воскресенье, 13 марта 2016 г.

Буржуазна міфологія та пролетарська революція.



“Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, а у ви­­рі со­ці­аль­них сил”.
Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.

"Україна і Совітська Росія зв’язуються спільними інтересами не тільки боротьби з спільним ворогом,    імперіялістичною буржуазією, а й особистим інтересом — розірвати хитрий і мудрий плян удушення тої й другої за допомогою одна одної."
Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –  Нью-Йорк: Пролог, 1967.

    Не так давно переконаний соціаліст, товариш з неабияким стажем робітничого активіста Олег Борисович Дубровський, маючи достатньо серьозний полемічний хист, надіслав нам розгромну рецензію на листівку  до чергової річниці Жовтня, яка була опублікована на блозі "Пролетар України" під гучною назвою "Наш вибір - пролетарська революція!". Критичний аналіз створеної "невеликим гуртом українських марксистів" листівки зайняв більше двадцяти сторінок друкованого тексту (Олег Дубровский. Еще раз о пролетарской революции и не только), безумовно справивши враження на авторів цього розбитого "в пух и прах" пропагандивного творіння, яке навряд було помічене хоч кимось, окрім "продвинутих лівих активістів". Та воно й на краще, адже серьозні зауваги Олега Борисовича з приводу  "невдалої форми" чи "сумнівного змісту" загалом справедливі. Звісно, це не значить, що ми погоджуємося з кожним твердженням рецензента, повністю поділяємо його погляди на історичний більшовизм та меншовизм, націонал-ухильництво, адже товариш Дубровський наразі ідейно тяжіє до меншовизму.  Найперше хотілося б зазначити, що наша відповідь не буде такою розгорнутою, детальною та об'ємною,  як критика нашого невдалого витвору, який заслуговував на таке фіаско з багатьох причин. За це ми, звісно, перепрошуємо.  Сперечатися про вартість цієї листівки безглуздо.     
     Чесно зізнатися, "смутные сомнения" стовно вдалої форми і змісту наспіх писаного тексту з'явилися в автора невдовзі після її публікації. Ще один важливий момент: погляди людей мають здатність динамічно розвиватися. Коли всього лише декілька місяців тому автор основного тексту "Нашого вибору" цікавився передусім ліоопозиційними групами та "націонал-ухильниками" в безпосередньо більшовицькому середовищі, а ось про ліві відколи в УСДРП (це і група Євгена Нероновича, і УСДРП-незалежні ліві, і УСДРП незалежні) знав хіба дуже поверхово, як і про історію УПСР, внутрішню організаційну боротьбу всередині Української Центральної Ради, котра складалася з трьох соціалістичних партій-УПСФ, УПСР, УСДРП. Звісно, сучасні українські  соціалістичні секточки майже зовсім не знають історії власне українських соціалістичних організацій, ба, більше-знати її не бажають, хоч таке знайомство було б з часом логічно неминучим для всіх, хто щиро цікавиться історією робітничого руху. Сьогодні всі ці ультралівацькі гуртки  необільшовиків, лівих комуністів, анархістів, навіть соціал-націоналістів продовжують з маніакальною впертістю ігнорувати оточуючу дійсність, викривати "фашистський путч" або "просто олігархічний змовницький переворот", яким вони охрестили події буржуазно-демократичної революції Майдану. Ми ж спробуємо коротко роз'яснити ті моменти, де Олег Борисович, на жаль, зрозумів нас не зовсім вірно, водночас сформулювати декілька важливих запитань шановному рецензенту.


     Кожна національна буржуазно-демократична революція неодмінно заростала густими хащами та непросвітними нетрями історичної міфології, щоб в такому своєму вигляді якнайкраще слугувати непорушності ідеології суспільно панівного класу. Так було з Великою Французькою революцією 1789-1793 років, коли борячись за "свободу, рівність та братерство" французькі революціонери вибороли класове панування буржуазії, яке навряд походило на загальнолюдське щастя, хоч штурмуючі твердині бурбонівського абсолютизму були переконані, що борються, скажімо, зовсім не за владу Наполеона І чи загибель своїх співвітчизників на полях кровопролитних битв за славу і могутність його імперії. Так сталося з Великою революцією 1917-1921 років в Росії, яка звалила останні протрухлявілі підпорки дому Романових, дала могутній поштовх революційній хвилі в Європі, змінила тодішню політичну мапу світу, проте, цілком очевидно,  торжеством соціалістичного ладу так і не скінчилася, бо подальший соціальний поступ в країні "перемігшого соціалізму" часто йшов по кістках людей. Те саме відбулося з Українською революцією - невід'ємною і важливою частиною загальноросійської, адже саме події на українській землі того буремного часу значною мірою визначили її подальшу долю. Ми зовсім не прагнемо відтворювати міфи "брежневського агітпропу", тому чітко усвідомлюємо , що для національних окраїн колишньої Російської імперії Велика революція 1917-1921 років була передусім національно-визвольною, такою, яка пробудила до власного національного життя раніше поневолені народи. З цього зовсім не випливає,мовляв, революційні події в метрополії та її колоніях ніяк між собою не пов'язані, розгортаються взаємно невпливаючи одне на одного, але саме таку метафізику почасти утверджує патріотична державницька історіографія. Концепція книги Андрія Здорова "Український Жовтень", погоджуючись з нею всеціло чи ні, якраз і намагається це спростувати. Жовтнева революція справді була кульмінаційним етапом найвищої соціальної радикалізації мас в колишній Російській імперії, тоді як для Олега Борисовича це лише політичний переворот більшовицької партії. Коли російський Тимчасовий уряд не зміг навіть послідовно виконати програму буржуазно-демократичних перетворень, проте, градус соціальної напруги невідворотньо зростав, більшовики намагалися осідлати нову революційну хвилю, направити її у потрібне русло. Саме на тлі загальноросійської революції розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Скрипниківський термін Український Жовтень відмінний від офіціозного "Велика Жовтнева революція на Україні", яким справді послуговувався "брежнєвський агітпроп". Жовтень також варто розглядати тільки в контексті всієї плеяди подій Великої буржуазної революції.  Нічого іншого стверджувано нами не було.

     Президент України Петро Порошенко вже встиг підписати указ про проголошення 2017-го роком Української революції, коментар якому дав заступник голови адміністрації президента Ростислав Павленко (https://m.youtube.com/watch?v=eTe-3v322yw). В указі відзначаються про "цілий комплекс заходів для вшанування пам’яті подій початку ХХ століття. Зокрема, планується встановлення пам’ятників і пам’ятних знаків, проведення тематичних виставок архівних документів, речових пам’яток і фотоматеріалів, а також оновлення експозицій музеїв, публікація наукових праць, збірок документів і матеріалів, енциклопедичних, довідкових та інших видань..." (Порошенко проголосив 2017 рік роком української революції 1917-1921 рр.). Свої достатньо цікаві міркування з цього  приводу висловив голова політичної організації ОУН Богдан Червак в короткій статті "На часі державне визнання УНР", де автор впевнено зазначає, що легітимізація, визнання правоприємності між сучасною Україною та УНР дозволять зафіксувати "... існування так званої Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР як окупаційний, з усіма політико-правовими наслідками, які з цього випливають. У цей контекст вкладається ухвалений Верховною Радою закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», який можна було б удосконалити під кутом зору не лише декомунізації суспільства, але й передусім його «дерадянізації»".
Проголошення УНР

   Про серьозність намірів уряду також свідчить текст проголошеного перед своєю втечею з Києва лідерами УНР IV універсалу, розміщений на сайті Верховної Ради України. Пан Червак переконаний: історичний борг перед героями Визвольних змагань 1917-1921 років буде нарешті виконано. Особисто для нас в цьому немає нічого дивного: буржуазно-демократична революція Майдану довершила тривалий історичний процес складання української модерної нації, бо ж він остаточно не був завершений ні в 1917-му, ні навіть в 1991-му роках. Малоросія повністю і безповоротно загинула тільки взимку 2013-2014 років. Сьогодні якнайкращий момент для повного, нічим вже необмеженого торжества власної національної буржуазної ідеології.  
   У Франції досі шанують пам'ять про Велику революцію, Дантона чи паризьких комунарів, в Росії поряд з діячами царського періоду, білогвардійщиною, шанують сталінщину чи "державників від більшовизму" (відмітаючи революційний історичний більшовизм: троцькізм, децизм і т.п.). В Україні нарешті пробив час "державного визнання УНР". Нічого дивного, нічого неочікуваного для нас зовсім не сталося. Це  очевидна історична невідворотність, подобається вона чи ні сучасним ультралівацьким сектантам. Для них весь історичний процес після 1917 року був і лишається цілковитим недорозумінням, чергою несприятливих для ідеї пролетарської диктатури  випадковостей тощо. Та це, як не крути, їх особисті проблеми.

    Розуміючи складний двоїстий характер Великої революції 1917-1921 рр., яка за своїм об'єктивно-економічним змістом була революцією буржуазною, але очолювалася політичною силою ставлячою собі за мету побудову соціалістичного суспільства, ми далекі від ідеалізації більшовизму, в т.ч. національної політики ленінського уряду. Звісно, співвідношення між його пролетарсько-інтернаціоналістичним та якобінського буржуазно-революційного початків змінювалося. Про національну політику ленінського уряду, якщо спробувати стисло описати її практичні наслідки, чудово підходять висновки сучасного англійського соціаліста Крістофера Форда: "Ленін мав би добре пам’ятати слова Маркса про те, що «Англійська республіка на чолі з Кромвелем зазнала краху в Ірландії. Це не повинно повторитися". Але це сталося. На цей раз у російській Ірландії." (Українська революція 1917-1921 рр.: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції). 
   Російський більшовизм, який формально проголошував повне право націй на самовизначення, затверджене ще в партійній програмі РСДРП (б) від 1903 року, справді не зміг вирішити завдання  остаточної перебудови "єдиної неділимої". Отже, пролетарська революція в Росії, яка об'єктивно-історично стала лише допоміжним моментом Великої буржуазної революції, зазнала поразки. Російська революційна демократія, включаючи її крайньо радикальне більшовицьке крило, неминуче розбилася через "українське питання". Виродження пролетарської революції в Росії добре бачив один з колишніх лідерів УСДРП, бувший голова Генерального секретаріату Центральної Ради Володимир Винниченко - засновник закордонної групи Української Комуністичної Партії. Андрія Річицького, головного теоретика укапістів, він дійсно критикував за більшовицьку ордодоксальність, як і партійних однодумців останнього. Винниченко називав їх "маленькими більшовиками". Хоч не всі укапісти поділяли саме такі погляди. Лідер закордонної УКП мав відмінні від Річицького уявлення. Відтак був переконаний, що дійсної влади совітів, дійсної пролетарської диктатури в Росії зовсім немає, тоді як для ведучого теоретика укапізму Андрія Річицького були характерними цілком ленінські погляди на ролю партії в революційному процесі (Революція в небезпеці! Лист закордонної групи УКП до комуністів і соціялістів Европи та Америки). 
Володимир Винниченко

      В чому Винниченко та Річицький розбіжностей не мали, так це в питанні про визнання окупації України російськими більшовиками. Російський більшовизм вдало скориставшись політично слабкоорганізованою боротьбою трудящих класів України, вдавшись до грубої мілітарної сили зміг встановити тут свою владу  - не владу пролетаріату, але владу своєї партії під вивіскою власної філії - КП(б)У. Ця остання нараховувала в 1920 році якихось пятнадцять тисяч членів з багатомільоного середовища українського трудового народу (Винниченко В. "Українська Комуністична Партія (УКП) і Комуністична Партія (большевиків) України (КП(б)У)"- Біблітека "Нової Доби" ч.2; Відень 1921.)
book-9282
Тим не менш, варто зауважити, УКП легально діяла до свого саморозпуску 1 березня 1925 року. Залишаючись поза ІІІ  Інтернаціоналом, не маючи жодних політичних привілеїв і т.п., укапісти відчували сильний тиск з боку правлячої політичної сили.  Російський більшовизм впевнено називав окупаційним колишній член УКП та КП(б)У   Іван Майстренко, зокрема в своїх достатньо багатих цінними спогадами мемуарах "Історія мого покоління". Автор тексту "Нашого вибору" готовий тут визнати правоту укапістів. Факти річ вперта, а вони свідчать якраз на користь утвердження більшовицької влади в Україні мілітарним шляхом, "на багнетах" російської червоної армії. Керуючий справами Народного Секретаріату Георгій Лапчинський згадує, як секретар військових справ Василь Шахрай скаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?» (Летопись революции. – 1928. – № 1. – С.171-172) 
Василь Шахрай

     Більшовицька влада двічі  втікала з України, поки народні повстання скидали одне за одним режими гетьманату та денікінщини, була бозпорадною створити навіть сильне партійне підпілля. Таке визнання, до речі, саме-собою не може спростувати іншого не менш важливого факту: "українські керенські" з Центральної Ради врешті-решт теж виявили свою неспроможність послідовно завершити навіть завдання буржуазно-демократичної революції, тому подальша радикалізація Української революції, якій чинили відчайдушний опір найбільш реакційні елементи типу майбутніх прихильників режиму гетьмана Скоропадського, була так само історично  зумовленою, як і  Жовтнева революція в Росії.  Про подвійну політику "українських керенських", їх постійні хитання між інтересами протилежних класів суспільства, котра безсумнівно сприяла і навіть  умовно легалізувала перед міжнародним революційно-соціалістичним і комуністичним рухом окупацію України російським більшовизмом, на жаль, Олег Борисович говорити не бажає, оскільки стає на позицію примарної можливості класового компромісу в складних  умовах тогочасної  історичної дійсності. 
     Товаришу Дубровському чомусь здається, що ми вважаємо Українську Центральну Раду чи Директорію "суцільною контрою" та "націоналістичною реакцією". Наскільки таке твердження є правдивим? Подібні здогадки хибні. Так само ми далекі від бездумного   чипляння ярлика "буржуазної контри" на  російський Тимчасовий уряд.  Допоки утворюючі їх політичні сили були здатні вирішувати хоч частково завдання революційного перетворення суспільства-їх треба було підтримувати, підштовхувати до цього. Варто звернути увагу на безумовно цікаву для нас  позицію щодо Ради і проголошеної нею УНР друкованого органу  Полтавського комітету РСДРП (б) "Молот" під редакцією Василя Шахрая та Сергія Мазлаха від 14 листопада 1917 року, де вказується наступне: "...объективное положение украинского народа таково, что даже буржуазные и в особенности мелкобуржуазные элементы: радикалы, украинские социалисты-революционеры и социал-демократы, занимают далеко более революционную позицию, чем российские социалисты-революционеры и меньшевики".  Проголошені тоді полтавськими більшовиками гасла ніяк не вкладаються в міф про "гріх первородства" УЦР: "Советы в опасности! Центральная Рада в опасности! Поддержите Петроград! Поддержите Киев! Долой рознь между Петроградом и Киевом! Только врагам на пользу такое разьединение!...".  Ще на антикорніловській демонстрації в Полтаві 15 серпня 1917 року місцеві більшовики проголошували гасло: "Хай живе самовизначення націй, автономна Україна і Генеральний секретаріат!" ("Реабілітовані історією" ; О.П. Юренко "Із мороку забуття. Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович; Київ-Полтава, "Рідний край"; 1992 р., - С. 228).        
       Українські більшовики хоча й підкорялися загальноросійському партійному центру, одначе часто мусили приймати самостійні рішення на місцях. Тим більш, що чіткої центральної лінії відносно Ради в той час ще не було. Олег Борисович слушно зауважує про особливу позицію Південно-Західного обласного комітету більшовицької партії, яка, говорячи словами Георгія Лапчинського про кременчуцьку Раду робітничих депутатів була "...ще надзвичайно далека від розуміння, що революція приведе до диктатури пролетаріату...", коли всі готувалися до моменту всенародної революції, яка "...повалить царя, після чого неминуче має, мовляв, народитися буржуазна республіка з установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоврядуванням" (Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади.- с.52). Зауважує він і входження представників  більшовизму до Центральної Ради. Мова йде про Георгія Пятакова,  Володимира Затонського, Ісаака Крейсберга, які самовільно вийшли з Малої Ради - дорадчого органу УЦР через прийняту радівською більшістю засуджувальну резолюцію про "неприпустимість переходу всієї влади до рук рад Робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої демократії" . Полтавська організація РСДРП, між іншим, поділилася на більшовицьку та меншовицьку лише у вересні 1917 року.  На 3-му губернському зїзді рад прийнята 21-22 липня 1917-го резолюція товариша Шахрая зазначала неприпустимість передчасного переходу всієї влади до рук робітничих рад. Тільки в переломний період жовтня-листопада 1917-го українські більшовики починають сприймати "ленінську єресь" про перехід всієї влади до рук робітничих рад. З іншого ж боку, як бачимо, Центральну Раду вони зовсім не вважають "контрреволюційним органом". Навіть після виходу своїх представників з Малої Ради, після засудження збройного повстання в Петрограді і т.д., вони вважають єдиноможливим тільки переобрання уряду УЦР всеукраїнським з'їздом рад, відкидаючи будь-яку силову конфронтацію з  "всією українською демократією". 
    Натомість геть протилежну позицію займав чи не найпопулярніший кумир представників анархістського руху - непереможний повстанський командир батько Махно. Ця історична постать з сумною регулярністю  підіймається на щит то  російськими соціал-патріотами, то українськими націоналістами. В своїх спогадах він писав: "...Оставаться нейтральным и к тем и другим тем более было невозможно, потому что население района было определенно враждебно настроено против политики Украинской Центральной рады, агенты которой, разъезжая по району, травили всякого и каждого революционера, называя его "предателем неньки Украины" и защитником "кацапiв"...Такая идея оскорбляла крестьян. Они стягивали с трибуны проповедников и били как врагов братского единения украинского народа с русским. Вот эта-то злопамятная проповедь шовинистов-украинцев толкнула трудовое население Гуляйпольского района на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства, ибо население видело в этом шовинизме, который фактически являлся руководящей идеей украинства, смерть для революции" (Н.И. Махно Книга I: РУССКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ НА УКРАИНЕ (от марта 1917 года по апрель 1918 года). Боротьба з "українським шовінізмом" легалізувала використання бренду махновщини "лівими антимайданівцями"
        Все це справді важливо для розуміння абсурдності тези офіційної СРСРівської історіографії про "вроджену контрреволюційність" Ради, створеної не "міністрами-капіталістами", а прагненнями трудового народу національної окраїни колишньої імперії Романових. Імперії, що будучи геть виснаженою чотирьохлітньою імперіалістичною бійнею, підірваною зовнішніми труднощами, розлетілась немов "стара протрухлявіла діжка під тиском проростаючого в ній дерева", як літературно описував цей процес колишній голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко у  відомій трьохтомній праці "Відродження нації". Саме  вимогою робітників та селян одягнених у військові однострої, вітаючих створення ЦР 3 (17) березня,  під час ІІ Всеукраїнського військового з'їзду був прийнятий 10 червня 1917 року І Універсал Центральної Ради з чітко зазначеною в ньому вимогою автономії України. Спроби пана Керенського недопустити цього з'їзду  виявилися невдалими. Вже 15 червня був сформований перший орган виконавчої влади, майбутній уряд України - Генеральний секретаріат.  Українські більшовики, без огляду навіть на особисті міркування, мусили тоді йти нога в ногу з вимогами української демократії. Якщо навіть далеко не всі, то їх частина безумовно вбачала цей поступальний рух історичною необхідністю, розуміла потребу рахуватися з національними прагненнями другого за чисельністю народу колишньої царської Росії. 

       Жахнувшись поваленням Тимчасового уряду в Петрограді, який все годував Центральну Раду обіцянками здійснення омріяної автономії після "учредительного собрания", натомість  розробивши "Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріату", що відтинала від України Катеринославську, Харківську, Херсонську й північ Таврійської губерній,  заперечувала право самовільно призначати урядовців тощо,  діячі Генерального Секретаріату поспішили засудити більшовицький переворот. Тим не менш, новопосталий на ІІ Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів  революційний уряд - Рада Народних Комісарів на чолі з Володимиром Леніним, після прийняття довгоочікуваних декретів "Про мир" та "Про землю" 26 жовтня 1917 року, приймає 2 листопада також "Декларацію прав народів Росії", яка знову підтверджує право раніше поневолених народів на цілковите самовизначення.  Генеральний Секретаріат тоді практично марнує будь які шанси розпочати власне державне будівництво, бо все ще вперто небажає поривати з "русским миром", демонструючи свою законослухняність представникам "єдиної неділимої".  Центральна Рада продовжує керуватися боягузливою логікою "нам учтется" , посилається на відому "демократичну правомірність". Проголошений 7 листопада 1917-го ІІІ Універсал стверджує її офіційну позицію чітко і зрозуміло. Події в Росії він оцінює як "тяжку і трудну годину",  коли "центрального правительства нема",   твориться "безвластя,безлад і руїна". Водночас Універсал проголошує необхідність "рятування всієї Росії". Як саме лідери ЦР "рятували Росію" від більшовизму добре описує вищезгадана монографія Андрія Здорова "Український Жовтень": будь-яка можливість налагодження конструктивного діалогу з ленінською РНК відкидалася, поки радівці вели перемовини про створення "однорідного соціалістичного уряду" на чолі з Черновими, Авксьєнтєвим і ко, Доном, що "визначився на отаману Каледіну" і т.д. Білокозаки вільно просувалися її територією до генерала Каледіна, але червоногвардійські частини принципово непропускалися для "уникнення кривавих сутичок". ІІІ Універсал дійсно став останнім поступально демократичним  актом Центральної Ради, який проголосив Українську Народну Республіку. 

      Як раз під час І Всеукраїнського з'їзду Рад ленінський уряд надіслав 4 грудня того таки 1917 року ультиматум до УЦР за підписами самого В. Леніна та Л. Троцького. Цей ультиматум остаточно підірвав і без того хиткі позиції більшовиків на з'їзді,  де УЦР заздалегідь подбала про створення своєї односторонньої переваги на ньому. Можливість переобрання складу Ради, яке могло стати мирним утвердження влади совітів робітничих, солдатських і селянських депутатів, остаточно провалилася ще до проголошення ультиматуму, а після його оголошення перед делегатами секретарем військових справ Симоном Петлюрою, ясна річ, більшовикам та співчуваючим потрібно було покидати невдалий з'їзд, щоб 11 грудня відкрити у Харкові альтернативний, де був створений Народний Секретаріат під неформальним головуванням секретаря внутрішніх справ Євгенії Бош, ЦВК на чолі з українським соціал-демократом Юхимом Мєдвєдєвим, діяльність якого принципово ігнорував Донецько-Криворізький обласний комітет більшовиків ("справи України-це справи України"). Совітська УНР в перший період свого існування навіть мала свої збройні сили - Червоне козацтво, створене на противагу Вільному козацтву радівської УНР (Андрій Здоров. 1918 рік. Червоне козацтво з'явилося раніше Червоної Армії).
Євгенія Бош

     В наведеному контексті і слід говорити про "український більшовизм". Останній, треба визнати, справді не був власне українським явищем, хоч намагався органічно вростати в українську дійсність.  Кінцевим пунктом його  широкого автономістського існування стала ануляція рішення Таганрізької наради  більшовиків України 19-20 квітня 1918 року про створення самостійної комуністичної партії, котру б пов'язував з РКП(б) тільки ІІІ Інтернаціонал. Укапісти ж були вихідцями з протилежного до російського більшовизму боку барикад, зродженими іншим середовищем. Вони порвали з Радою-Директорією пізніше всіх лівих відколів від УСДРП чи УПСР, ніколи не ставши філією більшовизму як цілісне явище.
      Після повалення режиму колишнього царського генерала - ад'ютанта Павла Скоропадського, втечі німецького "союзницького" війська з України, коли владу до своїх рук прибрала петлюрівська Директорія,  9-12 січня 1919 року відбувся згадуваний Олегом Дубровським Шостий конгрес УСДРП.  Він став водорозділом між прихильниками ствітизації УНР та захисниками т.з. загального виборчого права. Останнє палко захищав  член ЦК УСДРП  соціал-демократ Панас Феденко, слова якого наводить Олег Борисович:  "Влада УНР повинна погасити огонь міжгромадянської війни, який запалювали на Україні большовики. Але касуючи політичні права хоч би й невеликої меншости людности, ми тим самим санкціонували б міжгромадянську війну...".  Чи справді не міг зрозуміти пан Феденко того, що громадянська війна в Україні вже йде де-факто? Що на ділі означала позиція "загальної демократії" для Трудового конгресу? Відтворення попередньої політики "глухого кута" між протилежними класовими інтересами? Фракція незалежників після тривалої дискусії залишила з'їзд. Перший номер друкованого органу УСДРП-незалежних "Червоний прапор" під редакцією Михайла Авдієнка проголошував: "Демократизм на Укра­ї­ні не­ми­ну­че пе­ре­тво­ри­ть­ся в ди­к­та­ту­ру се­ре­д­ніх кла­сів гро­ма­дян­с­т­ва, які зви­чай­но не мо­жуть бу­ти чин­ни­ка­ми со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­во­лю­ції. На­род­ні ма­си при па­р­ла­мент­сь­ко­му ла­до­ві від твор­чо­с­ті та­кож бу­дуть від­ки­ну­ті” (номер побачив світ 22 січня-в день злуки УНР та ЗУНР). Навіть якщо врахувати помилковість твердження про можливість негайної соціалістичної революції,  де пролетарські сили могли тільки виконати ролю провідників радикально-буржуазних перетворень, тим самим наближаючи момент дійсно соціалістичної революції, оцінка політичної орієнтації Директорії давалася більш ніж точна:   Директорія, — за­зна­ча­ло­ся в од­ній з пе­ре­до­виць “Червоного пра­по­ра”, — ві­ді­гра­в­ши ве­ли­ку ор­га­ні­за­цій­ну ролю у бо­ро­ть­бі з ге­ть­ман­с­т­вом і ти­ми ні­ме­ць­ки­ми си­ла­ми, що під­три­му­ва­ли йо­го, за­кін­чи­ла свою по­зи­ти­в­ну ро­бо­ту… Да­лі пі­ш­ла по­ми­л­ка за по­ми­л­кою, хи­тан­ня дрі­б­но­бу­р­жу­а­з­ної вла­ди між со­ці­а­лі­з­мом та ім­пе­рі­а­лі­з­мом і зра­да тим са­мим ре­во­лю­цій­ним пра­цю­ю­чим ма­сам” (О.Мукомела. Преса укапістів часів Директорії). Переживжи більшовицький пресінг,  піднявши повстання проти уряду Християна Раковського, після чого потрапивши під денікінський білогвардійський режим, якому чинили підпільницький опір разом з усім українським повстанством, незалежники провели уста­нов­чий з’їзд УКП 22-25 сі­ч­ня 1920 ро­ку, заочно обравши почесним членом свого ЦК загиблого від рук денікінців на Кубані Василя Матвійовича Шахрая (про трагічну долю автора "До хвилі" на той момент укапістам ще не було відомо). Група т.з. незалежних-лівих, яка виокремилася з незалежних уесдеків через небажання йти на повстання проти більшовицької влади, натомість об'єднавшись в серпні 1919 року з боротьбистами, утворили разом боротьбистську УКП, яку Олег Борисович очевидно плутає з УКП створеною незалежниками Річицьким, Авдієнком, Мазуренком, Драгомирецьким та іншими. Перша УКП припинила своє існування вже в березні 1920-го, бо повністю і безумовно влилася до КП(б)У, друга, як було нами зазначено, пережила ідейно капітулювалий боротьбізм, найбільш відомими представниками якого можна назвати Василя Еллана-Блакитного, Андрія Хвилю, Григорія Гринька та Панаса Любченка,  майже на п'ять довгих років. Ісаак Мазепа нарочито називає укапістів дрібним кволим прообразом російських більшовиків. Український пролетаріат безсумнівно тягнувся до лав зацькованої опозиційної УКП. Викликають певне захоплення згадувані Майстренком луганські пролетарі-сталевар Дмитро Шабала та тесля Никифор Лобода, які зображуються стовпами осередків УКП на Донбасі. Сьогодні, коли іменем пролетарів Донбасу сміливо говорять божевільні запутінські лівоімперці, важко уявити собі колишню популярність ідеалів укапізму в його робітничому середовищі.
   Автор листівки хотів наректи "режимом реставрації" не відновлення ринкового капіталізму після 1991 року, але відновлених після подій Майдану старих порядків режиму бандюковичів. Наскільки такий термін вдалий в своєму застосуванні - інше питання. Також рецензент Дубровський дорікає нам захистом  пережитків псевдосоціалістичного минулого від політики декомунізації. Ми ніколи не захищали злочини державного капіталізму чи  кам'яні ідоли його вождів. Навіть до особи видатного революціонера Леніна, який став Робесп'єром Великої буржуазної революції 1917-1921 років, маємо всі підстави ставитися двояко, неоднозначно. Та чи маємо ми право байдуже споглядати морок забуття навколо імен пролетарських революціонерів, борців за всебічне визволення робітничого класу, замість яких нас змушують шанувати Скоропадських, Лизогубів, Болбочанів, Міхновських? До декомунізаційних списків потрапили далеко не одні вожді державного капіталізму. Наказано забути і колишнього укапіста, федераліста та прихильника децизму, людину, поглядам якої найбільш симпатизує автор тексту "Нашого вибору" - Георгія Лапчинського. Дивно й те, що в українській історичній літературі дев'яностих його ще намагалися реабілітувати. Наразі ж треба остаточно викреслити з пам'яті. Згадуються підчас слова поета Василя Симоненка:

"...Це все було... О, не забудьте, люди,
Своїх братів, що нині неживі,
Що руйнували світ тиранства і облуди
І нищили в’язниці вікові.

О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,
В степах поклали голови свої,
Щоб більше нашу голубу планету
Не шарпали розбійницькі бої..."


  Чи вважає товариш Дубровський окупацію України Денікіним, Врангелем, або петлюрівським "союзником" Пілсудським прийнятнішою за окупацію російського більшовизму, який  був неминуче вимушений рахуватися з фактом існування України, але не Малоросії чи Малопольщі ? Ці питання теж потребують своєї відповіді. Публіцист Марлен Інсаров в статті "За какую Украину?" правильно стверджує, що "..національно-визвольнi змагання 1917-1921 рр.”, как и вся революция 1917-1921 годов, кончились не поражением, а частичной победой, – как это и бывает с любой революцией. Было уничтожено помещичье землевладение, украинское крестьянство получило землю и – что не менее важно – возможность высочайшей социальной мобильности. Перед крестьянскими сыновьями были открыты все дороги и пути. Вместо нескольких губерний «Малороссии» и «Юго-Западного Края» возникла УСРР – конечно же, не независимое государство, но государственное образование, обладавшее в 1920-е годы немалой степенью автономии. Украинский язык из презираемого мужицкого наречия стал государственным языком, который преподавали во всех школах Украины. Плодом полупроигравшей, полупобедившей революции стало «расстрелянное Возрождение» – небывалый ни до, ни после этого взлет украинской культуры, культуры пробудившегося украинского трудового народа, рванувшегося к вершинам мировой культуры – и единственный период в истории, когда украинская культура сравнялась с вершинами мировой культуры, избавившись от предшествующего провинциализма, от культа вышиванок, «ставочка» и «садочка»...Формирование самостоятельной украинской нации заняло более столетия, и 2014 год – это завершение того, что было в 1917-1933. г. ..."
    Витворений національно-демократичною революцією союз пролетаріату та буржуазії не може бути довічним. Він неминуче розпадеться під тиском соціальних протиріч.  Про це важливо пам'ятати.
   


                                                                                                                     Артем Клименко
                                                                                                                     Березень 2016









Комментариев нет:

Отправить комментарий