином давала впевненість, що перемога Германії на всіх фронтах незабаром скінчиться повним закріпленням її пануючого стану в Европі. Революційна Росія досить буде зайнята своїми внутрішніми справами, їй буде не до війни, не до Германії. Мало того. Розгромлена Германією, Росія мусить підписати мир, який продиктує Германія. Крім того, Росія повинна відтягти на себе частину сил своїх «союзників», котрі не задумаються послати свої карні загони, щоб «провчити» Росію за «зраду» і примусити її продовжувати війну. І сподівання Германії були цілком виправдані. Навіть більше того, дійсність перейшла всяку міру імперіялістичних фантазерів.

Германія здобула у себе на сході таку територію, яка перебільшувала саму Германію. Вона примусила платити контрибуцію. Вона зайняла позицію, яка давала їй можливість кожної хвилини знову піти війною і взяти в Росії, що їй потрібне. Вона забезпечила недоторканість своїх інтересів з боку соціяльно-економічних заходів уряду Совітської Росії. Задушити Совітську Росію було не в її інтересі. Навпаки, вона сподівалася, що се вона ще встигне зробити, а тим часом їй вартісне існування Совітської Росії, яко буфера проти Антанти.

Антанта, -- коли спроба примусити Росію вести війну через Керенського скінчилася розгромом армії після наступу 18 червня, — кинулася було після революції в жовтні підтримувати різні контрреволюційні гнізда в Росії, потім, коли мирові переговори в Бересті скінчилися нічим, намацувала, чи не піде на війну з Германією більшовицький уряд, щоб нарешті стати твердою ногою на шлях підтримки російської кадетсько-меншовицько-есерівської контрреволюції. Напад на Мурман і Архангельськ, інспірація сибірського уряду, чехословацька авантура - - довгою низкою потяглися один за дру-грім факти «дружньої допомоги союзників».

Щодо України, то її роля на міжнародній арені починається з грудня 1917 — січня 1918 року, коли Центральна Рада, а потім Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнських Совітів вислали свої делегації у Берестя Литовське на мирові переговори. Німецький уряд скоро зрозумів, як гарно він може використати великодержавні наміри Центральної Ради, в. якій пригоді може стати йому боротьба між Ц. Радою, з одного боку, і ЦВК Совітів України і Совнаркому - з другого. І дійсно його сподівання не були зайві. Бо в той час, коли в результаті довгих переговорів з російською делегацією прийшли до дивовижного стану: ні мир, ні війна! — згубивши в ході переговорів весь фльор «демократичних бажань» Германії і викликавши широкий робітничий рух в Австрії й Германії з-за виступу генерала Гофмана, --в той саме час делеґація Ц. Ради підписала мирний договір, і значить, німецький уряд міг повернути додому хоч з якимнебудь «клаптем паперу», а незабаром та ж делеґація Ц. Ради запросила допомоги проти більшовиків, освятивши політично таким чином збройний напад на Росію й окупацію України.

Німецький уряд якнайліпше використав національну ворожнечу між: Україною і Росією, і подібно до того, як він «терпів» Совітську Росію яко буфер на деякий час, так він не тільки «терпів», а й «підтримував» «самостійність» України.

Відношення Антанти до України було аналогічним її відношенню до Совітської Росії. До революції в жовтні 1917 року союзники цілком вороже ставилися до українського національного руху, бо він, націоналізуючи війська, порушував фронт. Після жовтневої революції Антанта спробувала опертися на Ц. Раду проти більшовиків, сподіваючися, що Ц. Рада буде продовжувати війну. «Мій уряд доручає мені запевнити вас у своєму щирому відношенні, — він буде з усією силою підтримувати уряд український в його завданнях, які він собі поставив, а саме: бути дійсним урядом, підтримувати лад і боротися з центральними державами, ворогами демократії і гуманности, — писав представник Англії Б'аге. Але незабаром виявилося, що сі надії, сподівання зайві, — і союзники після того твердо і рішуче займають позицію, ворожу до України, як і до Совітської Росії. Тільки Україна лежала далеко від їх шляхів,, прямо і безпосередньо вони дістатися до неї не могли.

Не можна не зазначити схожих рис у відношенні обох імперіялістичних таборів і до України, і до Совітської Росії. І ті й другі однаково нічого б не мали і проти Совітської - чи будь-якої Росії, і проти самостійної України. Аби тільки йшли обидві на налигачі імпєріялістичної буржуазії. Об'єктивні умови склалися так, що використовувати і ту й другу для своїх егоїстичних інтересів могла лише Германія, і яко країни, поставники різних матеріялів, і яко країни-буфери проти Антанти. Антанта, навпаки, нічого не вигравала, а згубила багато. Звідси ворожість і до Совітської Росії, і до самостійної України.

Так було тоді, під час першої доби.

Зовсім інший стан і України, і Росії в добу, що ми переживаємо, другу добу, з жовтня-листопада 1918 року.

І Совітська Росія, і самостійна Україна опинилися в іншому стані, зустрічають інше відношення з боку імперіялістін Германії й Антанти. Власне змінилося відношення лише імперіялістів Германії.

Коли Германія за якийнебудь місяць загубила всі свої завоювання на заході, мусила піти на всі умови миру Антанти, аби тільки мати змогу задушити в себе дома революцію, — вони стали оцінювати і ставитися зовсім по-іншому до Совітської Росії і до самостійности  України. Власним досвідом вони переконалися, що жарти з Совітською Росією кепські. "Отрута" більшовизму загрожує затопити всю Европу. Треба знищити її, — але пізно. Імперіялісти Германії пальцем кивнути не сміють без дозволу Вудро Вілсона. І вони ласкаво просять дозволу у апостола визволення народів взяти і їм участь в  удушенні Совітської Росії, а задушити її трєба обов'язково, — запевняють вони Вілсона. Вудро Вілсон знає се добре і без них.  Що ж до підтимання самостійности України, то се питання зовсім зайве, бо імперіялістичній Германії самій «не до жиру — быть бы живу».

У попередній главі ми бачили, як з'єдналися всі бувші і покищо сущі імперіялістичні ватажки круг Вілсона, яка одностайність панує в них щодо революції взагалі. Совітської Росії і самостійної України зокрема. І ся одностайність зразу виявилася, фронт вирівнявся.

Віднині є лише один імперіалістичний центр. І віднині є лише одна політика імперіялістичної інтернаціональної буржуазії щодо Совітської Росії і самостійної України.

Ватажок так званої «добровольчої армії», армії безробітного офіцерства і маминих синків, ген. Денікін, на засіданні краєвої Ради в Катеринодарі оголосив умови згоди з Антантою. Антанта буде підтримувати лише «добровольчу армію» і ті групи російської контрреволюції, які стоять за відродження єдиної і неділимої Росії. На майбутню мирову конференцію будуть допущені також лише захистники відродження єдиної і неділимої Росії, і ні в якому разі не будуть допущені і ті новоутворення на місці бувшої Російської імперії, які не стоять на точці погляду «єдиної і неділимої». А з сих новоутворень першою є Україна.

Ся заява Денікіна цілком погоджується і з тою відповіддю, котру одержав представник України в Болгарії від уряду Сполучених Штатів на запитання: чи будуть допущені на майбутню мирову конференцію представники України? «Уряд Вілсона бажає бачити на конференції представника єдиної і неділимої Росії». — була коротка відповідь.

Словом, все ясне. Нема нічого не договореного, не виясненого.

Знищити Совітську Росію і самостійну Україну і відродити єдину і неділиму Росію.

Ясно, як апельсин.

 (далі буде).