«Ніяких революційних традицій немає і не було». Інтерв'ю з Олегом Дубровським

 

Олег Дубровський. квітень 2026 р.

 Інтерв’ю з ветераном робітничого руху в Україні Олегом Дубровським про те, як змінювалася свідомість робітничого класу України від часів Радянського Союзу до сьогодення. Як вплинули на цю свідомість події Майдану 2013 – 2014 років та російсько-української війни? Яке зараз ставлення соціалістичного активіста до лівих рухів та організацій, до воєн і конфліктів у глобальному світі?

Олег Борисович Дубровський (нар. у 1955 р.) за основним фахом трубопрокатник шостого розряду, починав свою діяльність ще в часи режиму КПРС та пройшов ідейну еволюцію від анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії, в 1990-х роках був організатором восьми страйків на промислових підприємствах міста Дніпропетровська (нині – Дніпро), був двічі звільнений із роботи з так званим «вовчим білетом» (ст. 40 Кодексу законів про працю), піддавався адміністративному та поліцейському тиску тощо. Під час «малої війни» на Донбасі, що почалася в 2014 р., та повномасштабної російсько-української війни, розпочатої в лютому 2022 р., Олег Дубровський  брав участь у відбитті російської збройної агресії в складі українських добровольчих формувань.

 Записано в місті Дніпро у квітні 2026 р. активістом групи «Спалах» товаришем Станіславом.

 

Питання: Я спочатку хочу поговорити про минуле, про минулий досвід. Скажімо про боротьбу за умови сталіністського режиму. Як ви бачили, що ви можете сказати про рівень класової свідомості, соціалістичної свідомості на підприємствах, рівень класової боротьби тоді, як він трансформувався? Може, він підіймався, чи можливо він якось відрізняється від сучасних умов?

 

О.Д.: Якщо починати з 70-х років чи з початку 80-х років, то беру свій досвід від загального рівня робітничої свідомості. Які активісти в умовах 70-х років?! У чому мав полягати тоді робітничий активізм, коли все було заформалізоване, забюрократизоване в структурах офіційної квазі-профспілки, комсомолу та парторганізації КПСС? В умовах тоталітарного режиму відкритий робітничий активізм, який мав би альтернативний до згаданих структур характер, був неможливий. Класова свідомість? Загальне враження залишилось таке, що класової свідомості майже не було. Робітництво було аморфною масою, що була класом лише як об’єкт експлуатації. Це був «клас у собі». Як казав Маркс, «панування капіталу створило для цієї маси однакове становище та спільні інтереси». Але усвідомленню цих спільних інтересів істотно заважала атомізація суспільства – власне робітничого колективізму не було. Колективізм накидувався тільки згори, – бюрократично, в рамках вище згаданих структур. Соціалістична свідомість на підприємствах у тому сенсі, у якому ми це розуміємо? Про це стосовно умов 70-х – 80-х років взагалі смішно казати. Мала місце, так би мовити, спотворена соціалістична свідомість, вплив якої відчувається навіть зараз і яку можна визначити як державний патерналізм, що, як ми розуміємо, не має нічого спільного з соціалізмом. А що панувало, так це індивідуалістична дрібнобуржуазна свідомість. Пристосуватися та грести під себе! Загалом, незважаючи на усі потуги тоталітарного режиму, на властиву йому інформаційну блокаду суспільства, навіть у такому «закритому місті», як Дніпропетровськ, робітники вже у 70-х роках були засліплені західними споживацькими стандартами. Про рівень класової боротьби і про те, як він трансформувався протягом 70-х – 80-х років нічого сказати не можу, бо тої боротьби не було. Але якийсь соціальний спротив все ж такі був, але це були його найбільш примітивні та деструктивні форми: плинність кадрів; пияцтво; крадіжки… На початку 80-х пияцтво серед дніпропетровських робітників набуло характеру справжньої епідемії.

 

Питання: На підприємствах працювали так звані агітатори, які вели пояснювальну діяльність. Як це функціонувало?

 

О.Д.: На підприємствах КПСС проводила постійно та наполегливо пропагандистську роботу. Були обов'язкові політінформації та політзаняття для робітників. Усі робітники залучалися на відкриті партійні збори КПССівських заводських парторганізацій. Були закриті збори тільки для членів КПСС, та відкриті партійні збори, на яких в обов'язковому порядку мали бути присутніми усі робітники. На політзаняттях був план, який визначав теми цих занять на кілька місяців наперед. Цей план розміщався на дошках наказів та оголошень у кожному виробничому підрозділі, тобто знаходився у цілком вільному доступі. Заняття провадили члени КПССсівського парткому, вони ж адміністратори з вищою освітою, у порядку «партійних навантажень». Також приїжджали так звані пропагандисти та лектори з райкому КПСС, які читали лекції та намагалися викликати обговорення.

 У 70-ті та 80-ті роки все це дедалі більше розкладалося та формалізувалося. Робітники відчували відчуження від цього процесу. Вони відверто нудьгували або просто спали у той час, коли пропагандисти намагалися їм щось втокмачувати про «політику партії», про те, що вони є «передовим класом», який «будує комунізм». Лише адміністративний тиск забезпечував присутність робітників на цих заходах з ідеологічної обробки . У другий половині 70-х років, коли не можна було вступати у, так би мовити, відкриту ідейну боротьбу, я ставив перед собою задачу краще знати історію КПСС, ніж райкомівські пропагандисти, щоб публічно, на цих заняттях, задавати їм незручні питання про історію цієї партії та розвінчувати недоречність їхніх ідеологічних штампів, а вони не знали, що відповісти, щоб не вийти за рамки тодішніх ідеологічних вимог. У ті часи вже згаданої інформаційної блокади суспільства з боку КПССівського тоталітарного режиму, головним джерелом альтернативних знань з історії КПСС для мене були стенографічні звіти конференцій та з’їздів РСДРП – РКП(б) – ВКП(б), які я почав читати ще під час моєї служби у лавах «Радянської» армії.

 Загалом, 70-ті та початок 80-х років носили відбиток загального суспільного розкладу. Скрізь панувало відчуження до будь якого офіціозу та подвійні стандарти . Робітники були відчужені від виробничого процесу та результатів своєї праці. Водночас для мене було зрозуміло, що КПССсівська пропагандистська машина теж працює на «холостих оборотах». Я бачив, що оті «комуністи», які провадили ідеологічну обробку робітників, самі не вірили у те, що казали та відчували, що «товчуть воду у ступі». Панував відвертий формалізм. Це було типово для кінця 70-х та початку 80-х років.

 У той час я знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій якої намагався аналізувати «радянську дійсність» та був дуже захоплений польською «Солідарністю», її розвитком, її боротьбою з режимом ПОРП. Вже потім я завжди казав, що як робітничий активіст, я сформувався під впливом саме польської «Солідарності». У 1980-му році та пізніше «радянські» ЗМІ провадили шалену пропагандистську атаку проти «Солідарності». У той же час я на своєму рівні, а це був рівень однієї бригади, максимум рівень одного цеху, намагався провадити контрпропаганду, розповідаючи колегам про те, чим дійсно є «Солідарність» та за що вона змагається з режимом ПОРП. Іншим елементом моєї «антірадянської агітації» була агітація проти інтервенції «СССР» у Афганістан. Це були дві основні теми і доволі скоро я отримав можливість зрозуміти, що у тому колективі, де я провадив цю найскромнішу пропагандистську роботу, був інформатор КГБ. Це була вже перша половина 80-х років.

 

Питання: І які були наслідки цих розмов?

 

О.Д.: Перший мій публічний виступ, спрямований проти політики КПСС відбувся у серпні 1984 року на загальних зборах робітників, коли дирекція в черговий раз повідомила про необхідність виїзду на безоплатні сільськогосподарські роботи на наступні вихідні, бо ж треба «виконувати продовольчу програму партії». Кожне підприємство мало виділяти кожного тижня робітників. Я виступив із закликом до колективного бойкоту цих виїздів, посилаючись перш за все на те, що у суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, ніяких безоплатних робіт не повинно бути.

 Уже пізніше, приблизно в 1990-му році, я читав у газеті доповідь першого секретаря обкому КПСС, де він казав, – щоб виконувати «продовольчу програму партії» Дніпропетровськ повинен виділяти кожного дня 15 тисяч людей на сільгоспроботи. Для цього кожне підприємство повинно було виділяти кожного тижня у вихідні дні певну кількість робітників. Це все робилося під адміністративним примусом. Робітники матюкалися. Робітники обурювалися. Але їхали, їхали та їхали, бо не бажали «мати неприємності». Відчуваючи таку хвилю колективного невдоволення, я вирішив, що настав час відкритого виступу. На чергових зборах, під час яких адміністрація визначала, хто саме поїде в черговий раз на ці роботи, я виступив із закликом до колективного солідарного бойкоту виїздів на безоплатні сільгоспроботи, додатково наголошуючи на тому, що оплачувані виїзди теж повинні мати не примусовий, а добровільний характер.

 Адміністрація дуже нервово зреагувала на цей виступ. А за кілька днів потому мене викликали до відділу кадрів, де піднявши слухавку телефону, я довідався, що мене запрошує на «співбесіду» співробітник райвідділу КГБ. Досвіду у спілкуванні з «органами» я не мав і тому погодився на неформальну «профілактичну бесіду», тобто без отримання повістки. Саме під час цієї «бесіди» я був вражений рівнем поінформованості мого співбесідника – він знав усе, про що я балакав з колегами по бригаді, у складі якої працював. Саме тоді я зрозумів, що навіть у такому маленькому виробничому підрозділі КГБ має свого інформатора. У ті часи у кожному районі міста був як райвідділ міліції, так і райвідділ КГБ (*). Ці райвідділи «держбезпеки» було розформовано лише у 1990-му році. Один співробітник такого райвідділу КГБ здійснював ідеологічний нагляд за кількома підприємствами, на ньому було закріплено два-три заводи, де він створював свою мережу інформаторів, додатково залучаючи інформацію від секретарів КПССсівських парткомів відповідних підприємств.

 

Ремарка [А.З.]: Це який рік був?

О.Д.: 84-й рік, серпень 1984 року. Про це написано в моїй авторизованій політичній біографії.

 

Семесенко і Муравйов: До питання про типологію отаманщини

 

 

Нещодавно минула сота річниця вбивства у Парижі в травні 1926 року Самуїлом Шварцбардом голови Директорії Української Народної Республіки та головного отамана Дієвої Армії УНР Симона Петлюри. Навколо цієї події, постаті Петлюри та ставлення Директорії УНР до єврейських погромів в Україні 1918 – 1919 років дискусії тривають вже понад сто років. Доведено, що і уряд УНР, і командування армії УНР, і особисто Симон Петлюра намагалися боротися проти погромів та поширення антисемітизму шляхом видання відповідних наказів та відозв, але зупинити погромників їм не вдалося. На перешкоді стали отамани різних формувань, що виникли в ті часи та іноді переходили навіть із однієї армії в іншу, як отаман Никифор Григор’єв перейшов до червоної армії, а отаман Ілько Струк – до білої армії Денікіна.

Зокрема цікавий матеріал про феномен отаманщини зібрано у монографії українського історика Юрія Митрофаненка «Українська отаманщина 1918 – 1919 років», що вийшла вперше друком в 2015 р. Він зокрема опрацював величезну кількість архівних джерел, мемуарів та публікацій та виділив декілька типів отаманських формувань та їх лідерів: помірковано-конструктивний, військово-опозиційний, козакофільсько-романтичний та соціально-деструктивний. До останнього дослідник відносить і найбільш одіозних отаманів-погромників типу Йосипа Біденка, Олександра Палієнка, Олекси Козир-Зірки та Івана Семесенка.

Найбільш відомим із них, який завдав найбільшої шкоди УНР, був отаман Іван Семесенко. В моїй статті 2021 року я вже проводив паралелі між ним та червоним головнокомандувачем Михайлом Муравйовим. Вважаю, що варто зупинитися на цьому порівнянні докладніше. Як відомо, обидва цих діячі залишили досить кривавий слід в історії Української революції 1917 – 1921 років, обидва по суті були воєнними злочинцями, що здійснювали масові розправи над мирним населенням. Що ще їх об’єднує?

Михайло Муравйов

Обдва вони мали селянське походження та пройшли через російську імператорську армію. Михаїл Муравйов  народився в 1880 р. в селі Бурдуково Варнавинського повіту Костромської губернії. Його біографія значно краще відома історикам, а його досить велика слідча справа 1918 року була опублікована в 2001 році українськими істориками Владиславом та Людмилою Гриневич. Зокрема його послужний список свідчить, що він поступив на службу до армії добровільно в 1898 році як «вольноопределяющийся», бо мав незакінчену освіту в семінарії, але швидко закінчив Казанське піхотне училище та виявив неабиякі здібності. Зокрема під час так званих Курських маневрів він «взяв у полон» військового міністра О. Куропаткіна. Під час російсько-японської війни Муравйов як командир роти брав участь у боях в Манчжурії та отримав важке поранення в голову, наслідки якого давалися взнаки протягом всього життя. За доблесну службу він отримав ордени св. Анни 3-го ступеня, св. Володимира 4-го ступеня, св. Станіслава 2-го  ступеня. Муравйов брав участь і в першій світовій війні, де також отримав поранення та підвищення. Останнє звання в царській армії – капітан, у вересні 1917 р. вже Тимчасовий уряд присвоїв йому звання підполковника. Останнє напевно було пов’язано із його активною участю у формуванні добровольчих ударних батальйонів, якими уряд Керенського намагався врятувати фронт та армію які швидко розкладалися після падіння царизму.

Як згадував пізніше отаман Забайкальського козацького війська Семенов, влітку 1917 р. в Петрограді Муравйов був рішуче налаштований проти більшовиків та говорив йому, що якби йому дали владу, він би покінчив із ними за пару місяців. Проте Тимчасовий уряд швидко втрачав авторитет і вже восени 1917 р. Муравйов вирішив приєднатися до лівого крила партії есерів, а після жовтневого перевороту запропонував свої послуги тим самим більшовикам, яким такий цінний військовий спеціаліст був саме потрібен.

Новий радянський командувач Петроградським військовим округом більшовик Володимир Антонов-Овсієнко в листопаді 1917 року взяв Муравйова до себе на службу на призначив начальником штабу, а в грудні того ж року коли Антонова призначили народним комісаром по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії, той взяв із собою Муравйова. Головним завданням Антонова було придушення заколоту донського отамана генерала Олексія Калєдіна, який збирав до себе усі антибільшовицькі сили для повалення уряду Леніна. Проте штаб Антонова-Овсієнка знаходився в Харкові, а частину своїх військ разом із місцевими загонами робітників та селян – Червоною гвардією – він спрямував на Київ проти союзника Калєдіна – Української Центральної Ради. Головнокомандувачем цих військ було призначено Муравйова.

Хоча чисельно ці війська Муравйова налічували всього 9 – 10 тисяч добровольців, але через слабкість уряду УНР та розклад українізованих формувань, повстання в багатьох українських містах, червоним військам Муравйова вдалося 8 - 9 лютого 1918 р. захопити Київ та влаштувати там криваву розправу над офіцерами, дворянами, чиновниками колишньої Російської імперії та прибічниками УНР. Найбільш відомим було тоді вбивство київського митрополита Владіміра Богоявленського. При чому перед штурмом Києва сам Муравйов закликав своє військо нещадно винищувати усіх монархістів, юнкерів, офіцерів, гайдамаків тощо.

Взяття Києва було піком військової слави Муравйова, значно посиливши його бонапартистські амбіції. Проте воно залишило й найкривавіший слід за ним та совітською владою, яку він представляв. Точну чисельність його жертв досі встановити неможливо. Різні джерела називали лише приблизні цифри у 5 тисяч убитих або 2500 самих лише офіцерів. Тут маємо значне перебільшення публіцистів. Статистичний бюлетень Київської міської управи, виданий вже при УНР та німцях називає більш точну цифру – 1286 убитих за січень – лютий 1918 року, в це число увійшли і загиблі під час січневого повстання прибічники совітської влади, і учасники боїв за Києв в лютому 1918 р., і жертви муравйовського терору.

Проти його самодурства та самовільних розправ рішуче протестували Народний Секретаріат України, який навіть розглядав питання про його арешт, але не мав для цього відповідних сил, армійський комітет першої революційної армії, головнокомандувач УНР Совітів Юрій Коцюбинський. Врешті решт Муравйова відкликали із Києва. До речі в лютому - березні 1918 року Муравйов встиг ще повоювати на Одещині: досить успішно відбив наступ на Одеську совітську республіку військ Румунії та молдавського Сфатул Церія. (Ну приблизно так як в 1992 році відбили наступ на Придністровську республіку за славної участі загонів УНА-УНСО). В Одесі Муравйов також відзначився самодурством та конфліктами із місцевою радянською владою.

Врешті решт критична маса конфліктів із різними радянськими діячами  досягла і Москви, Ленін особисто змушений був проводити очну ставку Муравйова та голови армійського комітету 1-ї революційної армії Сергєя Мойсеєва. На жаль протокол цієї очної ставки не зберігся, але відомо, що одразу після неї Революційний трибунал при ВЦВК розпочав слідство у справі Мурвйова.

Описуючи червоний терор, наші публіцисти зазвичай забувають, що за ці дії Муравйов був заарештований 28 квітня 1918 р. в Москві за наказом голови ВЧК Фелікса Дзержинського. Ось його показання, які він дав слідчій комісії Революційного трибуналу при ВЦВК:

«Показания Следственному отделу Комиссариата публичных обвинений НКЮ по делу М.А. Муравьева

05.05.1918

О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала сведения как о вредном Советской власти командующем. Обвинения сводились к тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. Все это он проделывал от имени нашей Советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия — это была его сознательная военная тактика, которая, давая нам мимолетный успех, несла в результате поражение и позор. И я считал, что если Советская власть не накажет его со всей революционной строгостью, то весь позор и вся ответственность за эту тактику падет на Советскую власть. Арестовал я его после того, как получил сведения, что штаб его как главнокомандующего Кавказской нашей армией уехал уже в Царицын и что он сам уезжает туда же. Тов. Троцкий уведомил меня за несколько дней до этого, что Муравьев лишен этого мандата и что, следовательно, он является самозваным главнокомандующим. Кроме того, тов. Бризе, анархист, рекомендует мне по своей части тов. Пече, сообщил мне, что Муравьев послал своего [неразборчиво] приезда в Москву, сделал Льву Черному предложение снарядить анархистов оружием и предоставить для борьбы с Советской властью 16–17 тысяч солдат, и, когда Лев Черный сказал, что не намерен с нами воевать, Муравьев замял свое предложение. Все-таки передал анархистам два пулемета. Бризе оговорился, что Льва Черного ввиду его отношения к нам трудно будет склонить самому рассказать нам об этом предложении Муравьева. Бризе рассказал мне все это в присутствии тов. Пече, Александровича и Моисеева. Александрович сообщил, что Муравьев левым эсерам рассказывал, будто, назначив его Кавказским главнокомандующим, большевики дали ему инструкцию ударить в тыл сражающимся с турками меньшевикам, но что он на такую подлость не пойдет. Бризе сообщил нам еще, что он видел корреспонденцию Муравьева, относящуюся к времени после Октябрьской революции, уличающую его как монархиста и провокатора. Со стороны комиссии предприняты шаги для обнаружения этой переписки.

Председатель ВЧК Ф. ДЗЕРЖИНСКИЙ

5 мая 1918 г.»

РГАСПИ. Ф. 76. Оп. 3. Д. 16. Л. 2–2об. Подлинник. Рукопись.

https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/1018204