Про Маркса – художнім словом

(про роман Галини Серебрякової «Юність Маркса»)

 

Особистість видатного мислителя, філософа, політеконома і основоположника фундаментальної революційної теорії Карла Маркса уже давно стала об’єктом численних досліджень. Про засновника марксизму написані численні книги, зняті фільми, давно існує марксознавство, яке зосереджується не на вченні, а саме на життєписі Маркса. Біографічна книга Галини Серебрякової  стоїть дещо осібно у цьому ряду. «Юність Маркса» (1934-1935) – твір художній, хоча й спирається на значний масив документального матеріалу.

Авторці тема Маркса є близькою, адже родилася вона у сім'ї революціонерів. В РКП(б) вступила до настання повноліття. Батько та обидва чоловіки були репресовані й розстріляні. Галина Йосипівна теж не уникла маховика репресій – її було двічі ув’язнено, в 1950-х реабілітовано.

Постраждавши від сталінізму, Серебрякова, тим не менше, не зненавиділа те, у що раніше вірила. Написавши й видавши продовження – ще кілька книг про Маркса й Енгельса, вона присвятила їх особисто Микиті Хрущову та ХХ з’їзду партії. В роки «Відлиги» приєдналася до кампанії шельмування В. Дудінцева та І. Еренбурга. У той же час, якщо вірити російській вікіпедії, протестувала проти друку свого роману «Смерч» про роки, проведені в засланні, польською мовою.

Матеріал для майбутньої книги Серебрякова збирала у країнах Західної Європи. Німеччина, Франція, Британія, - міста, вулиці, будинки й інші локації, пов’язані з життям Маркса та його найближчого оточення, стали предметом прискіпливої уваги власкора «Комсомольської правди».

У книзі «Юність Маркса» розглядається відносно невеликий період життя Карла Маркса – від навчання у старших класах Трірської гімназії до еміграції в Париж (перед революційними подіями 1848-1849 років).

Карл Генріх Маркс постає зі сторінок роману як жива людина, юнак, що не проти розважитися, навіть побешкетувати. Його погляди трансформуються, але завжди залишаються в рамках власного поняття про справедливість, він прагне докопатися до істини у багатьох сферах, його ерудиція та начитаність вражають. Не поклоняючись ідеалам-ідолам (хоч хай би це був і знаменитий Гегель), Карл-Генріх нічого не бере на віру, все скептично перевіряє та оцінює, усе вивчає з позицій земного, а не небесного.

Час, коли Прусія, відносно відстала у порівняння зі своїми сусідками Францією та Англією, переживала внутрішні конфлікти, невдоволення консерватизмом і реакційністю монархії, породжував різноманітні опозиційні течії, неабияких мислителів, письменників і поетів. Маркс, певно, був найбільш послідовним, невідступним та універсально мислячим із тієї когорти. Свою боротьбу, згідно роману, Маркс розпочав війною  філістерству, вульгарній обивательщині, пізніше ж постав як борець за інтереси пролетаріату, які виклав і науково обґрунтував у своїх працях.

Інший персонаж, лінії якого присвячено мало не половину об’єму твору – дармштадтський кравець Йоганн Сток. Включивши його до твору, Серебрякова, очевидно, мала на меті показати шлях пролетаріату від перших класових боїв та відстоювання економічних прав, прийнятних тарифів (повстання ліонських ткачів 1831 року, «Жити, працюючи, або померти борючись!») через практику змовницьких дій без врахування наявності революційної ситуації (повстання таємного товариства «Пір року» Луї Огюста Бланкі в Парижі 1839 року) до усвідомлення самого себе як глобальної соціальної перетворюючої сили, що конче потребує власної самоорганізації для забезпечення подальшої боротьби. Зрештою, Сток-робітник, Сток-революціонер приходить до того, що пролетарським масам необхідний вождь і він його, зрештою, знаходить (тут усе в дусі радянської традиції вождізму).

Таким самим узагальненим є образ старого фабричного робітника з Манчестера Джона Сміта. Проживши тяжке життя, щораз піддаючись новим порогам цинічної буржуазної експлуатації, Джон поволі усвідомлює свої класові інтереси. Старий робітник розуміє, що шлях луддизму – шлях в нікуди. Чартизм привідкриває для нього силу робітничої стихії. Автор зводить у кінці книги Джона та Фрідріха Енгельса, який пише на матеріалі тисяч таких, як Сміт своє «Положення робітничого класу в Англії».

ХІХ століття, яке певно, найбільш рельєфно показало протиріччя та боротьбу класів капіталістичного суспільства, зображено в книзі із дотошною точністю. Кожна дрібниця, аж до деталей одягу чи побуту змальована достовірно. Ефект занурення в епоху посилює введення в якості другорядних персонажів таких реальних історичних осіб, як Бруно Бауер, Луї Огюст Бланкі та безліч інших. Як і можна було очікувати, представники буржуазії зображені у романі як випещені, відштовхуючі експлуататори, а робітники – як благородні, чесні бідняки. Зображення ж сцен експлуатації дитячої праці гідне «Олівера Твіста» Діккенса і здатне розтопити найбайдужіше серце.

«Юність Маркса» була написана в першій половині 1930-х і, відповідно, містить суперечності й неоднозначності, які були притаманні тій добі. З одного боку авторці вдалося зобразити Маркса-людину без зайвої ідеалізації та забронзовілості, з іншої сторони бачимо данину часу й стилю – певний схематизм і, у меншій мірі, догматизм.

Микола Гриценко

УПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД НА ОДНУ РЕЦЕНЗІЮ

 

Олег Дубровський

Деякі враження автора книги  «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998 - 2003» від рецензії С. Пірані. 

 

Саймон Пірані, - видатний англійський інтелектуал-марксист, колишній член ЦК британської Революційної Робітничої партії, дуже давній, від 1992 року, товариш автора по соціалістичній боротьбі (ще у 1995-му році автор нелегально проводив його до деяких дніпропетровських заводів, щоб він мав можливість безпосередньо поспілкуватися з українськими промисловими робітниками) написав доволі докладну рецензію на цю книгу і за це йому велика, щира подяка.

Але водночас у автора є низка зауважень не тільки стосовно змісту окремих розділів цієї рецензії, але й стосовно висновків, які зробив шановний рецензент.

Спочатку  треба зупинитися на доволі численних, інколи зовсім дрібних, фактологічних помилках.  З цього приводу автор  може припустити, що в деяких випадках мали місце вади перекладу з англійської на українську. Про неадекватний переклад тред-юніонізму як профспілкової діяльності вже доводилося писати.

Також треба розглянути деякі концептуальні моменти, які рецензент або оминає своєю увагою, або викладає їх у таких формулюваннях, з якими дуже важко, або зовсім неможливо погодитись.

Отже, почнемо з дрібних деталей. На цих деталях варто зупинитись, бо це прикрі дрібниці, які певною мірою дискредитують як саму рецензію, так і книгу, яку рецензовано. Можливо, як автор вже зазначив, це результат неякісного перекладу. Але кожній людині, яка, наприклад,  знайома з ливарним виробництвом, буде просто смішно від того, що вона прочитає на самому початку рецензії, як отаке визначення спеціалізації цього виробництва, - «прокатно-ливарний цех»(?!). Можливо, це саме оті вади недолугого перекладу, бо цех по виготовленню прокатних валків це аж ніяк не «прокатно-ливарний цех». Такого цеху взагалі не може бути, бо прокатка і ливарництво – це два принципово різних способи обробки металів.

Інший приклад.  Ось рецензент коментує описані у книзі посягання ливарників  на буржуазну власність: «вогнетривка цегла та металобрухт виносилися у великих обсягах». Але ж це фізично неможливо зробити, навіть не зважаючи на те, що охорона у приватних власників заводу була набагато ефективнішою, ніж на державному підприємстві за часів «радянського» державного капіталізму. Вогнетривка цегла і т. зв. «скрап» (не металобрухт!) вивозилися у значних обсягах у залізничних вагонах, присипані відходами ливарного виробництва. Цікаві процеси посягань пролетарів на буржуйське майно, що загалом відображають рівень їхнього відчуження від засобів виробництва та дуже низьку ціну робочої сили, доволі докладно описані у відповідному розділі книги, прочитавши який, стає незрозумілим, як можна переплутати скрап з металобрухтом та як можна виносити вогнетривку цеглу «у великих обсягах»…   

Загалом рецензія починається з повідомлення, що автор книги на початку 2000-го року залишив місце роботи на підприємстві  «Дніпроважпапірмаш» «за організацію спротиву на робочих місцях». Що за спротив? Спротив чому? Чий спротив? Що це таке взагалі – оцей «спротив на робочих місцях»? У яких формах він відбувався?

Рецензія про це нічого не говорить, не дає будь якої оцінки тому спротиву та його організації, хоча у книзі  докладно описано, -  проти чого був спрямований згаданий робітничий спротив, які форми він набував,  як, наприклад, йшла підготовка до страйку, який так і не відбувся.

Але рецензія згадує, що автор книги «ініціював протестний страйк» через невиплату зарплати на «сусідньому» (Чому «сусідньому»? В книзі нічого не сказано про те, що цей завод нібито «сусідній». Дві години треба йти пішки, щоб дістатися від «Дніпроважпапірмашу» до того заводу!) заводі прецизійних труб, «за що був звільнений і занесений до чорного списку».

«Чорний список» - це вигадка!  Не існувало ніяких «чорних списків»! Існування такої відомої системи контролю за робітництвом, як трудові книжки, запровадженої в «СССР» для промислових робітників ще у 1931 році сталіністським тоталітарним режимом і повністю збереженої у буржуазно-демократичній незалежній Україні, робило і робить зайвим існування якихось «чорних списків». Як відомо, кожен робітник, який легально поступає на роботу на будь яке підприємство, обов’язково повинен мати трудову книжку, де відділами кадрів відповідних підприємств вказані причини його попередніх звільнень.

Автор книги «Соціалістичний активіст…», як ініціатор та організатор страйку на Державному підприємстві «Дніпропетровський завод прецизійних труб» (ДП ДЗПТ), у січні 1998 р. був звільнений за статтею 40 п.3 Кодексу законів про працю України, яка у відділах кадрів (відділах по роботі з персоналом – по сучасному) промислових підприємств сприймалася гірше, ніж стаття за прогул і відповідно робила неможливим прийом на роботу робітника з такою статтею у трудовій книжці. Недаремно, ст. 40 п.3 ще за «радянських» часів отримала у робітників назву «вовчого білету»…

Опис роботи автора на заводі прокатних валків. Рецензент згадує, що автор «виконував важку фізичну роботу обрубника – обрізав та переміщував розпечені сталеві виливки, а також працював землекопом». Звідки отакі вигадки?! Так, робота обрубника була фізично важкою, – він вручну обрубував  т. зв. «пригар» з поверхні дуже часто ще гарячих (долоні не можливо було втримати на цій  поверхні, або навіть слина кипіла, якщо на цю поверхню плюнути)  чавунних (не сталевих!) виливок, які після подальшої механічної обробки у вальцемеханічному цеху перетворювалися на готові до застосування прокатні валки. Але щоб обрізати та переміщувати багатотонні та ще й розпечені виливки?!  Просто смішно читати про таке… 

Україна – не Росія. Деякі міркування про мобілізаційний ресурс

 Андрій Здоров

 

Приблизно чотири роки тому на книжковій розкладці я купив книжку «Россия и СССР в войнах XX века. Статистическое исследование под ред. Кривошеева Г.Ф. – М.: Олма-Пресс, 2001. – 608 с.» з передмовою академіка РАН Юрія Полякова. В книзі зокрема представлено результати багаторічної роботи комісії по встановленню чисельності людських втрат СРСР в другій світовій війні, або в точніше радянсько-німецькій «Великій вітчизняній війні 1941-1945 років» поряд із втратами в інших війнах. Комісія була створена ще в 1988 році при Міністерстві оборони СРСР, а перші результати були опубліковані в книзі «Гриф секретности снят», виданій в 1993 р. за редакцією генерал-полковника Григорія Кривошеєва (він очолював Головне організаційно-мобілізаційне управління Міністерства оборони СРСР в 1987 - 1991 рр.) , та спиралися на розсекречені документи мобілізаційного управління Генерального штабу  Міністерства оборони колишнього СРСР та архівні документи й матеріали інших відомств.

Я не є фахівцем саме із цієї проблеми. Нехай фахівці мене поправлять. Але цифри, які наведені в цьому збірнику самі по собі вражають. 

Станом на 22 червня 1941 р. населення СРСР за розрахунками управління демографічної статистики Держкомстату СРСР становило 196,7 млн. людей. В збройних силах СРСР (армія, флот та інші, що перебували на утриманні Наркомату оборони СРСР) було всього 4 901,8 тис. осіб.

За роки війни було мобілізовано та призвано з урахуванням військовозобов’язаних, що були Великих зборах (805 тис.) та без повторно призваних – 29 574,9 тис. осіб.

Всього за роки війни залучено до армії та флоту, у формування інших відомств з урахуванням тих, хто вже служив на початок війни, - 34 476,7 тис. осіб.

Тобто загалом чисельність залучених на війну становила майже 34,5 млн. осіб або 17,6 % населення СРСР на початок війни. В тому числі мобілізовано та призвано в роки війни 15 % населення.

На 1 липня 1945 р. в збройних силах СРСР залишалося 12,8 млн осіб, в тому числі в строю 11,3 млн.  Тобто всього вибуло із армії та флоту – 21,6 млн осіб. Зокрема:

Безповоротні втрати військовослужбовців армії та флоту становили 11 444,1 тис. осіб (вбитих, померлих від ран, потрапило в полон, зниклі без вісті тощо), з яких 1,8 млн осіб повернулися потім із полону.

Звільнено через поранення та хворобу – 3,8 млн. осіб,

Передано на роботу в промисловість, місцеву ППО та воєнізовану охорону - 3,6 млн. осіб,

Передано на укомплектування військ та органів НКВС та інших відомств – 1,2 млн. осіб,

Передано на укомплектування Війська Польського, чехословацької та румунської армій – 250 тис. осіб.

 

За оцінкою Інституту демографії та якості життя імені М. Птухи НАН України на липень 2024 р. на території України в кордонах 1991 р. мешкало близько 36 млн. осіб. В тому числі на підконтрольній уряду України території – 31 млн осіб. Більш точні дані встановити неможливо через те, що єдиний всеукраїнський перепис за роки незалежності проводився ще в 2001 р. й встановити точну кількість мігрантів за ці роки не може ніхто, як і встановити чисельність людей, що залишилися на окупованій Росією території, та чисельність тих, що виїхали за межі України.

Наприкінці 2019 року під керівництвом міністра кабінету міністрів Д. Дубілета в Україні було проведено так званий електронний перепис населення, який показав, що в країні мешкає близько 37 млн. осіб, тоді як за даними Держстату рахувалося 42 млн. людей. Демографи розкритикували цей перепис, але більш точних даних також навести не можуть.

Якщо взяти відсоток мобілізованих в СРСР за 1941-1945 роки – 15 % усього населення та помножити на чисельність населення на підконтрольній уряду України території станом на 2024 р. за оцінкою Інституту демографії, то отримуємо мобілізаційний ресурс у 4,65 млн осіб. Ми не знаємо, скільки з них реально мобілізовано, загинуло та демобілізовано за різними причинами. Останню цифру загиблих військовослужбовців України в цій війні президент України називав у березні 2025 р. – 46 тисяч. Більш точні опубліковані цифри – лише число кримінальних проваджень за ст. 407 і 408 (Самовільне залишення частини та дезертирство): Ось дані щодо кількості повідомлень за цими статтями, внесених у ЄРДР у 2025 році, з розбивкою по місяцях:

Капитализм и социализм: дискуссия о марксизме

    В редакцію нашого блогу поступили дві дискусійні статті щодо сутності марксистської теорії та її сучасного бачення від товаришки В.К. Пропонуємо їх вашій увазі разом із нашими відповідями та сподіваємося на конструктивну дискусію.

Капитализм и социализм

В.К.

"Изначально понятие «капитализм» использовалось как антоним по отношению к понятию «социализм» и подразумевало негативный подтекст. Луи Блан в 1850 году писал: "… я называю капитализмом присвоение капитала одними при исключении других." (из Википедии)

 Идея социализма появилась как мечта по упразднению несправедливостей современного общества. Сисмонди в 1819 году писал: «Хотя изобретение машин, увеличивающих могущество человека, и является благодеянием для человечества, однако несправедливое распределение выгод, ими доставляемых, превращает их в бич для бедных». (I, XXI). «Всемирная конкуренция, или стремление производить как можно больше и по возможно более низкой цене издавна составляет систему Англии; на эту именно систему я и нападал как на опасную. Система эта, правда, способствовала колоссальным успехам английской промышленности, но она же за свое существование повергала рабочих в ужасную нищету. (…)

Английская нация нашла более выгодным отказаться от хлебопашества, требующего много ручного труда, она изгнала поэтому половину хлебопашцев, которые населяли ее поля; то же самое она сделала с ремесленниками в городах; ткачи, уступившие место «power looms» (паровым станкам), умирают теперь с голоду; она нашла более выгодным довести заработную плату рабочих до самого низкого уровня, при каком рабочие только в состоянии существовать, так что рабочие, будучи с этих пор не более, как пролетарии, уже не боятся попадать в еще большую нужду, когда они воспитывают все более и более многочисленные семьи; она нашла более выгодным кормить ирландцев картофелем и одевать их в лохмотья, и теперь каждый пароход ежедневно привозит ей легионы ирландцев, работающих дешевле англичан и вытесняющих последних из всех мастерских. Каковы, следовательно, результаты этого накопления несметных богатств? Имело ли оно иные последствия, кроме распространения забот, лишений и опасности полного разорения между всеми классами? Не пожертвовала ли Англия целью ради средств, забывая людей ради вещей?»

« Я видел, как в этой изумительной стране, которая таит в себе большой опыт, словно для поучения всего остального мира, производство увеличивалось, а удовлетворение потребностей сокращалось. Здесь и масса населения и мыслители забывают, кажется, что увеличение богатства не есть цель политической экономии, а только средство для доставления счастья всем. Я искал этого счастья во всех классах общества, но нигде не мог его найти.»

Эта критика современного общества целиком и полностью перешла в марксизм: “Закон, поддерживающий относительное перенаселение, или промышленную резервную армию, в равновесии с размерами и энергией накопления, приковывает рабочего к капиталу крепче, чем молот Гефеста приковал Прометея к скале. Он обусловливает накопление нищеты, соответственное накоплению капитала. Следовательно, накопление богатства на одном полюсе есть в то же время накопление нищеты, муки труда, рабства, невежества, одичания и моральной деградации на противоположном полюсе, т. е. на стороне класса, который производит свой собственный продукт как капитал.” (Маркс, Капитал, т. 1, глава XXIII. — Всеобщий закон капиталистического накопления)

То же самое мы находим у Ленина: ‘‘Разумеется, если бы капитализм мог развить земледелие, которое теперь повсюду страшно отстало от промышленности, если бы он мог поднять жизненный уровень масс населения, которое повсюду остается, несмотря на головокружительный технический прогресс, полуголодным и нищенским, — тогда об избытке капитала не могло бы быть и речи. И такой «довод» сплошь да рядом выдвигается мелкобуржуазными критиками капитализма. Но тогда капитализм не был бы капитализмом, ибо и неравномерность развития и полуголодный уровень жизни масс есть коренные, неизбежные условия и предпосылки этого способа производства.‘‘ (Империализм, как высшая стадия капитализма, с. 360)

 Следовательно, социализм есть движение, которое уничтожает данное катастрофически несправедливое распределение благ, или он есть общество, в котором, цитируя Сисмонди: “увеличение богатства ... есть средство для доставления счастья всем.”

То, что такое общество должно было наступить, не вызывает никаких сомнений.

Но правильно ли наука вывела механизм достижения данного общества?

Первоначально “капитализм” означает способ производства, где описанное выше несправедливое распределение благ сохраняется. Чем вызвана такая неравномерность в распределении? – спросили себя Маркс и Энгельс. И ответили – частной собственностью.

По Марксу и Энгельсу, для наступления социализма/коммунизма необходимо уничтожение частной собственности.

Вспомнив, что мы писали выше, можно сказать: для упразднения нищеты рабочего класса и установления нормального распределения благ для всех членов общества необходимо уничтожение частной собственности. Это единственный путь. А современный способ производства – капитализм – и есть последняя господствующая форма частной собственности.

Получилось два утверждения, которые в марксизме прямо связаны между собой, а мы считаем их противоречащими друг другу:

1)                Капитализм – способ производства, при котором с необходимостью сохраняется нищета рабочего класса; то, что противоречит социализму (справедливому распределению благ).

2)                Капитализм – способ производства, где подавляющее большинство непосредственных производителей являются наёмными рабочими, а господствющий класс – капиталистами, с соответствующей формой частной собственности – капиталом.

Дальше:

"Коммунизм для нас не состояние, которое должно быть установлено, не идеал, с которым должна сообразоваться действительность. Мы называем коммунизмом действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние." (Маркс. Немецкая идеология. Гл.Фейербах.)

Что значит “теперешнее состояние” для Маркса? Это значит нищету пролетариата.

А теперь: если принять во внимание, что в передовых капиталистических странах Запада преодолено то бедственное положение рабочего класса, которое описывали Сисмонди, Энгельс, Маркс и др., то приходится сделать вывод, что капитализм и есть то самое “действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние.”

И это при том, что на Западе развилась чисто капиталистическая форма частной собственности.

Так и выходит, что капитализм в понимании “господство капиталистического способа производства” есть синоним социализма, если не коммунизма.

Сталінізм на пострадянському просторі: роздуми й спогади

 

Одеська газета "Большевик" за 2008 р.

Андрій Здоров 

5 липня 2025 р. в Підмосков’ї відбувся черговий ХІХ з`їзд Комуністичної партії Російської Федерації. Переобраний на ньому в черговий раз головою ЦК КПРФ 81-річний Геннадій Зюганов заявив, що «Справедливість і соціалізм – це головна національна ідея (росіян)». Звісно що багато говорилося про захист «Російського світу» («Русского мира») від наступу англосаксів, від «русофобії та антисовєтизму», необхідність згуртування патріотичних сил Росії.

Ось цитата з офіційного сайту КПРФ:

«Г.А. Зюганов:

- Наш отчетно-выборный Съезд проводится в условиях войны, которую объявили натовцы и англосаксы Русскому Миру. Обращаю внимание, что только коммунисты побеждали фашизм. Мы этот уникальный победный опыт взяли себе на вооружение.

КПРФ дважды спасла Россию от Гражданской войны и вытащила ее после дефолта. Президент Путин за эти годы четыре раза менял свою стратегию. Владимир Владимирович боролся с терроризмом, собирал страну в единое целое, реализовывал национальные проекты, проводил политику суверенитета на основе самодостаточности. И мы эту политику поддерживаем.

Сегодня Президент в своем приветствии высоко оценил деятельность КПРФ, как старейшей, опытной партии, которая сражается за любимую Родину и на всех фронтах показывает пример.»

 

Це зборище пройшло би зовсім непоміченим в Україні та й в Європі взагалі, якби чимало інформаційних агенцій не повідомили би «сенсаційну» новину про те, що цей з’їзд КПРФ ухвалив резолюцію, якою визнав доповідь Нікіти Хрущова на ХХ з’їзді КПРС в 1956 р. про культ особи Сталіна «помилковою та політично упередженою». Документ опублікований на офіційному сайті КПРФ та стверджує, що доповідь Хрущова була побудована на підтасованих фактах і брехливих звинуваченнях, та містить заклик відновити «історичну справедливість» щодо Сталіна та повернути назву Сталінград місту Волгоград (до 1925 р. – Царіцин). Але найбільш цікаво, що Сталіна його нинішні послідокники прямо ставлять в один ряд із такими огидними символами Російської імперії як васал Золотої Орди князь Алєксандр Нєвський, московський князь Іван ІІІ, кривавий російський цар Петро І тощо. Дійсно Сталін в цьому ряду займає своє місце. 

Такий холуйський щодо Путлера та його режиму виступ не став чимось новим та незвичайним. Створена залишками партійної номенклатури на початку 90-х років КПРФ від самого початку займала консервативну російсько-імперську позицію великодержавного шовінізму, що повністю суперечить непримиренній позиції Карла Маркса щодо російського імперіалізму, який він вважав головною загрозою для прогресивного розвитку та революційного руху в Європі. При чому сталінізм сам по собі це не лише поклоніння Сталіну особисто. Сталінізм – це визнання головної тези Сталіна, про те, що під його керівництвом в СРСР були побудовані основи соціалізму. Визнання СРСР соціалістичною державою в будь-якій формі – це є основа ідейного сталінізму.

 

Мені хочеться нагадати, що в Україні від 1991 й до 2014 р також діяли чимало сталіністських організацій. Щоправда найбільша з них – Комуністична партія України Петра Симоненка - таки соромилася відверто й прямо співати панегірики Сталіну, хоч час від часу й захищала сталінський режим. Але чимало дрібніших організацій були більш відвертими та вміщували портрети генералісімуса та похвали на його честь у своїх виданнях регулярно. Зокрема це «Союз коммунистов Украины» (в Одесі вони видавали газету «Слово Коммуниста», яку редагував уфолог (!) Гурам Цушбая), «Партія Комуністів-Більшовиків України» (Дніпропетровськ) тощо. Про їм мерзенну роль лакеїв російського імперіалізму я писав ще у 2001 році у статті «Кому нужны сапоги генералиссимуса?» в газеті «Мировая революция».

Однією з найстаріших сталіністських організацій на просторах колишнього СРСР була так звана «Всесоюзна Комуністична Партія Большевиков» (ВКПБ), яку заснувала Ніна Андрєєва. Вона ще у 1988 р. публічно виступила у пресі проти курсу Горбачова на десталінізацію, а в 1991 заснувала власну партію - ВКПБ, що стояла на принципах ортодоксального сталінізму, або як вони казали – «марксизму-ленінізму». Ця партія на відміну від КПРФ чи КПУ ніколи не була зареєстрована та не мала своїх депутатів ні в парламентах, ні в місцевих органах влади та різко критикувала КПРФ за зрадництво інтересів робітничого класу та принципів марксизму, реформізм та прислужництво російській буржуазії. ВКПБ в 1990-х роках мала розгалужену мережу членів та організацій. Зокрема в Україні їх очолював Секретар Бюро по Україні, Молдові та Придністров’ю відомий борець із «американо-сіоністським капіталом» Анатолій Маєвський, що видавав у Закарпатті газету «Рабоче-крестьянская правда». Ця газета мала навіть реєстрацію в Україні, але вона була заборонена в 2014 р. за підтримку агресії РФ у Криму та на Донбасі та підтримку сепаратизму, а сам Маєвський більше року відсидів у тюрмі.

ЛІВОРАДИКАЛЬНЕ ЗАПАМОРОЧЕННЯ (З приводу ідейних позицій групи «Спалах» - 2)

 

 Олег Дубровський

Доволі розтягнута у часі дискусія з групою «Спалах» вже дає певні результати. Можна відзначити узгодження нашого ставлення до українського національно-визвольного руху, до генезису модернової української нації та завдань сучасної української національно-визвольної  боротьби.

Таке узгодження знаходить своє відображення в тому, що група «Спалах» значною мірою скоригувала свої попередні позиції під впливом моїх зауважень і в мене зараз немає ніяких заперечень  відносно змісту розділу «Задачі національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією» з тексту групи «Спалах» «Відповідь «Пролетарю України»».

Але на цьому узгодженість наших поглядів і переконань закінчується. Далі все виглядає дещо складніше. З розвитком дискусії виявляються нові, ще більш глибокі розходження.

Незважаючи на задекларовану групою «Спалах» «товариську дискусію» в середовищі українських марксистів, у тексті «Відповідь «Пролетарю…»» мене спочатку обізвано «паном», потім я чомусь знову став «товарищем», але визначено мій «правий ухил» (невідомо, правда, відносно чого), а під кінець «відлучено від церкви», тобто від марксизму та соціалізму взагалі.

Отже, на жаль, ліворадикальні опоненти в рамках товариської дискусії не втрималися, що не завадить мені дискутувати с ними зважено та коректно й тільки з принципових питань.

Тому моя увага буде зосереждена виключно на тих ліворадикальних позиціях, які поки що займає група «Спалах».

 

I

 

Відразу треба окреслити принципову відмінність спроб аналізувати українську дійсність між мною та членами групи «Спалах».  

Підхід «Спалаху» характеризується тим, що реалістична оцінка становища підміняється заскорузлими ідеологічними кліше, беззмістовними ритуальними фразами та гаслами, потужним цитуванням Леніна і Троцького та ігноруванням фактів, які не вкладаються у революційну свідомість членів «Спалаху», в їхні ультраліві уявлення про те, як воно повинно бути.

Мій підхід, як вислід важкого досвіду  суцільних поразок соціалістичної боротьби за останні 40 років, ґрунтується на розумінні реальності, на прийнятті фактів суспільно-політичного життя такими, як вони є, а не такими, якими мені хотілося би їх бачити.

Звідси витоки двох принципово різних векторів можливої політичної дії: я закликаю українських соціалістів до просвітництва і до участі в економічній боротьби пролетаріату з метою побудови її сталих організаційних форм, а також до участі у національно-визвольній війні (поки вона йде); до критичної підтримки української буржуазної держави, буржуазного уряду, який спирається на об’єктивно виникаючий під час національно-визвольних змагань міжкласовий консенсус і є єдиним реальним центром організації українського національного спротиву.  

Група «Спалах» закликає до негайної (під час війни за незалежність) соціалістичної революції в Україні, тобто до повалення буржуазного уряду та встановлення диктатури пролетаріату і відповідно, «уряду трудящих і солдатів», перш за все на тій підставі, що буржуазний уряд, буржуазна держава, взагалі, буржуазія, як клас, на думку членів «Спалаху», не здатні ефективно вести національно-визвольну війну.

Очолювана робітничо-селянсько-солдатським урядом диктатура українського пролетаріату успішно вирішує завдання національно-визвольної боротьби, які не здатна вирішити буржуазія з її «застарілим, протрухлим урядом», що дає подальший поштовх для розвитку( поглиблення – як колись казали) соціалістичної революції в Україні і відповідно відкриває шлях до соціалізму, – тобто група «Спалах» пропонує  алгоритм соціально-революційних дій, основаних на збанкрутілій немарксистський теорії перманентної революції, яку і досі пропагують прихильники ортодоксального троцькізму.

Весь цей сценарій, окреслений групою «Спалах» я вважаю ліворадикальним запамороченням, цілковитим відривом від реальності. Можна відразу стверджувати, що усі ідеологеми «Спалаху» руйнуються під впливом одного безперечного факту: суб’єкта соціалістичної революції в Україні немає. Але розберемося з усім цим трохи докладніше.

 

 

II

 

Головна помилка членів «Спалаху» як раз і полягає  в тому, що вони вбачають суб’єкта соціалістичної революції там, де його немає і наразі бути не може(тобто в Україні) і знову (як і їхні ідейні попередники) кажуть про можливість соціалістичної революції у відсталій країні, яка потім, начебто, має перекинутись на провідні індустріальні країни.

Кожне явище необхідно розглядати як процес, тобто у своєму історичному розвитку. Це абетка марксизму, якою нехтують члени групи «Спалах». Цим ліворадикалам перш ніж проголошувати про омріяну ними здатність українського пролетаріату здійснити соціалістичну революцію, треба було б провести аналіз його стану, його соціального буття, принаймні, за першу чверть XXI ст..

Під час такого аналізу треба було б знайти відповіді на такі питання:

-                      яким був стан робітничого руху ( або жорсткіше – чи існував в Україні у цей час робітничий рух взагалі?)?

-                      яку боротьбу провадив український пролетаріат за свої соціальні права та інтереси у якості найманих працівників, перш за все, як воно  було у цей час із страйковою боротьбою?

-                      які політичні партії були створені робітничим класом?

-                      чи боровся український пролетаріат за демократію?

-                      і – це найголовніше: який рівень класової солідарності – класової свідомості демонструвало українське робітництво у цей проміжок часу?

Відповіді на ці питання мають визначити, - чи є український робітничий клас суб’єктом хоч якихось соціальних зрушень, не кажучи вже про соціалістичну революцію?

І на усі ці питання треба дати тільки негативні відповіді.

Чи існував у ці часи в Україні робітничий рух? Якщо формально, - так, існував, бо якось животіла його найбільш суттєва організаційна складова – профспілки. Ледь животіла саме тому, що у пролетарському середовищі панувала майже суцільна соціальна пасивність.

«Офіційні», або «традиційні» профспілки, наприклад, ПМГУ, катастрофічно втрачали свою чисельність. На базовому рівні, - на рівні первинних організацій вони демонстрували цілковитий розклад та(або) плазування перед адміністраціями власників засобів виробництва.

Альтернативні профспілки або не мали ніякого росту чисельності і відповідно своєї впливовості, або втрачали свою альтернативну сутність і починали пропагувати та й втілювати у свою повсякденну діяльність «соціальне партнерство» та «соціальний діалог» з експлуататорами, - як, наприклад, НПГУ.

А в умовах панування  соціальної пасивності теж саме (що ледь жевріє) можна було сказати і про страйкову боротьбу, - десь, якось, колись щось було…

З 1991 р., тобто з часів здобуття Україною формальної незалежності, пролетаріат так і не створив ніяких власне робітничих партій. Протягом минулих з того часу більш ніж 30 років, усі доволі численні політичні формації, які у своїх назвах висували претензії на подібний статус, були не  більше, як гуртками інтелігентів, відірваних від реальних робітників. Не маючи під собою ніякої соціальної бази, вони одна за одною зникали у безвісті, будучи не більше ніж флуктуаціями. 

Боротьба за демократію, тобто за те, щоб рамки буржуазної демократії стали ширшими, щоб використовувати це розширення для розвитку робітничого руху? Це взагалі було поза рівнем наявної класової свідомості українського пролетаріату. У кращому разі йому було байдуже, яким буде рівень демократизації суспільних відносин, у найгіршому, -  він негативно ставився до парламентаризму та прагнув «твердої руки», влади якоїсь «сильної особистості», а під час триваючої війни – диктатури якогось популярного генерала…

Реальний, не вигаданий ліворадикалами робітник, на питання, - чи підтримує він боротьбу за демократію, міг сказати членам «Спалаху»: «Демократія? Вона потрібна тільки інтелігентам!»

І нарешті, - як воно було з класовою свідомістю? Аж ніяк! Українське робітництво не усвідомлювало себе окремим класом капіталістичного суспільства с притаманними саме йому інтересами («класом для себе»), бо на загал не розуміло (і не розуміє) сутності капіталістичної експлуатації, бо вважало (і вважає), що наймана праця була, є і завжди буде… Звідси і повна відсутність класової солідарності.

Тільки соціальна активність на основі становлення класової свідомості (і відповідно солідарності) є підґрунтям появи і розвитку різних форм самоорганізації пролетаріату і перш за все органів класового самозахисту, - це, мабуть, не здатні заперечити навіть ліворадикальні фантазери з «Спалаху». 

 

ПЛАН АЛЬТЕРНАТИВИ РОСІЙСЬКІЙ ОКУПАЦІЇ

 

Кривий Ріг. 4 квітня 2025 р. Батьки біля тіла вбитого підлітка.

4 квітня 2025 року Росія нанесла удар ракетою «Іскандер» по місту Кривий Ріг внаслідок чого загинуло 20 цивільних людей, в тому числі дев’ять дітей та підлітків.

«Це неймовірний жах — дев’ятеро дітей загинули, більшість з яких гралися в парку, коли над ними розірвалася шрапнель бойової зброї», — сказав Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк. «Теплого п’ятничного вечора у Кривому Розі, коли родини зібралися біля дитячого майданчика, ресторану та житлових будинків, один вибух забрав життя 18 людей. Застосування Російською Федерацією вибухової зброї з широкою зоною дії в густонаселеному районі — і без будь-якої очевидної військової присутності — демонструє безрозсудну зневагу до цивільного життя»[1].  

За період з 24 лютого 2022 року до 31 грудня 2024 року Управління ООН з прав людини підтвердило загибель внаслідок російської військової агресії 669 дітей та поранення 1 833 дітей, значна частина яких постраждала внаслідок широкого застосування зброї вибухової дії в густонаселених районах. З них 521 дитина загинула і 1 529 отримали поранення на території, підконтрольній Уряду України, а ще 148 дітей загинули і 304 отримали поранення на окупованій території. Реальна кількість жертв, ймовірно, значно вища.

Діти, вбиті російською ракетою в м. Кривий Ріг 04.04.2025 р.

Всього Моніторингова місія ООН в Україні із 24 лютого 2022 року по 28 лютого 2025 року зафіксувала загибель  через російське вторгнення 12 737 цивільних осіб та поранення 29 768. При чому в її звіті відзначено, що «фактичний масштаб шкоди, заподіяної цивільному населенню, — як втрат серед цивільних осіб, так і пошкоджень інфраструктури, — ймовірно, є значно більшим, тому що багато повідомлень про таку шкоду, особливо за період відразу після повномасштабного збройного нападу від 24 лютого 2022 року, неможливо перевірити через велику кількість повідомлень і відсутність доступу до відповідних районів. Кількість втрат серед цивільних осіб, імовірно, є заниженою в містах, де на початку збройного нападу в 2022 році велися тривалі інтенсивні бойові дії – як-от Маріуполь (Донецька область), Лисичанськ, Попасна і Сєвєродонецьк (Луганська область).»[2]

16 лютого президент України Володимир Зеленський у інтерв'ю NBC News повідомив: "У нас трохи більше 46 тисяч загиблих військових та 380 тисяч поранених"[3].  Але ця цифра включає лише тих загиблих, чиї тіла вдалося ідентифікувати та поховати. Кількість загиблих, чиї тіла не вдалося розшукати через масштабні бойові дії, досі неможливо точно встановити.

Станом на 3 лютого 2025 в Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин. року зафіксовано імена 62 948 людей – як військових, так і цивільних. Про це повідомив уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов в ефірі "Українського Радіо". Наразі вдалося встановити місцеперебування або ідентифікувати тіла 10 291 людини із загального числа зниклих[4]. На жаль незрозуміло, чи враховані вони у статистиці втрат військових та цивільних. Невідомо також кількість українців, що потрапили у полон або депортовані в Росію. Проте очевидно, що більшість зниклих без вісті загинули саме через російську війну. Неофіційні підрахунки сайту UA Losses станом на 03.04.2025 року дають цифру в 133 666 загиблих (та зниклих без вісті) українських військових. https://ualosses.org/uk/soldiers/

Таким чином загальна кількість тільки офіційно підтверджених втрат України в цій війні станом на 1 березня 2025 року становила понад 58,7 тисяч загиблих людей (цивільних і військових) і близько 410 тисяч поранених. Мільйони людей втратили свої домівки та стали біженцями. Тільки в країнах ЄС зареєстровано близько 5 млн українських біженців та вимушених переселенців.

Керівництво РФ та російські пропагандисти вже неодноразово висловлювали плани знищення України як нібито «штучної держави» та знищення української нації як «штучного конструкту». Отже є всі підстави вважати, що Росія веде геноцидну війну проти України та українців.  

На жаль із приходом до влади в США адміністрації президента Трампа ці злочинні наміри російського імперіалізму отримали підтримку з боку американського імперіалізму, який намагається укласти угоду із Москвою, щоби перетягнути її на свій бік у глобальному протистоянні із Китаєм. Адміністрація Трампа – Маска цинічно планує поділити та використати ресурси України разом із рашистським режимом Путіна у Кремлі. Можна сперечатися, чи буде це новий варіант Мюнхена 1938  по розподілу Чехословаччини чи новий варіант пакту Молотова – Ріббентроппа 1939 по розподілу Польщі, але очевидно, що це шлях змови диктаторів веде у темні часи – можливо до третьої світової війни.

В таких умовах лише міжнародна робітнича солідарність може бути основою для порятунку та створити надію на соціалістичну перспективу людства. Ми публікуємо тут заяву «Компанії Солідарності з Україною», створеної у Великій Британії ще в 2014 році.

 

ПЛАН АЛЬТЕРНАТИВИ РОСІЙСЬКІЙ ОКУПАЦІЇ

 

Уряд Великої Британії, робітничий та профспілковий рух, а також ширше громадянське суспільство мають виступити проти нав’язування несправедливого миру, що закріплює російську окупацію України.

Природні ресурси України не повинні експлуатуватися на користь західних корпорацій та олігархів. Натомість угоди мають служити інтересам українського народу та захищати довкілля під демократичним наглядом.

Справедливий і тривалий мир має відповідати праву українського народу на вільну, демократичну та єдину Україну.

Ключові пункти:

1.    Допомога Україні: Збільшити підтримку критично важливим озброєнням для відновлення міцності на лінії фронті, посилення військового потенціалу та відхилення будь-якої втрати суверенітету.

2.    Економічні заходи: Передати заморожені російські активи Україні, скасувати міжнародний борг України та запровадити жорсткіші санкції проти режиму Путіна та олігархів, які його підтримують.

3.    Міжнародна підтримка: Скликати терміновий саміт «Врятуймо Україну» за участі європейських та союзних держав для надання необхідної військової та фінансової допомоги, забезпечуючи можливість України вести переговори без примусу.

4.    Відповідальність за військові злочини: Створити міжнародні механізми правосуддя та відповідальності за військові злочини Росії та злочин агресії. Викрадені українські діти мають бути повернені, а винні притягнуті до відповідальності.

5.    Відбудова України: Підтримати прогресивну, соціально справедливу відбудову з демократичною участю, що зміцнює українські профспілки та громадянське суспільство. Відкликати запропонований Трудовий кодекс, який обмежує права працівників і профспілок.

6.    Протидія трампістській реакції: Визнати союз Трампа з Путіним і його тиск на Україну як загрозу для світової демократії. Уряд має відкликати пропозицію державного візиту та мобілізувати Європу до незалежних дій.

7.    Скасувати скорочення закордонної допомоги: Фінансувати оборону України шляхом конфіскації російських активів, введення податків на мільярдерів та корпорації, а також послаблення фіскальних регулювань. Скорочення закордонної допомоги є контрпродуктивним і послаблює підтримку України.