 |
| Олег Дубровський. квітень 2026 р. |
Інтерв’ю з ветераном
робітничого руху в Україні Олегом Дубровським про те, як змінювалася свідомість
робітничого класу України від часів Радянського Союзу до сьогодення. Як
вплинули на цю свідомість події Майдану 2013 – 2014 років та
російсько-української війни? Яке зараз ставлення соціалістичного активіста до
лівих рухів та організацій, до воєн і конфліктів у глобальному світі?
Олег Борисович Дубровський (нар.
у 1955 р.) за основним фахом трубопрокатник шостого розряду, починав свою
діяльність ще в часи режиму КПРС та пройшов ідейну еволюцію від
анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії, в 1990-х
роках був організатором восьми страйків на промислових підприємствах міста
Дніпропетровська (нині – Дніпро), був двічі звільнений із роботи з так званим
«вовчим білетом» (ст. 40 Кодексу законів про працю), піддавався
адміністративному та поліцейському тиску тощо. Під час «малої війни» на
Донбасі, що почалася в 2014 р., та повномасштабної російсько-української війни,
розпочатої в лютому 2022 р., Олег Дубровський
брав участь у відбитті російської збройної агресії в складі українських
добровольчих формувань.
Записано в місті Дніпро у квітні 2026 р.
активістом групи «Спалах» товаришем Станіславом.
Питання: Я спочатку хочу
поговорити про минуле, про минулий досвід. Скажімо про боротьбу за умови
сталіністського режиму. Як ви бачили, що ви можете сказати про рівень класової
свідомості, соціалістичної свідомості на підприємствах, рівень класової
боротьби тоді, як він трансформувався? Може, він підіймався, чи можливо він
якось відрізняється від сучасних умов?
О.Д.: Якщо починати з 70-х
років чи з початку 80-х років, то беру свій досвід від загального рівня
робітничої свідомості. Які активісти в
умовах 70-х років?! У чому мав полягати тоді робітничий активізм, коли все було
заформалізоване, забюрократизоване в структурах офіційної квазі-профспілки,
комсомолу та парторганізації КПСС? В умовах тоталітарного режиму відкритий
робітничий активізм, який мав би альтернативний до згаданих структур характер,
був неможливий. Класова свідомість? Загальне враження залишилось таке, що класової свідомості
майже не було. Робітництво було
аморфною масою, що була класом лише як об’єкт експлуатації. Це був «клас у
собі». Як казав Маркс, «панування капіталу створило для цієї маси однакове
становище та спільні інтереси». Але усвідомленню цих спільних інтересів істотно
заважала атомізація суспільства – власне робітничого колективізму не було.
Колективізм накидувався тільки згори, – бюрократично, в рамках вище згаданих
структур. Соціалістична
свідомість на підприємствах у
тому сенсі, у якому ми це розуміємо? Про це стосовно умов 70-х – 80-х років
взагалі смішно казати. Мала місце,
так би мовити, спотворена соціалістична свідомість, вплив якої відчувається
навіть зараз і яку можна визначити як державний патерналізм, що, як ми
розуміємо, не має нічого спільного з соціалізмом. А що панувало, так це індивідуалістична
дрібнобуржуазна свідомість. Пристосуватися та грести під себе! Загалом,
незважаючи на усі потуги тоталітарного режиму, на властиву йому інформаційну
блокаду суспільства, навіть у такому «закритому місті», як Дніпропетровськ,
робітники вже у 70-х роках були засліплені західними споживацькими стандартами.
Про рівень класової боротьби і про те, як він трансформувався протягом 70-х –
80-х років нічого сказати не можу, бо тої боротьби не було. Але якийсь соціальний
спротив все ж такі був, але це були його найбільш примітивні та деструктивні
форми: плинність кадрів; пияцтво; крадіжки… На початку 80-х пияцтво серед дніпропетровських робітників
набуло характеру справжньої епідемії.
Питання: На підприємствах працювали
так звані агітатори, які вели пояснювальну діяльність. Як це функціонувало?
О.Д.: На підприємствах КПСС
проводила постійно та наполегливо пропагандистську роботу. Були обов'язкові
політінформації та політзаняття для робітників. Усі робітники залучалися на
відкриті партійні збори КПССівських заводських парторганізацій. Були закриті збори
тільки для членів КПСС, та відкриті
партійні збори, на яких в обов'язковому порядку мали бути присутніми усі
робітники. На політзаняттях був план, який визначав теми цих
занять на кілька місяців наперед. Цей план розміщався на дошках наказів та
оголошень у кожному виробничому підрозділі, тобто знаходився у цілком вільному
доступі. Заняття провадили члени КПССсівського парткому, вони ж адміністратори
з вищою освітою, у порядку «партійних навантажень». Також приїжджали так звані пропагандисти та лектори з райкому КПСС, які читали
лекції та намагалися викликати обговорення.
У 70-ті та 80-ті роки все це
дедалі більше розкладалося та формалізувалося. Робітники відчували відчуження
від цього процесу. Вони відверто
нудьгували або просто спали у той час, коли пропагандисти намагалися їм щось
втокмачувати про «політику партії», про те, що вони є «передовим класом», який
«будує комунізм». Лише адміністративний тиск забезпечував присутність
робітників на цих заходах з ідеологічної обробки . У другий половині 70-х
років, коли не можна було вступати у, так би мовити, відкриту ідейну боротьбу,
я ставив перед собою задачу
краще знати історію КПСС, ніж райкомівські пропагандисти, щоб публічно, на цих
заняттях, задавати їм незручні питання про історію цієї партії та розвінчувати
недоречність їхніх ідеологічних штампів, а вони не знали, що відповісти, щоб не
вийти за рамки тодішніх ідеологічних вимог. У ті часи вже згаданої
інформаційної блокади суспільства з боку КПССівського тоталітарного режиму, головним
джерелом альтернативних знань з історії КПСС для мене були стенографічні звіти
конференцій та з’їздів РСДРП – РКП(б) – ВКП(б), які я почав читати ще під час
моєї служби у лавах «Радянської» армії.
Загалом, 70-ті та початок
80-х років носили відбиток загального суспільного розкладу. Скрізь панувало
відчуження до будь якого офіціозу та подвійні стандарти . Робітники були відчужені
від виробничого процесу та результатів своєї праці. Водночас для мене було
зрозуміло, що КПССсівська пропагандистська машина теж працює на «холостих
оборотах». Я бачив, що оті «комуністи», які провадили ідеологічну обробку
робітників, самі не вірили у те, що казали та відчували, що «товчуть воду у
ступі». Панував відвертий формалізм. Це
було типово для кінця 70-х та початку 80-х років.
У
той час я знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій
якої намагався аналізувати «радянську дійсність» та був дуже захоплений польською
«Солідарністю», її розвитком, її боротьбою з режимом ПОРП. Вже потім я завжди
казав, що як робітничий активіст, я сформувався під впливом саме польської
«Солідарності». У 1980-му році та пізніше «радянські» ЗМІ провадили шалену
пропагандистську атаку проти «Солідарності». У той же час я на своєму рівні, а
це був рівень однієї бригади, максимум рівень одного цеху, намагався провадити
контрпропаганду, розповідаючи колегам про те, чим дійсно є «Солідарність» та за
що вона змагається з режимом ПОРП. Іншим елементом моєї «антірадянської
агітації» була агітація проти інтервенції «СССР» у Афганістан. Це були дві
основні теми і доволі скоро я отримав можливість зрозуміти, що у тому
колективі, де я провадив цю найскромнішу пропагандистську роботу, був
інформатор КГБ. Це була вже перша половина 80-х
років.
Питання: І які були наслідки
цих розмов?
О.Д.: Перший мій публічний виступ, спрямований проти
політики КПСС відбувся у серпні 1984 року на загальних зборах робітників, коли
дирекція в черговий раз повідомила про необхідність виїзду на безоплатні
сільськогосподарські роботи на наступні вихідні, бо ж треба «виконувати
продовольчу програму партії». Кожне підприємство мало виділяти кожного тижня
робітників. Я виступив із закликом до колективного бойкоту цих виїздів,
посилаючись перш за все на те, що у суспільстві, де панують товарно-грошові
відносини, ніяких безоплатних робіт не повинно бути.
Уже пізніше, приблизно в
1990-му році, я читав у газеті доповідь першого секретаря обкому КПСС, де він
казав, – щоб виконувати «продовольчу програму партії» Дніпропетровськ повинен
виділяти кожного дня 15 тисяч людей на сільгоспроботи. Для цього кожне підприємство повинно було виділяти кожного тижня у
вихідні дні певну кількість робітників. Це все робилося під адміністративним примусом.
Робітники матюкалися. Робітники обурювалися. Але їхали, їхали та їхали, бо не
бажали «мати неприємності». Відчуваючи таку хвилю колективного невдоволення, я
вирішив, що настав час відкритого виступу. На чергових зборах, під час яких
адміністрація визначала, хто саме поїде в черговий раз на ці роботи, я виступив
із закликом до колективного солідарного бойкоту виїздів на безоплатні сільгоспроботи,
додатково наголошуючи
на тому, що оплачувані виїзди теж повинні мати не примусовий, а добровільний
характер.
Адміністрація
дуже нервово зреагувала на цей виступ. А за кілька днів потому мене викликали
до відділу кадрів, де піднявши слухавку телефону, я довідався, що мене запрошує
на «співбесіду» співробітник райвідділу КГБ. Досвіду у спілкуванні з «органами»
я не мав і тому погодився на неформальну «профілактичну бесіду», тобто без
отримання повістки. Саме під час цієї «бесіди» я був вражений рівнем
поінформованості мого співбесідника – він знав усе, про що я балакав з колегами
по бригаді, у складі якої працював. Саме тоді я зрозумів, що навіть у такому
маленькому виробничому підрозділі КГБ має свого інформатора. У ті часи у
кожному районі міста був як райвідділ міліції, так і райвідділ КГБ (*). Ці
райвідділи «держбезпеки» було розформовано лише у 1990-му році. Один
співробітник такого райвідділу КГБ здійснював ідеологічний нагляд за кількома
підприємствами, на ньому було закріплено два-три заводи, де він створював свою
мережу інформаторів, додатково залучаючи інформацію від секретарів КПССсівських
парткомів відповідних підприємств.
Ремарка [А.З.]: Це який рік
був?
О.Д.: 84-й рік, серпень 1984
року. Про це написано в моїй авторизованій політичній біографії.