четверг, 28 января 2016 г.

Січневе повстання в Києві 1918 р.: герої чи зрадники?


29 січня український політикум зазвичай відзначає річницю бою під Крутами у 1918 р. військ Української Центральної Ради із російськими більшовиками. Так було за Кучми, за Ющенка, за Януковича. Рідко хто згадує, що в той самий день, 29 січня 1918 р., у самому Києві почалося повстання робітників і солдатів проти тодішнього уряду — Ради Народних Міністів УНР, придушене за тиждень урядовими військами. За радянських часів цій події було присвячено багато пам'ятників та міських топонімів. Січневе повстання знайшло широке відображення у числених спогадах, художніх творах та фільмах, найбільш відомі з яких «Арсенал» Олександра Довженка та чотирисерійний фільм «Мир хижинам – война дворцам» Ісаака Шмарука (за романом-дилогією Юрія Смолича «Рік народження 1917»).



В 2011 році вулицю Січневого повстання у Києві перейменували на вулицю Івана Мазепи. Нинішня українська влада вважає учасників січневого повстання 1918 р. зрадниками України, агентами російських більшовиків. Офіційна позиція російської влади також антибільшовицька: на думку Путина, саме більшовики винні у тому, що Росія програла першу світову війну, а Ленін заклав атомну бомбу під Росію, що спричинила її розвал. Герої нинішньої офіційної Росії — це очільники білого руху: адмірал Колчак, генерали Денікін, Краснов, Калєдін (до речі, союзник Української Центральної Ради).
Насправді січневе повстання в Києві мало довгу передісторію і було в першу чергу викликане соціальною політикою Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату - й лише посилено конфліктом між ним та Радою Народних Комісарів (урядом Володимира Леніна) у Росії. Прийняті більшовиками та лівими есерами «Декрет про мир», «Декрет про землю», постанови про робітничий контроль над виробництвом відображали прагнення широких мас робітництва та селянства не тільки Росії, але й України, до припинення імперіалістичної війни, ліквідації поміщицького землеволодіння та капіталістичної експлуатації. Генеральний Секретаріат УЦР сприйняв ці прагнення як прояв анархії, тому заборонив братання на фронті, придушував спроби селян розподіляти поміщицькі латифундії, роззброював робітничу Червону Гвардію.
11-12 (24-25) грудня 1917 р. в Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад (Совітів) робітничих, солдатських і селянських депутатів, який оголосив Центральну Раду поза законом, обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України та перший український радянський уряд – Народний Секретаріат (виконувачка обов’язків голови – народний секретар внутрішніх справ Евгенія Бош, керівник у справах – Георгій Лапчинський)1. 4 (17) січня 1918 р. Народний Секретаріат оголосив загальний наступ революційних сил на Центральну Раду. Загони Червоної Гвардії з робітників Харкова, Москви, Петрограду, 1-й полк українського Червоного Козацтва та революційні частини старої царської армії рушили на Київ під загальним командуванням підполковника Михайла Муравйова. Загальна їх чисельність становила близько 9 тисяч бійців2, частину з яких в середині січня відправили проти генерала Олексія Калєдіна на Дон та проти польських легіонерів генерала Юзефа Довбор-Мусницького у Білорусь, що підняли повстання проти уряду Леніна. Натомість до лав революційних армій долучалися загони з робітників і селян Донбасу (макіївський загін Дмитра Жлоби та слов'янский загін Василя Марапульця), Полтавщини (залізничники Сергія Козюри та селянський загін Григорія Кулика) та Чернігівщини (солдати куреня імені Т.Шевченка з Ніжина, залізничники Конотопа тощо). Сили Центральної Ради, за підрахунками історика Ярослава Тинченка, налічували на кінець 1917 р. близько 27 тис. багнетів і шабель3, проте бажання захищати Генеральний Секретаріат у них дедалі меншало.
В самому Києві повстання проти уряду Центральної Ради готували більшовики та ліві українські есери. Серед військових керівників УНР ширилася думка про необхідність перевороту, запровадження відкритої диктатури. На роль диктатора пропонували командира 1-го українського корпусу генерал-лейтенанта царської армії Павла Скоропадського. В ніч на 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918) до квартири київської родини Пятакових завітали невідомі солдати, які заявили, що мають наказ про арешт більшовика Леоніда Пятакова. Його зникнення зіграло не менш важливу роль в тих подіях, ніж зникнення Георгія Гонгадзе у 2000 р. Леонід Пятаков був досить відомим у місті діячем, він очолював військову організацію Київського комітету РСДРП(б), був членом виконкому Київської Ради (Совета) робітничих і солдатських депутатів, а також депутатом Всеросійських Установчих зборів від Південно-Західного фронту. На всі запитання родичів генеральний секретар військових справ Микола Порш відповідав, що йому нічого не відомо. Труп Леоніда Пятакова знайшли лише за два тижні біля станції Пост Волинський. На ньому виявлено: „права сторона голови розбита, над правою бровою дві рани, зроблені шаблею, ... в лівій частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук порубані, мабуть, шаблею”. Як потім пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, а він конвульсивно хапався руками за клинок шаблі4. Поки більшовики та їх союзники були шоковані цим зникненням, комендант міста Михайло Ковенко в ніч на 5 січня провів зачистку міста: відділи «Вільного козацтва» обшукали найбільші заводи, щоби відібрати зброю, було розгромлено редакцію газети Київської Ради робітничих депутатів «Пролетарская мысль», а на заводі «Арсенал» навіть порізано паси верстатів.
15 (28) січня 1918 р. було завершено ремонт верстатів, і «Арсенал» мав знову запрацювати, але на загальних зборах було повідомлено рішення коменданта міста про вивезення із заводу усього вугілля. Це означало, що завод знову не працюватиме. Обурення робітників підтримали солдати українських полків імені Сагайдачного та Шевченка. Заводський комітет «Арсеналу» прийняв рішення не віддавати вугілля, а озброїти робітників та зайняти оборону. Фактично це означало початок повстання проти Центральної Ради. Було обрано ревком на чолі із членом Київського комітету більшовиків та членом ЦВК Рад України студентом Комерційного інституту Олександром Горвіцем. Крім нього, до ревкому війшли токар Микола Костюк та лимар Іполіт Фіалек5. У ніч на 16 січня до «Арсеналу» прибуло 400 солдатів полку імені Сагайдачного (весь перший курінь із добровольцями з інших куренів) на чолі із штабс-капітаном Силою Міщенком, який був обраний військовим керівником повстанців. Згодом до них долучилися солдати полку імені Тараса Шевченка на чолі із прапорщиком А.Портом та Богданівського куреня на чолі із Кисилем.
Комбриг Сила Міщенко - викладач Військової Академії імені М.Фрунзе, розстріляний у 1941 р. за те, що "вів антирадянську агітацію, засуджував політику партії та уряду, називав щасливе життя радянських колгоспників рабством". Його спогади про січневе повстання див.:  Мищенко С. Январское восстание // Летопись революции.  - Харьков, 1924. - № 3. - С.20-43.


16 (29) січня штаб коменданта міста та штаб Київського військового округу безуспішно намагалися атакувати «Арсенал», але атаки було відбито. В той же день на засіданні Центральної Ради було заарештовано групу лівих есерів, що готувала повстання у військах, та намагалися підірвати Центральну Раду зсередини – Опанас Сіверо-Одоєвський, Олександр Шумський, Гнат Михайличенко тощо. Тоді їх називали лівобережцями або лівобережною фракцією Української партії соціалістів-революціонерів, а пізніше вони утворили партію боротьбистів6.
Ввечері зібралася Київська Рада (Совіт) робітничих депутатів разом із Центральним бюро професійних спілок міста та радою фабрично-заводських комітетів. Російські меншовики та єврейський «Бунд» рішуче засудили заколот більшовиків. Але після повідомлення про знахідку трупу Леоніда Пятакова, яке зробив більшовик Ісаак Крейсберг, збори більшістю у 266 голосів (проти - 11, утрималося 22) оголосили про початок загального політичного страйку із вимогами передати владу Радам (Советам) та роззброїти контрреволюційні частини вільного козацтва. Було обрано міський страйковий комітет на чолі із секретарем спілки друкарів Києва Іваном Клименком, а згодом і центральний штаб (ревком міста) на чолі із Андрієм Івановим.
На жаль, налагодити координацію дій повсталих цей штаб так і не зміг: арсенальці, робітники Київських головних майстрень Південно-Західної залізниці (їх очолювали лівий есер Аркадій Дзедзієвський та більшовик Микола Патлах), червоногвардійці Подолу (Олексій Сивцов, Кузьма Васильківський), Деміївки (Василь Боженко) тощо хоч і розпочали наступ на центр міста, діяли без спільного плану, чим і скористалося військове керівництво Центральної Ради, яке відкликало із фронту вірні частини. До найбільш боєздатних із них належали Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, Курінь січових стрільців Євгена Коновальця (згодом засновника ОУН), Республіканський курінь Петра Болбочана, полк імені Костя Гордієнка, сформований на Західному фронті під командою Всеволода Петрова, польський загін Северина Айзерта та Юліуша Руммеля тощо. З-під Крут прибула 1-а Українська Військова школа під командою Аверкія Гончаренка (пізніше офіцер дивізії “Галичина”). За допомогою всіх цих сил повстання було придушено: 21 січня (3 лютого) «Арсенал» було взято штурмом, 22 січня (4 лютого) здалися залізничні майстерні. Частину взятих у полон було розстріляно, решту доправлено до тюрем. Сучасники згадували, що розстрілювано на вулицях навіть за робітничі мозолі на руках.
Участь польських добровольчих загонів у придушенні січневого повстання цілком руйнує міф про виключно національне протистояння українців та росіян. Польські загони були сформовані з метою захистити життя та майно поляків на кресах (окраїнах колишньої Речі Посполитої)7. Доречно нагадати, що саме польським поміщикам належало тоді близько половини усіх земель Правобережної України. Так само навряд чи національними мотивами керувалися такі учасники придушення січневого повстання, як генерал Олександр Греков, курський поміщик й начальник штабу Київської військової округи, генерал Василь Кирей, що згодом служив у арміях Денікіна і Врангеля, а в січні 1918 р. командував артилерією Гайдамацького Коша Слобідської України, начальник військових шкіл УНР генерал Астафієв, полковники Алмазов та Дістель та інші російські офіцери, що служили тоді в армії Центральної Ради.
Проте вже 22 січня (4 лютого) зі сходу до Києва підійшли війська М.Муравйова, які розпочали обстріл ключових пунктів міста. В ніч на 24 січня (6 лютого) до Києво-Печерської лаври прорвався загін донецьких шахтарів Дмитра Жлоби, наступного дня на Куренівку - червоні козаки Віталія Примакова, в район залізничного вокзалу – бронепотяг «Свобода або смерть», укомплектований матросами Чорноморського флоту (командир Андрій Полупанов), та загін харківських червоногвардійців. Вранці 26 січня (8 лютого) керівництво Центральної Ради і рештки її захисників утекли із міста. 28 січня (10 лютого) Народний Секретаріат прийняв рішення про переїзд до Києва. За кілька днів відбувся похорон загиблих у боях за владу Рад. Загалом до братських могил опустили близько 750 тіл.

Пам'ятник учасникам Січневого збройного повстання 1918 року — монумент у Києві в центрі Маріїнського парку, встановлений над їх братською могилою у 1967 р.

Хоча січневе повстання було придушено, але значення його важко переоцінити. Збройне постання робітників і солдат у столиці Української Народної Республіки означало цілковитий крах політики Центральної Ради, політики Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Тільки під гуркіт пострілів гармат «Арсеналу» Центральна Рада спромоглася нарешті 18 січня прийняти «Закон про землю», і лише 25 січня перед утечею з міста, вже бувши вдягненими, члени цього «українського парляменту» прийняли закон про 8-годинний робочий день8: пряма загроза сили завжди діяла краще за сотні декларацій. Це чудово розуміли більшовики, які очолили боротьбу за радянську владу в Україні. Січневе повстання показало цілковиту неспроможність тодішньої української буржуазії та соціал-реформістів виконати завдання навіть буржуазно-демократичної революції. Можливо тому саму пам'ять про нього нинішня влада намагається забрати з підручників і топонімів.

Андрій Здоров

2Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. - К., 2001. - С.314; Егоров П. Первый Октябрь на Украине // Военное знание. - 1922. - № 10. - С.46.
3Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березнь 1918 рр.) - Львів — Київ, 1996. - С.40-41.
4Вбивство Леоніда Пятакова / Док. Держ. архіву Київ. обл. підг. Т.М. Шевченко // Український історичний журнал. – 1990. - №4. – С.95-99.
5http://www.istpravda.com.ua/digest/4cbc7b3b444b0/ Иткинд Д. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации в 1917 г. //Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К, 1927. – С.103; Киевский Арсенал в пролетарской революции. - К., 1929 - 139 с.
6 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т. К., 1997. - Т.2. – С.110; Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитки боротьби. – К.,1920. – С.35-46
7Папакін Артем. Участь польських військових формувань у оборонних боях у Києві у лютому 1918 р. // Київська старовина. - 2007. - № 3. - С.70-73.
8Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т. – К., 1997. - Т.2. – С.128-130, 134-137.

Комментариев нет:

Отправить комментарий