воскресенье, 7 февраля 2016 г.

Про деякі політично-пропагандивні помилки (1946)




Ми публікуємо надзвичайно цікавий документ з історії краєвої ОУН-УПА-УГВР в післявоєнний період її боротьби - інструкцію заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР, керівника Головного осередку Пропаганди проводу ОУН Петра Федуна-Полтави "Про деякі політично-пропагандивні помилки" 1946 року. Ця інструкція безумовно заслуговує уваги та всілякої популяризації, адже за своїм змістом була і лишається загостреною проти консервативно-реакційних уявлень ультраправого націоналістичного середовища, ідейно вдаряє по офіційній антикомуністичній кампанії сучасного українського неоліберально-олігархічного уряду, який нарочито змішує сталінізм з комунізмом чи революційним соціалізмом. Генетична спорідненість державно-капіталістичної номенклатури СРСР та сучасного правлячого на пост-"радянському" просторі класу компрадорської буржуазії є безсумнівною, тому його антикомунізм сьогодні лише маскує це очевидне родство так, як сталінізм колись маскував експлуататорський лад держкапіталізму червоним прапором. Документ також містить інші важливі свідчення, що розкривають внутрішню еволюцію ідейних поглядів самої ОУН-УПА-УГВР в краю.



ГОСП
28.І.1946
До внутрішнього вжитку
референтів пропаганди

У виданнях теренових осередків пропаганди ОУН, у виступах деяких пропагандистів зустрічається часто неправильний підхід до деяких політичних проблем, неправильну оцінку політичних подій, займається невластиве становище до деяких явищ. Постараємося вказати найважливіші і найчастіші з цих помилок і подати яка повинна бути правильна оцінка чи правильне становище в кожному окремому випадку.
1. Не зважаючи на те, що вже цю справу нормовано в політичних інструкціях, у нас часто плутається справу сталінського імперіалізму з імперіалізмом російського народу взагалі. Стоїмо на становищі, що: а) за таку чи іншу політику даної держави відповідає не цілий народ, але його політичне керівництво, правляча кліка, яка звичайно (головно в такій державі як СРСР), маючи відповідний апарат насилля, свою політику народові накидає силою і не рахується з жодним протестом з боку народу; б) до 6оротьби проти Сталіна, який в соціальному відношенні однаково гнобить нац[іональні] меншини, як і російський народ, можна, а тому і треба залучувати і росіян. Отже, з першого нашого заложення випливає, що винним в теперішній імперіалістичній політиці СРСР є не цілий російський народ, але його сьогоднішні політичні керівники – сталінська кліка, і тому треба атакувати в пропаганді не цілий народ, але саму кліку. 3 другого заложення слідує, що ми, хотячи мати російський народ за союзників в нашій боротьбі проти сталінського експлуататорського режиму, не можемо приписувати йому в цілості імперіалістичні прагнення, бо ми в цей спосіб цілий народ ставимо в становище нашого ворога. Отже, треба говорити про сталінський, а не про російський імперіалізм, про імперіалізм сталінської, большевицької кліки, а не про імперіалізм російського народу, треба говорити про імперіалістичні елементи з-поміж російського народу як про сталінських агентів, наймитів, зрадників і ворогів власного народу і працюючих взагалі. Ми, очевидно, не можемо закривати очей і тим самим мовчати про те, що сьогодні поважна частина росіян схвалює, мабуть з переконання, сталінську політику. Але якщо б навіть 80% росіян цю політику схвалювало з переконання, а лише 20% стояло в пасивній, поки що мовчазній, опозиції до неї, то ми повинні ради здобуття цих 20% для себе, чи ради скерування їх в іншій формі проти Сталіна, ділити російський народ на агентів імперіаліста Сталіна, ворогів власного народу і дійсних патріотів, тобто тих, які є проти імперіаліста Сталіна, проти винищування російського народу у війнах, проти винищування його політикою постійних зброєнь, політикою постійного «зміцнювання воєнної могутності СРСР». А правдоподібно, скорше сьогодні можна говорити про 20% агентів Сталіна, а 80% опозиції серед російського народу, як противно.
Маючи на увазі потребу залучування і росіян до боротьби проти сталінського імперіалізму, наша пропаганда в тому напрямі мусить бути активною і виразно зазначувати це наше становище. 3начить, треба не лише грозити наймитам Сталіна кулею і взивати до активної боротьби другу частину російського народу, як зовсім обосновано можемо припускати, опозицію, треба їй вказувати цілі, за які вона повинна боротися. До ціеї частини росіян ми мусимо говорити про дружбу двох народів в боротьбі проти реакції (можна нав’язувати і до протицарського періоду боротьби – стоїмо на становищі, що большевицька кліка зрадила ідеалам жовтневої революції), про майбутне дружне співжиття в системі самостійних національних держав. У здійснюванні такої лінії по відношенню до російського народу треба бути дуже послідовним і впертим. Нікого не повинні знеохочувати якісь окремі випадки неприєднаного українофобства з боку росіян. Треба пам’ятати, що пропаганда вже тоді має успіх, коли вона з-поміж сотні наших ворогів хоча б одного з них вже навіть не здобуде для нас, але лише захитає в його до теперішніх, ворожих нам, поглядах.
  1. Дуже часто, взоруючись на гітлерівській чи польській пропаганді, в нас говориться про большевиків як про «дику Азію», як про «варварський Схід». Треба пам’ятати, що: а) західний, отже «дикий» і «варварський» народ (а нам хіба це приємно такі компліменти вислуховувати); б) в СРСР живуть десятки поневолених народів, природних наших союзників, якщо ще не сьогодні, то, напевно з хвилиною пробудження, їх національно-політичної свідомості, завтра. І так само, як жодний німець не здобував собі наших симпатій, коли говорив про нас як про «беренфольк» (народ медведів), так само і ми не здобуватимем симпатій поневолених народів, коли говоритимем про них як про «диких азіатів», «східних варварів». Большевизм – це сьогодні уосіблення найчорнішої реакціі не тому, що він зродився і діє на сході, але тому, що це така політична система. Аналогічне явище ми спостерігали у випадку гітлеризму. Гітлеризм виник серед найкультурнішого народу світу і був донедавна таким же уосібленням реакції як большевизм. [Ви]рішально діяли тут не як якісь географічні чи расові фактори, але реакційні світоглядово-політичні основи системи. Отже, такі епітети, як «дика Азія», «східні варвари» мусять зникнути з нашої пропаганди.
  1. Окреслюється також у нас часом СРСР як «комуністичний рай», про партійців говориться як про «комуністів», про большевицький лад як про «комуністичний». Стоїмо на становищі, що большевики, це не жодні комуністи, що російські большевики в особі своїх керівників зрадили ідеям комунізму і що в СРСР побудовано не комуністичний, але окремий, власне большевицький, лад. Ідеї комунізму, хоча утопійні, але високі, благородні і вони, правдоподібно, ще якийсь час будуть ворушити серця і уми багатьох гнобленых і експлуатованих. Большевизм, натомість, це найчорніша реакція, експлуататорська система, рівної якої не знає історія. Утотожнюючи комунізм з большевизмом, ми, по-перше, виставляємо не найкраще свідоцтво для себе тому, що ніби-то не вміємо розібратися в дійсності і правильно її оцінити, по-друге, ніби-то тенде[н]ційно вульгаризуємо поняття комунізму і через те мобілізуємо проти себе справжні комуністичні елементи, а це нам сьогодні непотрібне. Справжні комуністи повинні боротися так, як і ми, проти Сталіна – експлуататора працюющиx і поневолювача народів. Неможна, отже, утотожнювати большевизму з комунізмом, але їх протиставляти, найвиразніше розмножувати, атакувати большевизм і бути нейтральним щодо комунізму.
  1. Вживається в нас також часом такого окреслення як «червоні окупанти», «червоні» кати, тощо. Так як большевики не мають нічого спільного з комунізмом ані соціалізмом, так не мають нічого спільного і з червоним прапором, який символізує справедливу, по суті, боротьбу робітничої кляси за своє визволення. Ця боротьба під тим самим прапором ведеться в світі ще й сьогодні, і ми оцінюємо її як справедливу боротьбу, як прогресивне явище. Не маємо тоді потреби червоний прапор – прапор по суті боротьби справедливої – робити одіозним у свідомості українського народу. Ненависть українського народу скеровуємо не проти червоного прапора, що ним большевики лише маскують свій імперіалізм, але проти іншого символу – Сталіна і кліки, большевицького Кремля, тощо.
  1. Не можна також вживати такого окреслення як «босяки», незважаючи на те, що воно серед народу дуже поширене. Не один «босяк» зовсім невинен в тому, що він, власне, «босяк». «Босяком», тобто обдертим, необутим, голодним зробила його сталінська кліка і за те «босяків» треба лише жаліти, треба допомагати їм це зрозуміти – хто винен в їхній нужді, а не глузувати з такого їх становища. Це не лише неполітично – бо глумом ми нічого собі не з’еднуемо, але й неетично сміятись з чиєїсь біди, що в ній цей хтось зовсім невинен. Таким окреслюванням червоноармійців ми будемо лише їх утверджувати у тому переконанні, що ми дійсно – «куркулі», які з чиєїсь нужди вміють лише посміятися.
  1. «Об’єднані нації» в такій формі як вони є сьогодні, оцінюємо як імперіалістичну установу, яка віддає керівництво світом у руки трьох великодержав. Ми, як поневолений народ, не можемо від такої установи нічого доброго для себе сподіватися. Оцінюючи так «об’єднані нації», ми водночас мусимо підкреслювати, що ми за найтіснішу співпрацю народів усього світу, ми за міжнародні установи, в яких кожний народ міг би бути фактично, а не лише формально, рівноправним членом, ми проти гегемонії, опертої на силу кого-небудь з членів такої установи. 3окрема треба підкреслити, що «об’єднані нації» – сьогодні реакційна установа тому, що до участі в ній, що більше, до керівництва нею допущений сталінський СРСР – найбільша тюрма народів світу, найбільш реакційна імперіалістична держава.
  1. Неминучість конфлікту між англо-американцями і большевиками (не обов’язково в найближчому часі) треба аргументувати в першу чергу розбіжністю і суперечністю імперіалістичних інтересів кожної з держав, а не тим, наприклад, що «Англія не погодилася на те, щоб на 1/6 земного шару панувала диктатура», що Англія для «визволення народів» буде вести боротьбу проти большевиків. В нашій оцінці Англія також імперіалістична держава, і тому такі ідеї в неї, фактично, не можуть відігравати жадної ролі (хіба лише як прикриття її імперіалістичних планів).
  1. Перемогу соціалістів в Англії і Франції треба оцінювати позитивно. Ми за знищення експлуатації людини людиною, за знищення капіталістичної системи, отже, боротьбу працюючих всіх держав за своє визволення вважаємо за справедливу, їх перемоги вітаємо. Це актуальне особливо у випадку Англії і Франції тому, що соціалістичні партії тих держав – самостійні, не підпорядковані большовицькій політиці, але противно, ворожі большевикам (не рахуючи, очевидно, комуністичних партій). Інакше мається дещо справа в Югославії, Болгарії, Румунії, Польщі. Уряди цих держав, зложені головно з представників т[ак] зв[аних] лівих партій, це сталінські агенти, які діють по прямим вказівкам большевицької Москви. Програми цих урядів, а вслід за тим і партій, з точки зору потреб народних мас поодиноких країн правильні, реформи, ними перепроваджувані, потрібні. Всі ці, одначе, реформи, в наслідку зв’язку керівництва цих партій з большевицькою імперіалістічною Москвою, в наслідку підпорядковання урядів цих країн большевицькій інперіалістичній політиці, яка в дійсності має на увазі лише вузькі інтереси правлячої кліки, а не справжні інтереси широких працюючих мас, – е ворожі народові, протинародні. Ціль цих реформ – здобути лише (використовуючи з одного боку цілий ряд перев’язаних соціальних питань і, з другого боку, несвідомість народних мас, що до справжніх цілей большевицької політики) для себе симпатії мас, щоб легко було їх у нових формах поневолити. Отже, не самі програми цих урядів (за винятком закордонної політики), не народні маси, які частинно пішли за тими програмами, треба атакувати в нашій пропаганді, коли заторкуються ті країни, а саме агентурне, зрадницьке, продажне керівництво цих партій, самі ці агентурні уряди. Народні маси згаданих країн падають жертвою з одного боку підступності большевицької політики, з другого боку – своєї несвідомості. Коли б за згадуваними реформами не йшло намагання большевицької Москви опанувати ці країни політично, економічно, культурно – було б все в порядку. Але тому, що політика теперішніх урядів Югославії, Болгарії, Румунії, Польщі веде до цілковитого підпорядковання цих країн планам Москви і, щоб здобути довір’я мас, маскується суспільними реформами – саме тому всі ці народи в смертельній небезпеці. Не про збольшевизування народних мас треба тому говорити, але про агентурність його керівництва, не дивуватися, чому ці маси тепер хочуть реформ, але вдаряти по підступності большевицьких імперіалістів та продажності їх агентів. В цей спосіб ми ані не будемо йти в ногу з деякими старими реакційними групами із згаданих країн, які ради своїх, часто шкурних, класових інтересів, е проти всяких реформ, бо з ними нам ніяк не по дорозі, і будемо атакувати большевиків.
  1. Треба бути також дуже обережним в оцінці деяких протибольшевицьких рухів в країнах, фактично большевиками окупованих. Деяким з них ми дуже часто приписуємо революційність, аналогічну нашій, готові їм якнайбільш по-дружньому стискати руку і вважати за ділових своїх приятелів. Тим часом це зовсім непотрібно, шкідливо. Візьмім, наприклад, польську АК. Вона сьогодні веде активну протибольшевицьку збройну боротьбу на польських теренах. Чи ми, одначе, можемо вважати АК, враховуючи політику її керівництва, за силу, політично-аналогічну нашій УПА. Ніколи. В нас є спільний ворог і – більше, властиво, нічого. Бо тоді, коли ми виразно говоримо що боремося за УССД і за те, щоб кожний народ жив у своїй власній незалежній національній державі, АК, підпорядкована фактично своїй еміграції, яка змагає до відбудови Польщі в кордонах сперед 1939 року, тобто також на українських і білоруських землях. Коли ми проти поміщиків, капіталістів – АК виступає активно проти парцеляції поміщицьких маєтків. Отже, rоворити про АК як про силу, в кожному відношенні аналогічну УПА, ніяк не можна. А також воно часто буває, звичайно у випад[ках], коли треба щось сказати про «фронт поневолених народів». Це не значить, однак, що треба мовчати про боротьбу, яка ведеться сьогодні на польських землях, Румунії, Югославії, Болгарії. Про цю боротьбу треба rоворити, але, власне, лише як про боротьбу поневолених народівпроти большевиків, а не про те, що вже «фронт» діє. Слова «фронт» не можна надуживати. «Фронт» це вже щось організованого, щось, що вже існує і діє, а в нас в даний момент це щойно ідея, в напрямі реалізації якої зроблено лише перші кроки. Ми повинні дуже уважно слідкувати за тим, щоб до нас ідейно не примазувалися жодні опортуністичні елементи як з українського, так і з чужого світу, а не самим примазуватися до дуже сумнівної нераз вартості політичних груп, течій чи організацій. Так само як мається справа з АК, мається справа з руминською 3алізною Гвардією і сербськими четниками, і з хорватськими усташами, і з болгарськими підпільними rрупами. Ми, звичайно, вдоволені кожним фактом підпільної боротьби проти большевиків, ми його радо відмічаємо, але це все ще не означає, що ми мусили вже їх ставити в одну площину зі собою. Мусимо вже вкінці виразно здати собі справу хто ми такі в ідейно-політичному відношенні, а тоді будемо присікати кожну спробу примазуватися до нас, а не самим примазуватися.
  1. Поширений також у нас звичай кожний протибольшевицький рух, незалежно від того з якого середовища він не виходив би, називати «національним» ще й до того «здоровим національним рухом». Так, наприклад, про грецькі монархічні кола в нас часто говорять як про національні кола, про їх політику – як про національну політику. Це небезпечно. Краще говорити таки лише промонархічні круги, про їх політику, як про протибольшевицьку політику, і не в’язати їх обов’язково з «національним рухом». В поняття здорової національної політики ми вкладаємо свій точно означений зміст і тим самим здоровим критерієм ми повинні підходити до оцінки кожного політичного руху і не дозволити нікому (а тим більше собі самим) це поняття викривлювати.
  1. Ми часто говоримо як оборонці капіталізму. Говоримо, наприклад, що безробітному робітникові в США краще живеться як затрудненому робітникові в СРСР. Так сказати — означає, як не особливе зле явище безробіття, отже, годитися з ним. 3вичайно, що в цей спосіб ми ані заагітуємо проти большевицької системи радянського робітника, бо він знає, що безробіття — це одна з найбільш[и]х трагедій робітничої кляси в капіталістичній системі, як і не здобудемо його для себе, бо він не буде знати яке наше становище до всіх цих справ. В тому випадку ми мусимо найвиразніше говорити, що ми осуджуємо безробіття як явище, властиве загниваючому капіталізмові, що ми проти капіталістичної експлуататорської системи взагалі, і що ми водночас проти новітних методів експлуатації робітників в большевицькій системі. Не можна атакувати лише большевицьку систему і мовчати про капіталізм, але обов’язково мусимо водночас атакувати одну і другу систему. Це слідує з нашої програми, в якій ми звертаємося і проти капіталістичних і проти большевицьких методів експлуатації.
  1. Не можна висловлюватися про Нюрнберзький процес як про «тріумф міжнародної справедливості». Поставмо лише питання: хто кого судить — і тоді. мабуть, станє ясно, що немає основи говорити про цей процес як про «тріумф міжнародної справедливості». Учасниками процесу, суддями гітлерівських верховодів е, між іншим, також большевищькі представники, отже, представники найбільш злочинного сьогодні режиму.
  1. Боротьба в Індокитаї та в Індонезії є самостійною національною визвольною боротьбою колоніальних [народів] (анамітів в Індокитаї та малайців в Індонезії) проти французького та rолландського панування. Большевики не мають впливу на цю боротьбу. Натомість боротьба азербайджанців в Північному Ірані є інспірована большевиками, які, використовуючи нерозв’язане азербайджанське питання іранським урядом, закріплюють тут свої впливи, приготовляються до загарбання цієї частини Ірану, щоб послабити тут впливи Англії.
Інструктивний матеріал підготовлений 28 січня 1946 р. (датується за написом, вказаним на початку документа). Підпис відсутній. Поширювався під криптонімом Головного осередку пропаганди — «ГОСП». Авторство Петра Федуна встановлено за посадовими та функціональними обов’язками, які на той час він виконував. 3береглися машинописні копії документа:
  1. обсягом 4 сторінки (ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 10. – Арк. 68-71);
  1. обсягом 4 сторінки (ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 88. – Арк. 595-598);
3) обсягом 11 сторінок у перекладі російською мовою, здійсненому 5 травня 1947 р. капітаном Струніним — заступником начальника відділення управління 2-Н МГБ УРСР. Примірник документа, з якого знято копію, був вилучений 5 квітня 1947 р. у с. Старий Олексинець Кременецького району Тернопільської області у вбитого референта СБ Почаївського районного проводу ОУН «Степового». Дана копія завірена підписом підполковника КГБ Махова (ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 31. – Арк. 41-51).

Петро Федун – «Полтава». Концепція Самостійної України. Том 2. Документи і матеріали / упоряд. і відп. ред. М.В. Романюк; НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2013. – С. 500-506.

Комментариев нет:

Отправить комментарий