Доволі розтягнута у часі дискусія з групою «Спалах» вже дає певні результати. Можна відзначити узгодження нашого ставлення
до українського національно-визвольного руху, до генезису модернової
української нації та завдань сучасної української національно-визвольної боротьби.
Таке узгодження знаходить своє відображення в
тому, що група «Спалах» значною мірою скоригувала свої попередні позиції під
впливом моїх зауважень і в мене зараз немає ніяких заперечень відносно змісту розділу «Задачі національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією» з тексту
групи «Спалах» «Відповідь «Пролетарю
України»».
Але на цьому узгодженість наших поглядів і
переконань закінчується. Далі все виглядає дещо складніше. З розвитком дискусії
виявляються нові, ще більш глибокі розходження.
Незважаючи на задекларовану групою «Спалах» «товариську дискусію» в середовищі
українських марксистів, у тексті «Відповідь
«Пролетарю…»» мене спочатку обізвано «паном»,
потім я чомусь знову став «товарищем»,
але визначено мій «правий ухил»
(невідомо, правда, відносно чого), а
під кінець «відлучено від церкви», тобто від марксизму та соціалізму взагалі.
Отже, на жаль, ліворадикальні опоненти в
рамках товариської дискусії не втрималися, що не завадить мені дискутувати с ними
зважено та коректно й тільки з принципових питань.
Тому моя увага буде зосереждена виключно на
тих ліворадикальних позиціях, які поки що займає група «Спалах».
I
Відразу треба окреслити принципову відмінність
спроб аналізувати українську дійсність між мною та членами групи «Спалах».
Підхід «Спалаху» характеризується тим, що
реалістична оцінка становища підміняється заскорузлими ідеологічними кліше,
беззмістовними ритуальними фразами та гаслами, потужним цитуванням Леніна і
Троцького та ігноруванням фактів, які не вкладаються у революційну свідомість
членів «Спалаху», в їхні ультраліві уявлення про те, як воно повинно бути.
Мій підхід, як вислід важкого досвіду суцільних поразок соціалістичної боротьби за
останні 40 років, ґрунтується на розумінні реальності, на прийнятті фактів суспільно-політичного
життя такими, як вони є, а не такими, якими мені хотілося би їх бачити.
Звідси витоки двох принципово різних векторів
можливої політичної дії: я закликаю українських соціалістів до просвітництва і
до участі в економічній боротьби пролетаріату з метою побудови її сталих
організаційних форм, а також до участі у національно-визвольній війні (поки
вона йде); до критичної підтримки української буржуазної держави, буржуазного
уряду, який спирається на об’єктивно виникаючий під час національно-визвольних
змагань міжкласовий консенсус і є єдиним реальним центром організації
українського національного спротиву.
Група «Спалах» закликає до негайної (під час
війни за незалежність) соціалістичної революції в Україні, тобто до повалення
буржуазного уряду та встановлення диктатури пролетаріату і відповідно, «уряду трудящих і солдатів», перш за все
на тій підставі, що буржуазний уряд, буржуазна держава, взагалі, буржуазія, як
клас, на думку членів «Спалаху», не здатні ефективно вести
національно-визвольну війну.
Очолювана робітничо-селянсько-солдатським
урядом диктатура українського пролетаріату успішно вирішує завдання
національно-визвольної боротьби, які не здатна вирішити буржуазія з її «застарілим, протрухлим урядом», що дає
подальший поштовх для розвитку( поглиблення – як колись казали) соціалістичної
революції в Україні і відповідно відкриває шлях до соціалізму, – тобто група
«Спалах» пропонує алгоритм
соціально-революційних дій, основаних на збанкрутілій немарксистський теорії
перманентної революції, яку і досі пропагують прихильники ортодоксального
троцькізму.
Весь цей сценарій, окреслений групою «Спалах»
я вважаю ліворадикальним запамороченням, цілковитим відривом від реальності. Можна
відразу стверджувати, що усі ідеологеми «Спалаху» руйнуються під впливом одного
безперечного факту: суб’єкта соціалістичної революції в Україні немає. Але
розберемося з усім цим трохи докладніше.
II
Головна помилка членів «Спалаху» як раз і полягає в тому, що вони вбачають суб’єкта
соціалістичної революції там, де його немає і наразі бути не може(тобто в
Україні) і знову (як і їхні ідейні попередники) кажуть про можливість
соціалістичної революції у відсталій країні, яка потім, начебто, має
перекинутись на провідні індустріальні країни.
Кожне явище необхідно розглядати як процес,
тобто у своєму історичному розвитку. Це абетка марксизму, якою нехтують члени
групи «Спалах». Цим ліворадикалам перш ніж проголошувати про омріяну ними здатність
українського пролетаріату здійснити соціалістичну революцію, треба було б
провести аналіз його стану, його соціального буття, принаймні, за першу чверть
XXI ст..
Під час такого аналізу треба було б знайти
відповіді на такі питання:
-
яким був стан
робітничого руху ( або жорсткіше – чи існував в Україні у цей час робітничий
рух взагалі?)?
-
яку
боротьбу провадив український пролетаріат за свої соціальні права та інтереси у
якості найманих працівників, перш за все, як воно було у цей час із страйковою боротьбою?
-
які
політичні партії були створені робітничим класом?
-
чи
боровся український пролетаріат за демократію?
-
і – це
найголовніше: який рівень класової солідарності – класової свідомості
демонструвало українське робітництво у цей проміжок часу?
Відповіді на ці питання мають визначити, - чи
є український робітничий клас суб’єктом хоч якихось соціальних зрушень, не
кажучи вже про соціалістичну революцію?
І на усі ці питання треба дати тільки
негативні відповіді.
Чи існував у ці часи в Україні робітничий рух?
Якщо формально, - так, існував, бо якось животіла його найбільш суттєва
організаційна складова – профспілки. Ледь животіла саме тому, що у
пролетарському середовищі панувала майже суцільна соціальна пасивність.
«Офіційні», або «традиційні» профспілки,
наприклад, ПМГУ, катастрофічно втрачали свою чисельність. На базовому рівні, -
на рівні первинних організацій вони демонстрували цілковитий розклад та(або)
плазування перед адміністраціями власників засобів виробництва.
Альтернативні профспілки або не мали ніякого
росту чисельності і відповідно своєї впливовості, або втрачали свою
альтернативну сутність і починали пропагувати та й втілювати у свою повсякденну
діяльність «соціальне партнерство» та «соціальний діалог» з експлуататорами, - як,
наприклад, НПГУ.
А в умовах панування соціальної пасивності теж саме (що ледь
жевріє) можна було сказати і про страйкову боротьбу, - десь, якось, колись щось
було…
З 1991 р., тобто з часів здобуття Україною
формальної незалежності, пролетаріат так і не створив ніяких власне робітничих
партій. Протягом минулих з того часу більш ніж 30 років, усі доволі численні
політичні формації, які у своїх назвах висували претензії на подібний статус,
були не більше, як гуртками інтелігентів,
відірваних від реальних робітників. Не маючи під собою ніякої соціальної бази,
вони одна за одною зникали у безвісті, будучи не більше ніж флуктуаціями.
Боротьба за демократію, тобто за те, щоб рамки
буржуазної демократії стали ширшими, щоб використовувати це розширення для
розвитку робітничого руху? Це взагалі було поза рівнем наявної класової
свідомості українського пролетаріату. У кращому разі йому було байдуже, яким
буде рівень демократизації суспільних відносин, у найгіршому, - він негативно ставився до парламентаризму та
прагнув «твердої руки», влади якоїсь «сильної особистості», а під час триваючої
війни – диктатури якогось популярного генерала…
Реальний, не вигаданий ліворадикалами
робітник, на питання, - чи підтримує він боротьбу за демократію, міг сказати
членам «Спалаху»: «Демократія? Вона потрібна тільки інтелігентам!»
І нарешті, - як воно було з класовою
свідомістю? Аж ніяк! Українське робітництво не усвідомлювало себе окремим
класом капіталістичного суспільства с притаманними саме йому інтересами
(«класом для себе»), бо на загал не розуміло (і не розуміє) сутності
капіталістичної експлуатації, бо вважало (і вважає), що наймана праця була, є і
завжди буде… Звідси і повна відсутність класової солідарності.
Тільки соціальна активність на основі
становлення класової свідомості (і відповідно солідарності) є підґрунтям появи
і розвитку різних форм самоорганізації пролетаріату і перш за все органів
класового самозахисту, - це, мабуть, не здатні заперечити навіть ліворадикальні
фантазери з «Спалаху».
III
Отже, ніяким самодостатнім суб’єктом
соціалістичної трансформації українського суспільства пролетаріат не є. Поки не
прийде потужний поштовх соціалістичної боротьби пролетаріату провідних країн Заходу, український робітничий клас
ніколи на цю боротьбу самостійно не підніметься.
Але група «Спалах» у своїй «Відповіді
«Пролетарю…»», раз у раз наголошує на «революційних
тенденціях українців», на тому, що ми маємо «революційно налаштований пролетаріат, що готовий боротися за вітчизну».
Яка ж основа для отаких помилкових тверджень?
На мою думку, це нерозуміння, ігнорування «Спалахом» націоналізму, який
виступає як могутній ідейно-політичний чинник, як ідейне забезпечення
національно-визвольної боротьби. Мова йде не про етнічний націоналізм,
пропагований ультраправими з під стягу Донцова та Бандери, а про націоналізм,
який спирається на концепцію політичної нації. Його ще можна назвати державним
патріотизмом і в умовах війни за незалежність він став домінуючою ідеологією в
українському суспільстві.
«Спалаху» ввижається «справжній революційний запал українського люду, готового у боях
відстояти незалежність своєї вітчизни». Але «мотивація захистити свою вітчизну» немає нічого спільного з
примарою соціальної революційності українських робітниче-селянських мас, яка
повсюдно бачиться «Спалаху». Солдати, за своїм соціальним походженням переважно
міські та сільські робітники, захищають свою вітчизну, яка їм дана у формі
буржуазної держави. Іншої держави вони не знають і не уявляють. Беручи участь у
національно-визвольній війні, відстоюючи незалежність України, вони по факту
воюють за українську буржуазну державу. Але треба розуміти, що ніякою, власне
робітничою державою, Україна зараз і у найближчому майбутньому бути не може.
Націоналізм, на який зараз спирається
український спротив московитській навалі, закликає захищати вже здобуту
національну державність і обгрунтовує необхідність цього захисту. Але той же
націоналізм, як політична ідеологія, передбачає неодмінний принцип, - те, що об’єднує
націю є важливішим за те, що її роз’єднує, перш за все – за класове
розмежування.
IV
Вище ми з’ясували, що українській пролетаріат
ні в якому разі не є суб’єктом соціальних перетворень, тим більше,
соціалістичної революції. Але і з іншого боку, - з боку домінуючих форм
суспільної свідомості, - немає ніяких перспектив на переростання
національно-визвольної боротьби у соціалістичну революцію.
Тому повністю помилковою, знову зовсім
відірваною від реальності, є наступна теза «Спалаху»: «національно-визвольна боротьба є найбільш радикальний виступ
пригноблених проти пригнічення, за демократію, вона загострює класову боротьбу,
виховує і підготовляє пригнічених до переросту демократичної боротьби у
соціалістичну. Демократія та національне визволення та боротьба за них навчає
пригнічені маси, показує їм справжні причини лих капіталізму. На практиці це є
необхідний крок до соціалістичної революції».
Крім вищенаведених аргументів, до цієї
помилкової тези слід додати ще декілька коментарів.
Я вже радив членам «Спалаху» ретельніше
вивчати історію національно-визвольної боротьби, національно-демократичних
(тобто буржуазних) революцій у світовому масштабі, перш за все у країнах Азії
та Африки, під час розпаду колоніальних імперій у ХХ столітті. Ця історія
засвідчує, що національно-визвольна боротьба не є і не може бути найбільш
радикальнім виступом пригноблених проти пригноблювачів, бо націоналізм, який
надихає цю боротьбу, який у цей час є домінуючою формою політичної свідомості у
суспільстві, сприяє формуванню отого національного консенсусу,
отого самого класового блоку, що об’єктивно утворюється під час війни за
незалежність.
Більше того, ця історія показала, - поки
провадиться боротьба проти колишніх метрополій, поки не здобута політична незалежність, об’єктивні умови не
дозволяють не тільки вирішувати, але навіть ставити практичні завдання
внутрішнього політичного, економічного та соціального звільнення.
Тому національно-визвольна боротьба (війна, як
її найвища форма) аж ніяк не загострює класову боротьбу в середовищі нації, яка здобуває власну
державу, або боронить її незалежність. Класова боротьба не відміняється,
відмінити її неможливо, бо, як відомо, «класова боротьба перерви не має», але
вона не тільки «ретушується».
Боротьба пролетаріату пригнобленої нації проти власної буржуазії, яка ще й
тримає провід у національно-визвольній
боротьбі, на цей час майже завмирає, бо всі соціальні відносини детермінує
національний момент.
Національно-визвольна боротьба також аж ніяк
не є радикальним виступом за демократію. Навпаки, історія свідчить про міцний
зв’язок цієї боротьби з автократією. Автократичні лідери національних рухів та
молодих національних держав – це загальне правило.
Націоналізм пригноблених націй, - націй, які
змагаються за незалежність або боронять її, сприяє появі і розвитку авторитарної
форми політичної діяльності в їхньому середовищі. Я розумію, що це тільки
констатація. Концептуальна розмова з цього приводу відволікла би нас зараз дуже
далеко в сторону.
(Відносно демократії треба ще сказати
наступне: не можна не помітити, що члени «Спалаху» всупереч троцькістський
ідейній традиції, у рамках якої вони нібито перебувають, оперують тільки
визначенням «демократії», тобто
демократії взагалі, якоїсь некласової демократії, якої у класовому суспільстві
бути не може. Поки що є тільки буржуазна демократія і теоретично можлива
робітнича демократія. Ленін і Троцький, яких «Спалах» неодноразово цитує у
своїй «Відповіді «Пролетарю…»»., вважали,
що після нібито соціалістичної революції у колишній Російський імперії, там
буде можлива найширша робітнича демократія. Але, як відомо, цього не сталося.
Сталося щось зовсім протилежне. За політичного панування більшовиків під
проводом Леніна та Троцького російський пролетаріат втратив усі свої
демократичні здобутки Лютневої революції
1917 р. Скасувавши буржуазну демократію у недозрілому для соціалістичних
перетворень суспільстві, більшовикам ніякої робітничої демократії завести не
вдалося.
Тому «Спалаху» треба бути відвертим і
наголошувати – коли мова йде про боротьбу за демократію, то йдеться про власне
буржуазну демократію, розвиток якої відповідає класовим інтересам робітників)
V
І нарешті,-
«Спалах» у своїй «Відповіді
«Пролетарю…»» неодноразово намагається пристосувати елементи революційної
схематики, окресленої в теорії перманентної революції: буржуазія та її «застарілий, протрухлий уряд» не
здатні вести національно-визвольну
війну, тим більше, довести її до переможного кінця, що може зробити тільки
український революційний пролетаріат. Вирішуючи за буржуазію завдання національно-визвольної
боротьби, цей революційний пролетаріат одночасно провадить боротьбу за
демократію, яка далі переростає в українську соціалістичну революцію, приклад
якої підхоплюють пролетарі інших європейських країн і далі, далі, далі…,
мабуть, до світової революції…
Чому я назвав теорію перманентної революції
немарксистською та збанкрутілою? Я можу ще додати: суб’єктивістською або ж
волюнтаристською. Звісно, як будь яка соціал-революційна теорія, вона має право
на існування. Але це немарксистська теорія, це ліворадикальна ревізія
марксизму, пристосована до умов відсталих країн і ми маємо право критично
розглядати, як її зміст, так і наслідки її практичного втілення.
Від самого початку свого становлення, від
«Маніфесту Комуністичної партії», марксизм, як соціально-політична доктрина,
яка обґрунтовує можливість соціалістичної трансформації суспільства, доводив,
що подолання капіталізму можливо лише за умов його найбільшого розвитку. Той же
Ленін, ще до того, як він став ідейно-політичним лідером завершального етапу
російської буржуазно-демократичної революції, відзначав: «Крім розвитку капіталізму немає засобів для перемоги над ним».
Я гадаю, що у марксистському середовищі
повинна бути широко відома наступна дуже значуща сентенція Маркса з передмови
до «Критики політичної економії»: «Жодна
суспільна формація не гине раніше,
ніж розв’ються всі продукційні сили, для яких вона дає достатньо простору і
нові, вищі продукційні відносини ніколи не з’являться раніше, ніж доспіють
матеріальні умови їх існування в лоні самого старого суспільства».
Свого часу, коментуючи цю марксову сентенцію,
Вс. Голубничий дуже слушно зауважив: «Це
є чистої води економічний детермінізм і заперечення всіх і всяких політичних
волюнтаризмів».
На відміну від цих марксистських настанов,
теорія перманентної революції не зважає на рівень економічного розвитку країн,
де соціальним революціонерам троцькістські ідеологи пропонували реалізовувати на
практиці її схеми. Ось чому я називаю
цю теорію немарксистською та волюнтаристською.
Збанкрутілою теорія перманентної революції є
потому, що при спробі здійснити її положення на практиці, соціалістичний за
своїм спрямуванням пролетарський революційний рух та політичні організації, які
його очолювали, у відсталих країнах кожного разу зазнавали поразки, інколи дуже
жорстокої, навіть до повного знищення, як це, наприклад, сталося в Ірані під
час так званої «ісламської революції».
Взагалі можна стверджувати, що кожна переможна
революція у відсталих, слаборозвинутих країнах, яка проголошувала і намагалася
втілити в життя соціалістичні наміри та гасла, перемагала як
буржуазно-демократична революція, руйнуючи рудименти феодалізму, але зазнавала
поразки, як саме соціалістична революція. Знищуючи паростки
приватновласницького капіталізму така революція неодмінно призводила до встановлення
капіталізму державного і на в’язи пролетаріатові всідався новий
експлуататорський клас.
Отже, визначу два найбільш вагомі, на мій
погляд, фактори, під впливом яких проголошена диктатура пролетаріату у слабо
розвинутій країні обов’язково поступиться владою новому експлуататорському
класу, тобто соціалістична революція зазнає невдачі.
Перший фактор: в умовах загальної відсталості
і відповідно бідності та злиднів експлуатованих класів, необхідним був і завжди
буде примат нагромадження перед споживанням; щоб якомога скоріше подолати
відсталість, необхідно було (і буде) прискорити первісне нагромадження
капіталу.
Але в умовах тієї ж загальної відсталості,
бідності та злиднів власне робітнича держава, вона же диктатура пролетаріату,
вона же влада робітничих рад, по своїй сутності не здатні стати органами влади,
які будуть надавати перевагу нагромадженню над споживанням.
Навпаки, головним завданням робітничих рад в
цих умовах мало би бути (і було) збільшення споживання страждаючих
пролетарських мас (бо за що ж боролися?!). Класичний приклад: під час
Російської революції 1917 – 1921 р.р., яку ортодоксальні троцькісти воліють
вважати за соціалістичну, саме це було головною економічною причиною
нейтралізації та усунення робітничих рад від реальної влади. Замість них
реальною владою стали більшовицькі партійні функціонери. Саме вони виступили
агентами форсованого нагромадження та організації капіталістичного, за своєю
сутністю, господарства. Саме вони стали кістяком нового експлуататорського
класу.
Якщо максимально узагальнити, то можна
стверджувати, по перше, - що перевага нагромадження над споживанням є одною з
найхарактерніших рис саме капіталістичного суспільства; по друге, – що
реалізація модернізаційних задач подолання відсталості, - це завдання саме
буржуазної революції, провід у який неодмінно переходить до експлуататорів, а
пролетарські революціонери, які намагаються розвинути цю революцію у
соціалістичну, неодмінно зазнають поразки.
Соціалістична революція має лише перейняти від
капіталізму найбільш розвинені продукційні сили та створити умови для
впровадження нових продукційних відносин.
Другий фактор: у відсталих країнах під час
намагань розвинути буржуазну революцію у соціалістичну, дуже скоро виявлялося,
що робітничий клас, який був рушійною
силою цієї революції і спроб поглибити її до соціалістичної, неспроможний за
своїм загальним, перш за все культурним розвитком, до організації суспільного
виробництва на альтернативних капіталістичним, тобто на соціалістичних засадах.
Але не може втримати владу над суспільством
клас, неспроможний організувати суспільне виробництво. У таких умовах
проголошена диктатура пролетаріату дуже швидко стає фікцією.
Приватновласницька буржуазія усунена,
промислове виробництво націоналізоване, але пролетаріат, за своїм культурним
рівнем провести соціалізацію виробництва нездатний, тобто нездатний
організувати суспільне виробництво на інших, ніж відносини найманої праці і
капіталу, засадах. Тим часом суспільне виробництво чекати не може, бо воно є
засобом повсякденного забезпечення життєдіяльності будь-якої людської
спільноти. Тому безальтернативно місце організатора суспільного виробництва
займає новий експлуататорський клас, який організує його на основі звичних, зрозумілих
кожному, навіть самому відсталому пролетарю, таких знайомих з попереднього
життєвого досвіду відносинах найманої праці і капіталу.
Саме тому, спроби зробити соціалістичну
революцію у відсталих країнах, передчасно усуваючи приватновласницький капіталізм,
завжди приводили до державно-капіталістичного суспільного ладу.
VI
І ось, коли концептуальні складові
розбіжностей з’ясовані, залишилося зробити побіжний огляд «Відповіді…» групи «Спалах», де, на жаль, є ще доволі багато хибних
тверджень, безпідставних звинувачень та помилкових висновків.
Почнемо з того, у чому ми з членами «Спалаху»
цілком згодні, - «неоліберальна політика
не відповідає потребам війни». Саме ця політика всілякого сприяння
приватним власникам засобів виробництва за рахунок найманих працівників є
головною причиною наростаючої у пролетарському середовищі демотивації брати
участь у війні за незалежність України.
Але «Спалах» піднімає додаткове питання: «…чи це вади політики, чи причина криється в
самому характері буржуазного уряду? Чи здійсненна інша політика на тому самому
базисі?».
Так, неоліберальну політику може проводити
тільки буржуазний уряд, але може і не проводити. На тому ж самому базисі
капіталістичної економіки цілком можлива інша політика, - політика
одержавлення, політика запровадження бодай тільки елементів державного
капіталізму, яка відповідає потребам війни, бо концентрує в руках держави і
централізовано розподіляє наявні ресурси і вже тільки завдяки цьому підвищує
обороноздатність країни.
«Спалах» закидає мені, як доказ мого
опортунізму: «В іншому місті (іншому
тексті) прямо
лунають слова про «запровадження державного капіталізму замість
приватновласницького».
Ще раз треба наголосити, - можливість
запровадження елементів державного капіталізму в економіці. – це не мої
опортуністичні побажання. Це можливість використання досвіду провідних
капіталістичних країн світу, який вони набули під час Першої та Другої світових
війн.
Називаючи український буржуазний уряд «застарілим і протрухлим» «Спалах» у
різних формулюваннях неодноразово повторює одне і теж саме: цей буржуазний уряд
не здатний ефективно вести війну проти російських загарбників.
Ось найбільш розгорнута теза з цього приводу: «капіталістична держава (маленька
заувага: у рамках троцькістської ідейної традиції варто казати про буржуазну
державу, а не про капіталістичну) не
здатна на ведення визвольної війни через недалекоглядність і опортуністичність
буржуазного керівництва. Капіталістичний уряд (варто казати – буржуазний
уряд) стає гальмом, кайданами для
пролетарів, що прагнуть перемоги над російським окупантом».
Як соціаліст, я не маю причин виступати
адвокатом буржуазного уряду. Я наголошую тільки на тому, що треба триматися в
межах реальності, а не дивитися на світ через ультраліві окуляри, які дають
дуже викривлене зображення тієї ж реальності.
Тому в мене запитання: на яких підставах
«Спалах» називає сучасний український буржуазний уряд «застарілим і протрухлим»? Цей уряд (я маю на увазі усі його
складові: парламент, кабінет міністрів, офіс президента, РНБО, СОУ) виявився на
висоті викликів, які постали перед ним. Він втримав і досі тримає удар
російської військово-політичної потуги, не допустив хаосу і колапсу усіх систем
забезпечення життєдіяльності суспільства, які були цілком можливі у
непередбачуваній ситуації російського бліцкригу на початку великої війни,
мобілізував, наскільки це було можливо, всебічну допомогу з боку «колективного
Заходу».
У чому тоді виявляється його «протрухлість» та «застарілість»?
«Недалекоглядність»? Так, це є і вона
проявляється саме у небажанні (неспроможності?) заводити державний капіталізм
замість приватновласницького, що в умовах великої війни відповідало би
загальнокласовим інтересам української буржуазії.
Уряд не здатен на ефективне ведення
національно-визвольної війни, а «інколи
її прямо зраджує»?
Я не знаю, за якою шкалою оцінювати цю
ефективність, але впевнений, що уряд прагне вести її найефективніше і тим більш
ніколи її не зраджував, бо можливість чи неможливість дати відсіч російському
імперіалізму є для цього уряду питанням життя та смерті, а у ньому сидять явно
не самогубці.
«Опортуністичність
буржуазного керівництва»? Це зовсім незрозуміло. Я завжди вважав, що
визначення «опортунізм» застосовується тільки під час ідейної боротьби в
соціалістичному русі, - коли ліворадикали закидають його на адресу поміркованих
соціалістів. Який і відносно кого може бути опортунізм буржуазного уряду?
Ну а реальні, не вигадані «Спалахом»
пролетарі, принаймні, їх переважна більшість, воліла не помічати малу війну на
Донбасі у 2014 – 2021 р.р.. Зараз ця більшість знаходиться у тилу або
мобілізована у брутально-примусовий спосіб і на четвертому році великої війни
прагне не перемоги над російським окупантом (як це ввижається «Спалаху»), а
миру, миру за будь яку ціну…
VII
“Спалах» підкреслює, що я «несвідомо повторюю казку «ми в одному
човні». Так само несвідомо віддаю право
очолювати війну буржуазії». Чому несвідомо? Цілком свідомо. Під час війни
за незалежність ми дійсно в одному човні під назвою «Україна» і відбиття
російської агресії відповідає класовим інтересам, як української буржуазії, так
і українського пролетаріату. Саме тому і склався на початку великої війни отой
загальнонаціональний консенсус, отой тимчасовий класовий блок, подобається
це «Спалаху» чи ні.
Так само свідомо я «віддаю право очолювати війну буржуазії». Попри всі звинувачення,
які висуває «Спалах», попри все, що ми, як соціалісти взагалі можемо сказати
проти буржуазної держави, саме ця держава та її механізми у вигляді уряду зараз
виступають як єдино можливий організаційний центр і керівник національного
спротиву. Незалежної мобілізації та організації пролетарів, одночасно
спрямованої і проти буржуазного уряду і
проти російських загарбників немає і не може бути за наявного рівня їхньої
класової свідомості і відповідно організаційної озброєності.
Розмови про «скидання застарілого буржуазного уряду і очолення війни урядом трудящих
і солдатів», про «встановлення
диктатури пролетаріату на суверенній території України», тобто розмови про
пролетарську (соціалістичну) революцію в сучасній Україні, - ці розмови взагалі
не можна сприймати серйозно. Це знову ж таки демонстрація цілковитого відриву
від реальності, демонстрація того, у які нетрі ультралівих фантазій може заводити догматичне
мислення.
«Відмова
від революції»? Це мені теж закидає «Спалах». Ні, це не відмова. Я тільки
не бажаю захлинатися революційною фразою (як це робить «Спалах»), коли для
соціалістичної революції в Україні наразі немає ніяких передумов – ні суб’єктивних,
ні об’єктивних.
Втім, треба відверто сказати, що я теж через
це свого часу пройшов, – через струс повітря революційною фразою понад 30 років
тому, на початку 90-х років ХХ ст.
І «Спалаху», мабуть, не варто згадувати про
часи II-го Інтернаціоналу – мовляв, ще з
тих часів соціалісти боролися проти відмови від революції. Соціалістичний рух
завжди, зокрема і в часи ІІ-го
Інтернаціоналу, був ареною ідейної боротьби між революційними та
реформістськими тенденціями і зараз ми можемо сказати, що жодна з цих тенденцій
не довела на практиці власної правоти. Ні революційним, ні реформістським
шляхом подолати капіталізм не
вдалося, тому що «жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розв’ються всі продукційні
сили, для яких вона дає достатньо простору».
Про це варто згадувати тим, хто призвичаївся
звинувачувати у суцільних поразках соціалістичних революцій тільки суб’єктивний
фактор: у «СССР» соціалістичну революцію
зрадила правляча бюрократія на чолі з Сталіним; поразка соціалістичної
революції у Німеччині у 1918 – 1923 р.р.
обумовлена зрадою вождів німецької
соціал-демократії; сталінізований Комінтерн зірвав соціалістичні революціїї в
Китаї 1927 р. та в Іспанії 1936-го.;
приклади можна продовжувати…
І усі ці помилкові твердження обгрунтовує
наскрізь суб’єктивистська троцькистська теорія «кризи революційного
керівництва», згідно з якою, після Леніна та Троцького світовий пролетаріат
тільки те і робить, що повсякчасно і повсюдно висуває тільки по зрадницьки
налаштованих вождів на чолі своєї класової боротьби…
Отже, після важкого, сумного і часом
трагічного досвіду поразок соціалістичної боротьби у ХІХ – ХХ ст., ми не знаємо
і знати не можемо, яким шляхом, – революційним чи еволюційним пройде
соціалістична трансформація суспільства у майбутньому.
Але про що впевнено можна сказати вже зараз,
так це про те, що епіцентром соціалістичних перетворень стане аж ніяк не
Україна.
VIII
Закінчуючи цей полемічний текст, я би порадив
членам «Спалаху» гуртом інтегруватися в український промисловий пролетаріат, -
гуртом стати робітниками якогось великого промислового підприємства, наприклад,
металургійного чи машинобудівного. Там, без відриву від виробництва, поступово
опанувати якісь робітничі професії.
Згадавши відому у троцькістському русі тактику
ентризму, вступити у первинну організацію існуючої профспілки, з часом стати її
активістами та проводити там власну соціалістичну лінію, - перетворюючи цю
профспілку в те, чим вона і повинна бути, - в організовану класову
солідарність. Створити на цьому підприємстві (чим більше буде його розмір, тим
краще) робітничий гурток соціалістичної політграмоти та по вивченню
марксистської політекономії. Таким
чином, «Спалах» отримає добру практику з пропагованого ним поєднання
демократичної боротьби з соціалістичною.
Я гарантую членам «Спалаху», що у робітничому
колективі такого великого промислового підприємства перед ними відкриється
величезне поле пропагандистської, агітаційної та організаційної діяльності.
Так, це стратегія малих справ, але це буде
реальна справа, цілком адекватна, цілком співрозмірна тим можливостям, які має
зараз український соціалістичний рух.
Сприяння становленню класової свідомості,
поєднання робітництва з соціалістичною ідейністю, - хіба це не гідне завдання
для кожного марксистського активіста?!
Червень-2025
Немає коментарів:
Дописати коментар