 |
| Микола Костомаров |
"Московський посол оголосив це несумісним із
громадянським ладом. Посол сказав, що з сусідніх місцевостей Великоросії —
Брянського, Карачевського, Рильського, Путивльського — селяни, які живуть на
маєтках отчинників і поміщиків, і холопи тікають в Україну, а звідти юрбами
вдираються у свої колишні житла, вмовляють інших селян і холопів тікати до них,
часто мстяться своїм колишнім панам, якими були незадоволені, палять їхні хати,
убивають господарів із родинами, засипають хати з усіх боків землею й так
морять людей голодом. Було ясно, що козацтво, яке підбурювало простий народ до
повстання проти панів, було спокусою для сусідньої великоросійської черні. (78,
79)"
-----
Román Galenkin нещодавно звернув увагу на маловідомий текст Карла Маркса - його конспект історичної монографії Миколи Костомарова "Гетьманство Виговського". В часи СРСР цей текст двічі готували до публікації - в 1929 та на початку 1970-х років, але так і не опублікували. На початку 1970-х років цей текст готував до публікації у збірнику "Архив Маркса и Энгельса" український радянський історик Віталій Сарбей. Проте опублікувати цей текст йому вдалося лише в 1993 році. Знову привернув до нього увагу Роман Галенкін.
У своїх коментарях до статті Романа Галенкіна, опубілкованої на сайті Res Publica та сайті "Політком", я вже вказував на деякі помилки його інтерпретації цього тексту та його значення. Тут зупинюсь на контексті появи цього твору.
Як відомо, Карл Маркс цікавився історією багатьох країн,
і зокрема історією Росії та історією України. В його зошитах за 1880 - 1881
роки збереглися конспекти двох книг відомого українського та російського
історика Миколи Костомарова: "Бунт Стеньки Разина" та
"Гетманство Выговского".
 |
| Малюнок ШІ із сайту "Політком" |
Звісно, що Маркс не був професійним істориком і його
знання були обмежені та відтворювали певні стереотипи того часу і його
середовища. До таких стереотипів належить теорія Гегеля про історичні та
неісторичні народи. Зокрема більшість західних та південних слов'ян, що тоді не
мали своїх держав, Маркс і Енгельс вважали неісторичними народами, які в ході
економічного розвитку мають бути асимільовані іншими народама, насамперед
німцями, а національно-визвольні рухи цих народів, що проявилися під час
революції 1848-1849 років Маркс і Енгельс вважали лише інтригами російського
царизму та витівками кількох інтелігентів типу чеського професора Франтішека
Палацького. Докладніше про еволюцію поглядів Енгельса (і певною мірою Маркса)
на національне питання й національні рухи можна почитати в класичній праці
Романа Роздольського «Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem
der ‚geschichtslosen‘ Völker.» (1964) («До національного питання. Фрідріх
Енгельс та «неісторичні народи»»).
Проте Маркс палко підтримував польський революційний рух
за незалежність від Росії та відновлення Речі Посполитої, яку поділили
наприкінці 18 ст. Москва, Австрія та Прусія. Заклик до боротьби проти
російського імперіалізму Маркс записав навіть в установчий маніфест першого
Інтернаціоналу - Міжнародного товариства робітників 1864 р.
Посилення інтересу Маркса до історії Росії та історії
України в 1880-1881 роках очевидно було пов'язано із наростанням хвилі
народницького терору в Росії, найбільшим піком якого було вбивство російського
царя Алєксандра ІІ в Петеребурзі 13 березня 1881 року. Як відомо, Маркс листувався
із деякими активістами народницького руху, як от Вєра Засулич, які сподівалися,
що їх діяльність підштовхне російське селянство на революцію, а російська
традиційна община стане основою соціалізму, хоч Маркс і досить скептично до
цього ставився.
Зазначимо, що Маркс не випадково обрав саме ці книги
Миколи Костомарова. Сам Костомаров мав репутацію прискіпливого історика з
демократичними поглядами (пізніше це назвуть "народницька школа" в
історіографії), що виступав проти російських імперських міфів. Додам, що
Костомаров мав і власний досвід політичної боротьби - був співзасновником
таємного Кирило-Мефодіївського товариства, після розкриття його більше року
провів у царській тюрмі, а потім був висланий з України. Найбільш відомими його
книгами були "Богдан Хмельницький", "Мазепа" і "Бунт
Стеньки Разина". Але Маркса зацікавила саме монографія "Гетьманство
Виговського".
Тут Костомаров показує і Маркс це визнає, що Україна в
середині XVII ст. була окремою країною, яка була охоплена громадянською війною
між старшиною та простолюдом (черню), й цим активно користувалася Москва для
поневолення України. В той самий час і Польща намагался повернути собі втрачену
за часів Хмельниччини Україну.
Гетьман Виговський в 1658 р. уклав із представниками
польського короля Гадяцький договір. Ось як про це пише сучасна
"Енциклопедія історії України":
"ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658 – укр.-польс. мирна угода,
підписана 16(06) верес. неподалік м. Гадяч гетьманом І.Виговським з урядом
польс. короля Яна II Казимира Ваза. Підписанню Г.д. передували тривалі, глибоко
законспіровані переговори сторін, на яких українські інтереси представляв
П.Тетеря, а польс. – С.-К.Беневський. На заключному етапі переговорів у
виробленні умов Г.д. з укр. боку активну участь брав Ю.Немирич. За умовами
Г.д., який завершував десятилітню укр.-польс. війну, передбачалося повернення
Укр. козац. д-ви (у складі трьох воєводств: Київ., Черніг. та Брацлавського) до
складу оновленої Речі Посполитої на правах федеративної її ч. – Великого
князівства Руського (ВКР). Держ. життя у ВКР облаштовувалося на зразок норм і
порядків, що діяли у Великому князівстві Литовському. Крім того, король
гарантував амністію всім учасникам війни з Польщею. Військо Запорозьке
отримувало підтвердження старих привілеїв, дозвіл на куріння горілки й
заведення шинків та право гетьман. суду. Козац. реєстр (див. Реєстри козацькі)
складав 60 тис. осіб. За поданням гетьмана щороку 100 козаків із кожного полку
мали отримувати нобілітацію. Церк. унія (див. Берестейська церковна унія 1596)
ліквідовувалася. Захоплене раніше унійцями церк. майно, культові споруди
поверталися правосл. церкві. Правосл. київ. митрополит та ще чотири правосл.
єпископи отримували місця в сенаті Речі Посполитої (див. Сенат у Речі
Посполитій). Правосл. міщанам гарантувалася рівність у правах із катол.
міщанами. Києво-Могилянський колегіум (див. Києво-Могилянська академія) вперше
отримував статус вищого навч. закладу та права, рівні з правами Краківської
акад. Передбачалося заснування на тер. Речі Посполитої ще однієї правосл.
акад., а також відкриття середніх навч. закладів та друкарень. Г.д.
уможливлював вільне повернення в Україну польс. землевласників, яким, однак,
заборонялося переобтяжувати своїх підданих.
Після підписання Г.д. сторони намагалися скоригувати його
положення кожна на свою користь. Гетьман. уряд прагнув збільшитиятер. ВКР,
розширити прерогативи його держ. інституцій. Водночас польс. сторона наполягала
на зменшенні удвічі кількості козац. реєстру, звуженні гетьман. повноважень,
відмові від насильницьких дій стосовно унійної спільноти. До ратифікованого
сеймом Речі Посполитої у трав. 1659 тексту Г.д. не увійшли положення про
ліквідацію унії на всій тер. д-ви, повернення всього відібраного раніше
унійцями майна правосл. церкві, козац. реєстр обмежено 30 тис. осіб. Дія
договору юридично була припинена урядом Ю.Хмельницького в жовт. 1659, після
підписання угоди з Рос. д-вою. У наступні роки положення Г.д. не раз
використовувались урядами Ю.Хмельницького, П.Тетері, П.Дорошенка, М.Ханенка при
виробленні умов мирних угод з польс. королями."
Горобець В.М. ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658 [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.: іл..
Очевидно, що повернення польських землевласників в козацьку Україну аж ніяк не могло влаштувати українських селян, які проти них нещодавно воювали та отримували від них покарання (згадаймо походи Яреми Вишневецького). Маркс пише, що після цього Україна вибухнула проти гетьмана Й цим скористалася Москва для посилення своєї влади над Україною.
Проте це не означає, що московський уряд завжди
підтримував саме "чернь" або простолюд в Україні. В перший рік
гетьманування Виговського Москва підтримувала його намагання приборкати ці
повстання. Про це свідчать і царські грамоти, і накази воєводам, і арешт Захара
Іскри - сподвижника бунтівного полтавського полковника Мартина Пушкаря. Придушити
вогнище селянських повстань, куди втікали кріпаки із самої Росії, було цілком
зрозумілим прагненням царського уряду.
 |
| Конспект Маркса, опубілкований на сайті MEGA |
Галенкін намагається прив’язати цей конспект Маркса до «концепції
Червоного козацтва», автором якої вважає Миколу Скрипника:
«Для Скрипника ці «цікаві думки» були не просто архівною
знахідкою, а інструментом для обґрунтування концепції Червоного козацтва. Він
доводив, що український пролетаріат — це спадкоємець «усього того, що в
старовинній історичній боротьбі українських трудящих мас ішло проти соціального
й політичного пригнічення». Скрипник наголошував, що робітнича класа має
визнавати своїми попередниками ватажків козацьких війн.»
Але Микола Скрипник не брав
особистої участі в утворенні Червоного козацтва наприкінці 1917 року – початку 1918
року, але брав участь у створенні державного культу навколо цього утворення в УСРР
в 1920-ті роки. Мені правда не зовсім зрозуміло: Що саме Скрипник сприйняв із
концепції Маркса в цьому конспекті? Маркс пише про те, що чернь використовувала
Москва. А Скрипник пише про традиції боротьби українських трудящих мас проти
пригнічення з боку маєтних класів, проти експлуатації, і наводить приклад
Залізняка 1768 року. При тому, що цього самого Залізняка і Коліївщину російська
цариця використала для розвалу Речі Посполитої. У Скрипника зовсім інший
погляд. Він згадував у своїй автобіографії сімейні перекази про прадіда,
якого посадили на кіл польські пани.
Ще більше дивує теза Романа
Галенкіна про те, що класова боротьба українських селян («черні») проти шляхти
та старшини в часи гетьмана Виговського була лише інструментом московської
інтервенції та окупації. Навіть Маркс у своєму конспекті визнавав, що в
гетьманщину втікали багато російських кріпосних селян і холопів, і самі російські
воєводи прикордонних областей скаржилися на те, що ці ватаги втікачів нападають
на маєтки російських поміщиків. Тому не дивно, що російський уряд в перший рік
гетьманування Виговського підтримував його політику придушення повстань.
Докладніше про ці події писали також українські історики
Дмитро Яворницький ("Історія Запорозьких козаків" том 2, глава 13) та
Михайло Грушевський ("Історія України-Руси", том 10, розд.3).
Тезу про те, що класова боротьба
пригноблених є лише інтригою іноземної держави, в даному випадку Москви, є дуже
популярною серед правих і консервативних сил. Але факти свідчать, що ця боротьба
триває дуже давно і має своєю причиною класове гноблення та експлуатацію.
Звісно, що будь-який робітник може переходити від одного власника засобів
виробництва до іншого, шукаючи кращих умов праці. Так само робили і селяни,
тікаючи від ненависного поміщика на Запоріжжя, Дон або малозаселені землі,
навіть до іншого поміщика чи навіть в іншу державу, як робили наприклад російські старообрядці-липовани,
переселяючись із Росії на землі Османської імперії в нижньому Придунав’ї. Чи
можна говорити, що це все наслідки іноземних інтриг?
До речі так само
національно-визвольні рухи прибічники старих імперій таврували як агентів
іноземних держав. Український національний рух в Російській імперії таврували
як агентів Австро-Угорщини та Німеччини, а в Галичині – як агентів Москви. Дійсно
великі держави можуть іноді підтримувати національні рухи проти своїх супротивників:
та сама Німеччина підтримувала дійсно в своїх інтересах певні національні рухи
не тільки українців, але також ірландців, грузинів, а часи другої світової
війни навіть індусів проти Великої Британії. США підтримували курдський
визвольний рух проти Ірану, Іраку та Ісламської держави, але коли припинили цю
підтримку, то курдам довелося понести жорстокі втрати. Чи означає це, що всі ці
національні рухи – лише провокація інших держав? Очевидно, що ні. Вони мали
свої глибокі причини.
Стійкість держави визначається
не тим, як вона вміє придушити класові виступи трудящих, а тим, чи може вона
зберегти соціальний консенсус, який би задовольняв і експлуатованих, і експлуататорів,
чи зможе вона запропонувати позитивну програму, яка могла би стати мотивацією
для більшості. Гетьману Виговському цього не вдалося.
Андрій Здоров.
Читайте також:
Немає коментарів:
Дописати коментар