вівторок, 13 грудня 2016 р.

Перше видання книги Василя Шахрая в Україні



Вийшла друком книга забороненого за радянських часів більшовицького діяча, засновника українського "націонал-комунізму" Василя Шахрая "Революция на Украине". Це третє її видання, й перше видання творів Шахрая в самій Україні. Перші два видання "Революция на Украине" 1918 і 1919 років побачили світ у Саратові, й зараз є бібліографічною рідкістю.

Найбільш відомий твір Василя Шахрая, опублікований у співавторстві із Сергієм Мазлахом - книга "До хвилі" ("Що діється на Вкраїні і з Україною") - теж було видано на початку 1919 р. у Саратові коштом Українського відділу Народного комісаріату у справах національностей РСФРР. За цю книгу Василь Шахрай і Сергій Мазлах 9 березня 1919 р. постановою ЦК КП(б)У були виключені з партії. Їм обом заборонялося займати будь-які посади в радянських установах, а саму книгу вилучено з обігу. На щастя ці видання збереглися, й у 1967 р. книгу "До хвилі" було перевидано у Нью-Йорку стараннями відомого українського соціалістичного діяча та історика Івана Майстренка, а у 1970 р. в Мічігані навіть вийшов друком її англійській переклад.

Ми усвідомлюємо, що книга має багато недоліків. Наші спроби знайти "золоту середину" між прагненням максимально точно відтворити авторський текст із особливостями тогочасної орфографії та намаганням зробити текст більш доступним та зрозумілим сучасному читачу не завжди були успішними. Нажаль,  ми так і не змогли знайти український оригінал книги "Революція на Україні", із якого у 1918 р. було зроблено переклад на російську. Але попри все думаємо, що наші зусилля не були марними, й нарис історії української революції 1917-1918 рр., написаний її активним учасником, знайде свого читача.
Наклад невеликий, тому поспішайте придбати:)

"Меня не удивляет поведение по отношению к Украине российских черносотенных и очень образованых империалистов: Милюковых, Родзянок, Скоропадских; меня не удивляет поведение по отношению к Украине англо-американского капитала, Вильсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо; меня не удивляет политика империализма всех цветов и языков по отношению к Украине: хищные звери не могут не рвать тела народов, не могут не душить, не пить крови.
Меня удивляют и больно поражают те ноты, которые звучат иногда в другом лагере... Меня больно поражает та гордая и глумливая насмешка по поводу желания украинского народа жить собственной, независимой, самостоятельной жизнью."
Украина знала много неправды, насилий, издевательства на своем историческом пути... черная стая контрреволюционеров покрыла ее "лани широкополі"... Но совы контрреволюции, рано или поздно, должны отступить перед заревом революционного пожара. В прошлом нет выхода. Все надежды, все упования лишь впереди, в победе революции...


Раньше или позже пролетариат будет победителем."
Васыль Скоровстанский. "Революция на Украине".


Книга подготовлена к изданию небольшой группой украинских марксистов на основе издания 1919 года. При воспроизведении мы максимально сохраняли орфографию того времени, например, употребление апострофа в русском языке. В качестве приложения публикуются также письмо Оксаны Шахрай в журнал "Летопись революции", ответ ей Владимира Ауссема, а также статья Артема Клименко "Выделение из общесоциалистического движения и борьба украинских коммунистических партий во время Великой революции 1917 - 1921 гг".




Заявки на книгу присылайте по адресу: zdorov2004@ukr.net
Цена 100 грн. без стоимости пересылки.

вівторок, 20 вересня 2016 р.

«Виокремлення із загальносоціалістичного руху та боротьба українських комуністичних партій під час Великої революції 1917-1921 років. Історично-популярний нарис».



Сьогодні, коли саме поняття «комунізм» скомпрометоване, по-перше,  як ідеологічна форма російського імперіалізму  (а відповідно всі офіційні компартії як провідники політичного впливу останнього, де партійні функціонери перетворили ідеали боротьби за визволення робітничого класу та світлого майбутнього всього людства  на прибутковий бізнес, чистісінької води комерцію); по-друге, коли історична наука раз у раз викриває «злочини комунізму», змальовуючи жахливі картини розбудови «утопічного суспільного ладу», що коштувало мільйони людських життів, мимоволі хочеться відкинути будь-яку єресь про можливість боротьби за владу не обмеженої жменьки надбагатіїв, але всього трудящого люду, не за зміну влади одних «грошових мішків» на інших, а за цілковите знищення експлуатації людини-людиною, за повалення всеохопної влади капіталу. Одначе, саме за такі суспільні ідеали загальної рівності та братерства колись боролися та клали свої голови тисячі й тисячі безправних, маленьких «сірих людей». Людей, які в затяжні часи мороку непорушного панування експлуататорських порядків були б «нічим», та вибороли право бодай ненадовго стати «всім». Більшість завоювань Великої революції 1917-1921 років було ліквідовано сталінською державно-капіталістичною контрреволюцією, дійсна влада робітничих рад (совітів) припинила своє існування ще раніше – на початку 20-х років від неї лишались хіба що «ріжки та ніжки». Новопосталий експлуататорський клас державної буржуазії нещадно винищив тих, хто до останнього був переконаними комуністами, щоб потім остаточно перетворити це слово на синонім диктатури нового панства, російського великодержавництва  чи прикритого інтернаціоналістичною фразеологією шовінізму. 


Справжня історія подій Великої революції 1917-1921 років в Україні сповнена трагічного динамізму. В колишніх національних окраїнах Російської імперії вона позначена прагненням поневолених націй до свого державного самовизначення. Саме тому в офіційній українській історіографії ми розглядаємо ці події послуговуючись прийнятим терміном «національно-визвольні змагання». Право націй на самовизначення впевнено визнавалося російськими більшовиками, які в союзі з іншими соціально-революційними силами повалили Тимчасовий уряд на чолі з Керенським. Це сталося 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року. Міністри уряду Олександра Керенського й чути не хотіли про якесь самовизначення України, годуючи Центральну Раду обіцянками надати автономію після Установчих зборів (Ц.Р. проголосила курс на автономію України ще у своєму І Універсалі від 10 (23) червня 1917 року), а голова київської ради робітничих депутатів пан Незлобін навіть обіцяв силою розігнати запланований на квітень того ж року Національний конгрес. Проголошення ленінською Радою Народних Комісарів такого права де-юре, на жаль, ще не означало його втілення в життя де-факто, адже будучи підпорядковане поточному політичному моменту, як його розуміли тоді більшовицькі лідери, воно дійсно залишилося для «українського питання» не більш ніж «абстрактною формулою».




Як відомо, ідейними фундаторами, чиї аналітичні висновки лягли в основу політичної платформи практично всіх течій українського комунізму були товариші Василь Шахрай та Сергій Мазлах, що першими якнайповніше обґрунтували необхідність повної незалежності радянської України [1].  Шахрай сміливо дав свою, геть не абстрактну формулу, стосовно вирішення вищезгадуваного «хворобливого питання». Якщо для його опонентів в лавах більшовицької партії національне питання автоматично вирішувалося в підсумку соціалістичної революції, а українського соціал-демократа Левка Юркевича-Рибалку сам Ленін нещадно критикував за соціал-націоналізм, тобто за те, що національне у Юркевича-Рибалки незмінно йшло попереду соціального, то Василь Шахрай відповідав на це просто: національне питання має вирішуватися і до, і підчас, і після соціальної революції. Інакше його взагалі не можно вирішити [2]. Оскільки українські комуністи ніяк не могли поминути «хворобливе питання» (бо український комунізм історично зростав з того органічного середовища, яке вимагало його остаточного вирішення тут і зараз, а не в «загірній комуні»), воно неодмінно набувало для нього особливого значення. Це тим більш зрозуміло, виходячи з його ваги для двох наймасовіших соціалістичних партій в Україні – УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), що з її лівого крила виокремляться комуністи-боротьбисти, та УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія), в організаційній приналежності до якої перебували майбутні фундатори УКП (Української комуністичної партії). Ані Василь Шахрай, ані його товариш Сергій Мазлах, як сьогодні достеменно відомо, ніколи не мали організаційного відношення до жодної української соціалістичної партії, хоч першому подекуди приписували «уесдеківське» минуле, на що звертає увагу автор найповнішого біографічного дослідження історичної постаті Шахрая – історик Олександр Юренко [3]. Те, що справжній «маніфест українського комунізму», тобто знамениту книгу «До хвилі», було створено саме більшовиками, хоч би й «білими воронами» в середовищі своєї партії, відвертими «єретиками», виключеними звідти за «контрреволюційну», заледве не «петлюрівську» позицію, саме по собі є безумовно цікавим фактом. Останній чітко вказує на ту складну ідейну еволюцію, котра завадила лівому крилу українських соціалістичних партій, які у березні 1917 року утворили Центральну Раду, швидко викристалізуватися в організації комуністичні, інакше кажучи, встигати за загальною динамікою радикалізації революційного процесу. Пізніше провідний теоретик укапізму Андрій Річицький (псевдо Анатолія Пісоцького) пояснював це окупаційною політикою російської комуністичної партії, яка зберігала єдність майбутніх укапістів з тією частиною вітчизняної соціал-демократії, що обстоювала ідеал парламентської надкласової демократії, заперечуючи гасло «вся влада - радам!», водночас, як зазначав Річицький, породжуючи «утопічні сподівання» перетягнути на свою радянську позицію всіх «уесдеків». Для них тоді була ще малозрозумілою«неминучість і необхідність розпаду соціал-демократії» [4]. Коли ж УСДРП-незалежні нарешті викристалізувались в Українську комуністичну партію,  цілковито самостійну від РКП (б), Василя Шахрая вже не було в живих (замордований денікінцями на Кубані, куди виїхав для роботи в протибілогвардійському підпіллі), а Сергія Мазлаха знову було прийнято до більшовицькій партії ( через офіційне розкаяння за гріхи свого колишнього ухильництва) [5].  

  

неділю, 28 серпня 2016 р.

Прямі іноземні інвестиції в економіку України на 1 липня 2016 р.

Цікаві дані з'явилися на сайті Держстату України. Хто зараз є лідером інвестицій в Україну? Виявляється невелика держава Кіпр, яка є найбільшою офшорною зоною  в Європі. Саме там відмивають свої капітали найбільші українські олігархи.

Прямі іноземні інвестиції (акціонерний капітал) із країн світу в економіці України1


Обсяги прямих інвестицій на 01.07.2016 (млн.дол. США)
У % до підсумку
Усього
44790,7
100,0
  у тому числі


Кіпр
11091,7
24,8
Нідерланди
5769,0
12,9
Німеччина
5447,4
12,2
Російська Федерація
4740,4
10,6
Австрія
2629,8
5,9
Велика Британія
1969,0
4,4
Вiрґiнськi Острови (Брит.)
1719,5
3,8
Франція
1526,0
3,4
Швейцарія
1476,5
3,3
Італія
964,9
2,2
Польща
791,0
1,8
США
709,7
1,6
Угорщина
610,4
1,4
Беліз
553,6
1,2
Інші країни
4791,8
10,5
1 Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції.
Примітка. Перелік країн визначено, зважаючи на найбільші обсяги інвестицій, що здійснені в економіку України.

© Держстат України, 1998-2016
Дата останньої модифікації: 19/08/116


четвер, 7 липня 2016 р.

Микола Щорс. Отповідь пану-гетьману Петлюрі.

30 червня 2016 р. активісти "Добровольчого руху ОУН" намагалися знести в Києві пам"ятник командиру першої української радянської дивізії Миколі Щорсу, але цьому перешкодила поліція та представники КМДА. Ця подія спричинила громадську дискусію навколо постаті Щорса в українській історії. 
http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/06/160630_shchors_monument_dk
Наведений нижче документ 1919 р. опублікував Олександр Лупанов.
В тексті збережено орфографію оригіналу.


Отповідь пану-гетьману Петлюри.

Ми, Таращанці, Богунці і другі Українці козаки Червоно-Армійці одержали твою похабну відозву.
Як колись в старину, запоріжці султану, так і ми тобі відповідаєм. Був у нас гетьман Скоропадській, сидів на списах німецьких – згинув проклятий.
Знову новий пан-гетьман з’явився – Петлюра.
Продав Галіцийських бідних селян польскім панам. Змовився з ними, заключив договір з поміщиками.
Продав рідну Украину чужинцям – французьким, грецьким, та румынськым щукам, зробив зв'язок з ними проти нас, працюючого бідного люду Україны. Продав рідну неньку, продав бідний голодний люд.
Скажи, Іудо, за яки гроши ти продав Украину?
Скажи, за чії и за які кошти здержуешь своїх наймитів, щоб собачою брехнею мутили бідне селянство, піднимали его проти влади трудової бідноти?
Скажи, Іудо, скажи, зраднику, тільки пам’ятай, що панам на Україні більш не панувати.
Ми, селяни, бидні працівники, всі голови положим и її захистим, щоб росцвіло на її вильний землі земли жито на волю и щоб це жито було скористоване вільним селянством на свою користь, а не за для жадних узурпаторів, кровопійців, кулаків, та поміщиків.
Так, ми брати Россійских робочих, та селянства, як браття всім, хто бореться за визволення працюючих.
Твої ж брати – польске шляхетство, українські живоглоти кулаки, царські генерали, та французькі буржуї.
Та й сам же ти брехун і з розуму звихнувся, як польське шляхетство, що, мовляв, всіх переб’єм.
Не кажи гоп, доки не перескочиш, калюжа для тебе готова, новий пан-гетьман буржуине французської та польскої милости.
Не доносити тобі штанів до цього літа.
Досить ми тобі боки напарили під Коростенем, Бердичевим та Проскуровим. Вже приятелі твої втікли из Одеси.
Вільна Угорьщина протягує до нас братські руки – руки понищених панами селян Польщі, Галиції, досягают до горла твого, Іуда.
Геть від нас проклятий! Іди на шибеницю та вішайсь, собака.
Іменем селян-козаків Українців
Атаманы Щорс, Боженко, Квятек и другие.
Кл 1369 (Прим.: 4)
Щорс, Н. [Українці козаки Червоноармійці].
ОТПОВІДЬ ПАНУ-ГЕТЬМАНУ ПЕТЛЮРІ [Листівка] : "Ми таращанці, богунці і другі козаки червоноармійці, одержали ..." / Н. Щорс, Боженко, Квятек; [Українці козаки Червоноармійці]. – [Киев]: Типография Наркомвоен N 2, [1919]. – 1 арк. в 1 стп.; 22,5 х 14,5 см.
Анотація:
Відповідь червоноармійців на відозву Симона Петлюри.
Підписи: Іменем селян-козаків українців, керуючий фронтом; атамани Щорс; Боженко; Квятек і другі.
Печатки: Центрально-наукова БІБЛІОТЕКА АН УРСР Інв. № (Прим.: 1, 4); ЦАОР МВД УССР * Харьков * БИБЛИОТЕКА ; Центрально-наукова бібліотека АН УРСР Інв. № 696 ; 701 (Прим.: 2, 3).

понеділок, 20 червня 2016 р.

КПУ возвращается.

Кто там говорил о репрессиях хунты против коммунистов?
17 июля 2016 г состоятся промежуточные выборы депутатов Верховной Рады Украины вместо выбывших в семи округах. В в шести из них зарегистрированы кандидаты от КПУ. Правда все они заявлены как самовыдвиженцы, но в анкетах и на сайте ЦИК четко указана партийность. 
Округ 23 (Волынская область) - Кононович Александр Адамович, временно не работает, член Коммунистической партии Украины.
http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033
Округ 27 (Днепропетровск) - Руденко Александр Александрович, начальник испытательного участка "ЮМЗ имени Макарова", член Коммунистической партии Украины.http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…
Округ 114 (Луганская область) - Гладырева Людмила Александровна, временно не работает, член Коммунистической партии Украины.http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…
Округ 151 (Полтавская область) - Дмитренко Григорий Николаевич, мастер участка "Полтаваоблэнерго", член Коммунистической партии Украины.
http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…
Округ 183 (Херсонская область) - Кривонос Владимир Ильич, пенсионер, член Коммунистической партии Украины.
http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…
Округ 206 (Чернигов) - Кононович Михаил Адамович, временно не работает, член Коммунистической партии Украины.
http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…

Не удалось зарегистрировать своего кандидата КПУ только в одном округе - в Ивано-Франковской области.
Хотя большинство из кандидатов временно не работает или пенсионеры, но деньги на регистрацию (это десять минимальных зарплат - около 14500 грн) и предвыборную компанию таки нашлись.
По округу 114 зарегистрирован кандидатом недавний политзаключенный, а ныне начальник сектора проектирования ГП "Антонов" Александр Бондарчук, член Рабочей партии Украины (марксистско-ленинской). http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP033…. Тот самый известный сталинист, который был депутатом от КПУ два созыва подряд при Кучме и многолетний редактор газеты "Рабочий класс", которую закрыли в 2014 г. за пропаганду Новороссии. Судебный процесс по его делу продолжался почти год, но в конце декабря 2015 г. его выпустили на свободу. При чем в графе судимость его анкеты указанно: судимость отсутствует. Так что жителям Станицы Луганской и прилегающих районов даже предоставлен выбор между двумя сталинистами - из КПУ и РПУ(МЛ).

пʼятницю, 29 квітня 2016 р.

«Передайте всем товарищам, что я погиб за свой класс…» (Происхождение Дня 1 Мая)

В моем детстве у нас было два больших праздника - Новый год и 1 мая. Новый год был семейным праздником, который отмечали дома со своими близкими. Первое мая - было праздником общественным, когда на улицы выходили все - с музыкой, красными флагами и транспарантами. Сейчас уже давно нет Советского Союза, и я понимаю, что именно то государство и правящая в нем "Коммунистическая партия Советского Союза" сделали для дискредитации идей социализма и коммунизма больше, чем кто-либо еще в истории. До сих пор 1 мая пытаются использовать русские шовинисты и сталинисты, мечтающие о возрождении СССР. О подлинном значении дня 1 мая, его происхождении и традициях классовой борьбы рассказывает статья Марлена Инсарова, написанная еще в 2003 г.

«Передайте всем товарищам, что я погиб за свой класс…»
(Происхождение Дня 1 Мая).

История того, как 1 Мая, день всеобщей стачки за 8-часовой рабочий день, за то, чтобы рабочий не был вьючной скотиной под кнутом капитала, а имел время думать и учиться, всеобщей стачки, оплаченной кровью забастовщиков, расстрелянных 3 мая у завода Мак – Кормика, кровью демонстрантов, расстрелянных 4 мая на митинге протеста, оплаченной гибелью на виселице героев рабочего класса, его лучших борцов Парсонса, Спайса, Фишера и Энгеля, гибелью покончившего с собой перед казнью Луиса Линга, пожелавшего и в смерти быть свободным от буржуазного государства, история того, как этот день рабочей борьбы и классовой непримиримости был превращен сперва социал – демократией, а затем СССРовским государством в праздник, в безвредный и безобидный для буржуазии день чинных шествий под водительством партийных и профсоюзных боссов, а сегодня превращается русским буржуазным государством в еще более безобидный «день весны и труда», в пожалованный государством для трудящихся день, когда они свободно, как вьючные животные, могут копаться на огородах, чтобы в будничные дни почти задаром работать на буржуазию, - эта история представляет собой один из ярких примеров того, как организации и традиции пролетариата интегрировались, использовались и извращались буржуазией, лишаясь своего взрывного революционного содержания.
Но пусть рабочие, копающиеся 1 Мая на огородах или приходящие на безвредные для буржуазии профсоюзные или КПРФовские митинги, знают, что даже такая ничтожная подачка буржуазии, как 2 нерабочих дня в начале мая, была добыта борьбой рабочего класса и смертью его героев. Пусть они узнают историю того, как пролетарии не стали покорно терпеть гнет капитала, а поднялись бесстрашно на борьбу – узнают и задумаются, как снова вставать на борьбу и как добиться в ней победы. Пусть они узнают о героях, кто отдал жизнь не за «родину» – лживое царство буржуазии – а за освобождение пролетариата, о героях, которые не были сверхчеловеками или спасителями, сошедшими с небес, а такими же рабочими, как и другие – наборщиком, плотником, пивоваром – и кто смело встал за освобождение рабочего класса от власти капитала, не дрогнул перед всей мощью буржуазного государства и бесстрашно пошел на смерть, кто погиб за свой класс.
1 мая 2011 г. Киев.
Мы – не патриоты нации и государства, т.к. нация и государство – это организации эксплуататоров для подчинения, подавления, ограбления эксплуатируемых. Мы презираем национальную гордость грабительскими подвигами князьков и царских генералов, невских и донских, суворовых и кутузовых. Мы знаем, что, всегда и везде, слепыми подвигами в защиту национального государства, кровью и жертвами, принесенными на его алтарь, трудящиеся только крепили свои собственные цепи. К героям национальных войн мы испытываем либо классовую ненависть, либо глубокую жалость – ненависть к эксплуататорам, храбро защищавшим свои власть и богатство, и жалость к эксплуатируемым, кто лучшие человеческие качества, самопожертвование и энтузиазм отдал не свержению власти господ, а ее упрочению, кто геройски погиб не за свое, а за чужое дело, кто гибелью своей содействовал укреплению и прославлению государства господ и эксплуататоров.
Мы – патриоты своего класса, класса лишенных собственности и власти рядовых наемных работников, пролетариев, класса, которому предстоит спасти род людской от гибели, неизбежной, если сохранится власть капитала, класса, победа которого станет возмездием за поражения всех угнетенных всей людской истории. Мы, революционные пролетарии, доведем до победы борьбу против эксплуатации и гнета, которую вели неимущие и угнетенные на протяжении всей истории человечества – истории грабежа, насилия и рабства, но также истории борьбы против них.

вівторок, 19 квітня 2016 р.

Фигура умолчания или человек, которого не было.


В 1993 г., когда я учился на втором курсе истфака Одесского университета, одна из уважаемых мной преподавателей, тогда доцент, а сейчас уже профессор, которая никогда не стыдилась называть себя марксистом, прокомментировала события в России - штурм Белого Дома войсками президента Бориса Ельцина и принятие новой конституции РФ:
- Честный человек Шахрай... Для украиноязычного слушателя это звучит как анекдот!

Фраза конечно относилась к соратнику Ельцина Сергею Шахраю, но она говорила еще и другом. О том, что человек, всю жизнь проживший в Украине, и считающий себя марксистом, ничего не знает о Василии Шахрае. Одного из лидеров большевиков Украины в 1917 г., члена первого украинского советского правительства - Народного Секретариата, человека, который председательствовал на первом заседании первого Центрального Исполнительного Комитета Советов Украины, было приказано просто вычеркнуть из истории.


вівторок, 5 квітня 2016 р.

Короткий нарис українського марксизму

Роман Тиса

Особливістю всіх без винятку українських революційних соціалістів і марксистів була та надзвичайна увага, яку вони приділяли національному питанню. Всі вони відстоювали політичну незалежність України. На ці позиції часто переходили навіть члени КП(б)У.


Офіційна ідеолоґія більшости держав, що постали на теренах колишнього СССР, сьогодні стверджує, що марксизм і соціялізм у ці країни був принесений військами Червоної Армії у 1918-1945 роках, був і є чимось чужорідним.
Відтак, немає, мовляв, нічого дивного в тому, що всі республіки колишнього Совєтського Союзу після 1991 року відкинули "соціялізм" (чи "комунізм") як силоміць нав’язане вчення. Це "природне" звільнення від "неприродного" світогляду.
От і в Україні лунають голоси про те, що марксизм є чужим українській "ментальності". Українець, кажуть, за природою своєю консерватор, господар, хазяїн; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку гидоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною, він не міг — і не може — ані сприйняти, ані пропаґувати.
В Україну марксизм принесли на своїх багнетах "завойовники-москалі". Проте, як ми побачимо, ці уявлення та ідеолоґічні установки не просто не відповідають дійсності, а навпаки — викривляють її, спотворюючи заразом й історію.
Українці були другим за чисельністю народом як у Російської імперії, так і в СССР, були народом культурним, тож як до 1917 року, так і пізніше розвивали ідей Маркса у свій спосіб.

неділю, 13 березня 2016 р.

Буржуазна міфологія та пролетарська революція.



“Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, а у ви­­рі со­ці­аль­них сил”.
Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.

"Україна і Совітська Росія зв’язуються спільними інтересами не тільки боротьби з спільним ворогом,    імперіялістичною буржуазією, а й особистим інтересом — розірвати хитрий і мудрий плян удушення тої й другої за допомогою одна одної."
Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –  Нью-Йорк: Пролог, 1967.

    Не так давно переконаний соціаліст, товариш з неабияким стажем робітничого активіста Олег Борисович Дубровський, маючи достатньо серьозний полемічний хист, надіслав нам розгромну рецензію на листівку  до чергової річниці Жовтня, яка була опублікована на блозі "Пролетар України" під гучною назвою "Наш вибір - пролетарська революція!". Критичний аналіз створеної "невеликим гуртом українських марксистів" листівки зайняв більше двадцяти сторінок друкованого тексту (Олег Дубровский. Еще раз о пролетарской революции и не только), безумовно справивши враження на авторів цього розбитого "в пух и прах" пропагандивного творіння, яке навряд було помічене хоч кимось, окрім "продвинутих лівих активістів". Та воно й на краще, адже серьозні зауваги Олега Борисовича з приводу  "невдалої форми" чи "сумнівного змісту" загалом справедливі. Звісно, це не значить, що ми погоджуємося з кожним твердженням рецензента, повністю поділяємо його погляди на історичний більшовизм та меншовизм, націонал-ухильництво, адже товариш Дубровський наразі ідейно тяжіє до меншовизму.  Найперше хотілося б зазначити, що наша відповідь не буде такою розгорнутою, детальною та об'ємною,  як критика нашого невдалого витвору, який заслуговував на таке фіаско з багатьох причин. За це ми, звісно, перепрошуємо.  Сперечатися про вартість цієї листівки безглуздо.     
     Чесно зізнатися, "смутные сомнения" стовно вдалої форми і змісту наспіх писаного тексту з'явилися в автора невдовзі після її публікації. Ще один важливий момент: погляди людей мають здатність динамічно розвиватися. Коли всього лише декілька місяців тому автор основного тексту "Нашого вибору" цікавився передусім ліоопозиційними групами та "націонал-ухильниками" в безпосередньо більшовицькому середовищі, а ось про ліві відколи в УСДРП (це і група Євгена Нероновича, і УСДРП-незалежні ліві, і УСДРП незалежні) знав хіба дуже поверхово, як і про історію УПСР, внутрішню організаційну боротьбу всередині Української Центральної Ради, котра складалася з трьох соціалістичних партій-УПСФ, УПСР, УСДРП. Звісно, сучасні українські  соціалістичні секточки майже зовсім не знають історії власне українських соціалістичних організацій, ба, більше-знати її не бажають, хоч таке знайомство було б з часом логічно неминучим для всіх, хто щиро цікавиться історією робітничого руху. Сьогодні всі ці ультралівацькі гуртки  необільшовиків, лівих комуністів, анархістів, навіть соціал-націоналістів продовжують з маніакальною впертістю ігнорувати оточуючу дійсність, викривати "фашистський путч" або "просто олігархічний змовницький переворот", яким вони охрестили події буржуазно-демократичної революції Майдану. Ми ж спробуємо коротко роз'яснити ті моменти, де Олег Борисович, на жаль, зрозумів нас не зовсім вірно, водночас сформулювати декілька важливих запитань шановному рецензенту.


     Кожна національна буржуазно-демократична революція неодмінно заростала густими хащами та непросвітними нетрями історичної міфології, щоб в такому своєму вигляді якнайкраще слугувати непорушності ідеології суспільно панівного класу. Так було з Великою Французькою революцією 1789-1793 років, коли борячись за "свободу, рівність та братерство" французькі революціонери вибороли класове панування буржуазії, яке навряд походило на загальнолюдське щастя, хоч штурмуючі твердині бурбонівського абсолютизму були переконані, що борються, скажімо, зовсім не за владу Наполеона І чи загибель своїх співвітчизників на полях кровопролитних битв за славу і могутність його імперії. Так сталося з Великою революцією 1917-1921 років в Росії, яка звалила останні протрухлявілі підпорки дому Романових, дала могутній поштовх революційній хвилі в Європі, змінила тодішню політичну мапу світу, проте, цілком очевидно,  торжеством соціалістичного ладу так і не скінчилася, бо подальший соціальний поступ в країні "перемігшого соціалізму" часто йшов по кістках людей. Те саме відбулося з Українською революцією - невід'ємною і важливою частиною загальноросійської, адже саме події на українській землі того буремного часу значною мірою визначили її подальшу долю. Ми зовсім не прагнемо відтворювати міфи "брежневського агітпропу", тому чітко усвідомлюємо , що для національних окраїн колишньої Російської імперії Велика революція 1917-1921 років була передусім національно-визвольною, такою, яка пробудила до власного національного життя раніше поневолені народи. З цього зовсім не випливає,мовляв, революційні події в метрополії та її колоніях ніяк між собою не пов'язані, розгортаються взаємно невпливаючи одне на одного, але саме таку метафізику почасти утверджує патріотична державницька історіографія. Концепція книги Андрія Здорова "Український Жовтень", погоджуючись з нею всеціло чи ні, якраз і намагається це спростувати. Жовтнева революція справді була кульмінаційним етапом найвищої соціальної радикалізації мас в колишній Російській імперії, тоді як для Олега Борисовича це лише політичний переворот більшовицької партії. Коли російський Тимчасовий уряд не зміг навіть послідовно виконати програму буржуазно-демократичних перетворень, проте, градус соціальної напруги невідворотньо зростав, більшовики намагалися осідлати нову революційну хвилю, направити її у потрібне русло. Саме на тлі загальноросійської революції розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Скрипниківський термін Український Жовтень відмінний від офіціозного "Велика Жовтнева революція на Україні", яким справді послуговувався "брежнєвський агітпроп". Жовтень також варто розглядати тільки в контексті всієї плеяди подій Великої буржуазної революції.  Нічого іншого стверджувано нами не було.

пʼятницю, 26 лютого 2016 р.

ЕЩЕ РАЗ О ПРОЛЕТАРСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ И НЕ ТОЛЬКО…

Рабочий активист, социалист с 25 летним стажем, Олег Дубровский подготовил подробный критический разбор нашей листовки к 7 ноября прошлого года. http://proletar-ukr.blogspot.com/2015/11/blog-post.html
Не со всеми его замечаниями мы можем согласиться, но с его критикой всегда приятно иметь дело, поскольку она затрагивает самую суть наших произведений и нашей платформы.





«…история взваливает на плечи нашей партии всю тяжесть борьбы за социалистическую революцию и в России и на Украине. И на этом пути мы поведем весь рабочий класс, все малосознательные массы поведем за собой и организуем их вокруг себя.»
Н. Скрыпник.
«…вопрос о возможности построения социализма в нашей стране есть не что иное, как вопрос о ХАРАКТЕРЕ НАШЕЙ РЕВОЛЮЦИИ»
Н. Бухарин.
«Пам,ятаймо, що реакція може пройти лівими дверима».
Исаак Мазепа.
«… когда ужасные последствия этой политики станут очевидными, само имя социализма, которым злоупотребляют большевики, станет ненавистно миллионам трудящихся. Вот в чем смертный грех большевизма против пролетариата и социализма»
Ф. Дан.


В ноябре 2015г. я получил возможность ознакомиться с текстом листовки «Наш вибір – пролетарська революція!» и понял, что мне есть что сказать относительно формы и содержания этого документа.
ЗАМЕЧАНИЯ ПО ФОРМЕ. В тексте листовки обязательно надо было обозначить, кто такие «мы», чей выбор пролетарская революция. Для того, кто будет читать и пытаться воспринимать этот печатный текст (если только это будет не «продвинутый» левый активист, а, к примеру, среднестатистический пролетарий), несколько электронных адресов под ним ничего не скажут. Более того, обозначить кто такие «мы» необходимо потому, что листовка, по сути, представляет собой декларацию о существовании определенного идейного течения в украинском левом движении.
Точно так же надо было дать современное понимание пролетарской революции, чтобы обыватель, напичканный различными мифами и стереотипами, понимал, что пролетарская революция это, скажем так, не стрельба из маузера по вазам и хрустальным бокалам в разгромленном буржуйском особняке…
Я понимаю, что трудно писать просто и лаконично о сложных социальных явлениях, но в таком специфическом тексте, как листовка, к этому нужно очень стремиться.
В целом, можно сделать вывод, что заголовок листовки не соответствует содержанию: ни о том, кто же это выбирает пролетарскую революцию, как метод социальных преобразований; ни о том, что же такое пролетарская революция после всех исторических уроков XX ст., в тексте листовки ни слова…
Концовка текста листовки представляется мне вообще нелепой. В конце текста такого характера должен находиться, если не призыв к пролетарской революции, то хотя бы указание на то, что только она сможет избавить пролетариат и мелкую буржуазию Украины от всех мерзостей нынешнего социального порядка. Вместо этого приводятся слова В. Шахрая, которые, скорее всего, были написаны по поводу доминирования в политике РКП(б) российско-великодержавных тенденций. Если авторы листовки хотели этим цитированием показать, что сторонники пролетарской революции в Украине сейчас находятся в подавляющем меньшинстве и вынуждены плыть против течения господствующего общественного мнения, то надо говорить об этом прямо, а не подобными опосредованными намеками. Текст листовки (если думать о ее возможной эффективности) должен быть кратким, предельно ясным и однозначным. Читающие листовку не должны гадать – да что же авторы хотели сказать тем или иным пассажем, что же они подразумевали?


ЗАМЕЧАНИЯ ПО СУЩЕСТВУ. Их много. Я буду последовательно излагать свои возражения и соображения, следуя за текстом листовки.
Листовка приурочена (или посвящена) к 98-й годовщине Октябрьской революции 1917г. Но ее авторам, упоминая о Великой революции 1917-21г.г., все-таки следовало бы сказать, что эта революция вовсе не сводится к «большевистскому перевороту» (Мартов) в октябре 1917г. И для аналогии привести классический пример Великой французской революции 1789-1815г.г., в ходе которой были революция 14 июля(1789г.); революция 10 августа(1792г.); «100 дней Наполеона» (1815г.). Этого не сделано и от чтения листовки остается стойкое впечатление, что для ее авторов Великая российская революция 1917-21г.г. – это только Октябрьский переворот и его последствия.
Посвящая свой текст Октябрьской революции, авторы листовки, стоящие на позициях государственно-капиталистической природы «Советской» России, а затем СССР, указывают, что «жовтнева революція за своїм об,єктивно-економічним характером була найбільш радикальним етапом буржуазно-демократичної революції в Росії, бо мала своїм дійсним історичним завданням не побудову соціалізму, але цілковите знищення пережитків феодального суспільства, передовий буржуазний прогрес та модернізацію». По моему мнению, такая оценка не освобождает авторов от необходимости сказать о том, что Октябрьская революция вместе с тем была неудачной, провальной попыткой пролетарской (социалистической) революции там, где для нее не было никаких объективных предпосылок. И конечно же, в этой связи надо было упомянуть о той социальной цене, которой стоили попытки вводить социализм посредством декретов.
Более того, социалисты, находящиеся на позициях государственно-капиталистической природы «советского» общественного строя и последовательно развивающие свои выводы о том, что Великая революция 1917-21г.г. была революцией буржуазной, просто обязаны пересмотреть в этом ключе свои оценки основных событий и проблем этой революции, а не привычно повторять штампы КПССовского агитпропа, восходящие к основному пропагандистскому штампу о «Великой Октябрьской социалистической революции». Подобное противоречие, когда революция 1917-21г.г. признается только буржуазной, но ее основные события продолжают рассматриваться в ключе «истории Великого Октября», буквально разрывает содержание книги «Українській Жовтень», авторства известного украинского теоретика государственного капитализма А.Здорова. Данное противоречие прослеживается и в тексте листовки «Наш вибір – пролетарська революція!». Прежде всего это относится к лозунгу «Вся власть Советам!». Авторы листовки, казалось бы, должны отдавать себе отчет в том, что отсутствие объективных предпосылок для социалистической революции немедленно скажется на субъективном, т.е. политическом уровне. «Советы рабочих депутатов» как органы «пролетарской диктатуры» сразу же потерпели фиаско по причине полного отсутствия культурных сил у того же пролетариата для обеспечения их функционирования как органов власти. Плеханов (которого Бухарин называл классиком русского меньшевизма) предупреждал рабочих (см. его «Открытое письмо петроградским рабочим» от 28.10. 1917г.) о том, что даже завоевав власть, они не сумеют ею воспользоваться. И его предупреждения полностью оправдались.
Победоносной буржуазно-демократической революции также имманентно такое историческое завоевание, как всеобщее избирательное право. Практиковавшееся «советской властью» лишение (ограничение) какой-либо части населения гражданских прав в связи с ее социальным положением или происхождением – это дополнительное провоцирование губительной для самого рабочего класса гражданской войны, к которой и так вела реализация фундаментально ошибочной установки на социалистическую революцию в бывшей Российской империи.

неділю, 7 лютого 2016 р.

Про деякі політично-пропагандивні помилки (1946)




Ми публікуємо надзвичайно цікавий документ з історії краєвої ОУН-УПА-УГВР в післявоєнний період її боротьби - інструкцію заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР, керівника Головного осередку Пропаганди проводу ОУН Петра Федуна-Полтави "Про деякі політично-пропагандивні помилки" 1946 року. Ця інструкція безумовно заслуговує уваги та всілякої популяризації, адже за своїм змістом була і лишається загостреною проти консервативно-реакційних уявлень ультраправого націоналістичного середовища, ідейно вдаряє по офіційній антикомуністичній кампанії сучасного українського неоліберально-олігархічного уряду, який нарочито змішує сталінізм з комунізмом чи революційним соціалізмом. Генетична спорідненість державно-капіталістичної номенклатури СРСР та сучасного правлячого на пост-"радянському" просторі класу компрадорської буржуазії є безсумнівною, тому його антикомунізм сьогодні лише маскує це очевидне родство так, як сталінізм колись маскував експлуататорський лад держкапіталізму червоним прапором. Документ також містить інші важливі свідчення, що розкривають внутрішню еволюцію ідейних поглядів самої ОУН-УПА-УГВР в краю.

неділю, 31 січня 2016 р.

Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.? (історична розвідка)


Доба української революції 1917 - 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді, коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до цього часу практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей1. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.
Небагато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”2.
Пам'ятник учасникам Січневого повстання 1918 р. в Києві в Маріїнському парку.
 Версія радянських істориків з Інституту історії партії при ЦК КПУ виглядає так: „Повстання планувалося на час підходу до міста радянських військ, що наступали з Харкова, але було прискорено провокаційними діями Центральної Ради. 15.1.1918 Київський комітет РСДРП(б) і Рада робітничих і солдатських депутатів закликали трудящих до повалення Центральної Ради. Для керівництва повстанням були створені міський ревком (О.Б. Горвіц, М.П. Зарніцин, І.М. Крейсберг, І.Ф. Смирнов, Я.Б. Гамарник, А.В. Іванов, І.М. Кудрін, М.А. Лебедєв, М.С. Богданов) та районні ревкоми.
Андрій Іванов
Повстання почалося о 3-й годині 16.1. Укріпившись та території заводу і в навколишніх районах, робітники „Арсеналу”, до яких приєдналися червоногвардійці Деміївського снарядного заводу, військово-обмундирувальних майстерень, частина солдатів полків Центральної Ради, почали бої з гайдамаками”3. Як бачимо, обидві версії організатором й ініціатором повстання називають Київський комітет більшовиків, а головними учасниками – робітників заводу „Арсенал”. Андрій Іванов ідеально підходив на роль керівника повстання для істориків обох шкіл: він був єдиним робітником „Арсеналу” з членів Київського ревкому й до того ж росіянином. До речі саме йому завдячує своїм порятунком під час червоного терору в Києві в лютому 1918 р. відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Д.І. Дорошенко4.

пʼятницю, 29 січня 2016 р.

Військові сили більшовиків та Української Центральної Ради у війні грудня 1917 - березня 1918 рр. Частина 1. Стара чи нова армія?


Солдати російської армії в 1917 р.


    Військовим силам більшовиків (точніше Совітської влади, до складу якої входили тоді також ліві есери, ліві соціал-демократи тощо) та Української Центральної Ради у війні кінця 1917 — початку 1918 рр. вже присвячено багато досліджень1, але в жодному з них нам не траплялися порівняльного аналізу способів їх формування. В сучасній українській історіографії переважає точка зору висловлена ще істориками державницької школи на еміграції про те, що більшовики мали у своєму розпорядженні багатомільйонну регулярну російську армію, тоді як лідери Української Центральної Ради через свої соціалістичні переконання власну армію розпустили, чим залишили Українську Народну Республіку беззахисною2. “Ідеологічна зашореність соціалістичними догмами не дала можливості провідникам Центральної Ради створити власні збройні сили. Їх ставлення до організації національної армії було не просто байдужим, а ворожим. Лідер соціал-демократів, заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко навесні 1917 р. доводив: “Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій...””3
   Насправді ідею знищення постійної армії та заміни її загальним озброєнням народу висловлювали багато теоретиків соціалістичної думки ще у ХІХ ст. й підтримували більшість соціалістичних партій тодішньої Росії. Зокрема, лідер більшовиків Володимир Ленін у статті “Про двовладдя”, опублікованій у газеті “Правда” 9 квітня 1917 р. (№28) до ознак революційної диктатури пролетаріату й селянства відносив: “2) замену полиции и армии, как отделенных от народу и противопоставленных народу учреждений, прямым вооружением всего народа; государственный порядок при такой власти охраняют сами вооруженные рабочие и крестьяне, сам вооруженный народ»4.
    В брошурі “Матеріали до перегляду партійної програми”, написаній в квітні — травні 1917 р., й виданій в липні того ж 1917 р., В. Ленін пише: “Партия борется за более демократическую пролетарско-крестьянскую республику, в которой полиция и постоянная армия совершенно устраняются и заменяются всеобщим вооружением народа, поголовной милицией»5. Та ж сама ідея знищення регулярної армії, як елементу буржуазної держави висловлена Леніним й у класичні праці “Держава й революція”, написаній у вересні 1917 р.: “Самодействующая вооруженная организация населения», столь непонятная буржуа-обывателю, вынуждена была уступить место профессиональным вооруженным отрядам не из-за «усложнения общественной жизни» (она усложнилась бы вместе с обществом), а из-за раскола общества на непримиримо враждебные классы, «самодействующее» вооружение которых привело бы к вооруженной борьбе между ними. Поэтому каждая революция показывает нам, как господствующий класс стремится возобновить служащие ему особые отряды вооруженных людей, а угнетенный класс — создать новую организацию этого рода, способную служить не эксплуататорам, а эксплуатируемым.»6
   

четвер, 28 січня 2016 р.

Січневе повстання в Києві 1918 р.: герої чи зрадники?


29 січня український політикум зазвичай відзначає річницю бою під Крутами у 1918 р. військ Української Центральної Ради із російськими більшовиками. Так було за Кучми, за Ющенка, за Януковича. Рідко хто згадує, що в той самий день, 29 січня 1918 р., у самому Києві почалося повстання робітників і солдатів проти тодішнього уряду — Ради Народних Міністів УНР, придушене за тиждень урядовими військами. За радянських часів цій події було присвячено багато пам'ятників та міських топонімів. Січневе повстання знайшло широке відображення у числених спогадах, художніх творах та фільмах, найбільш відомі з яких «Арсенал» Олександра Довженка та чотирисерійний фільм «Мир хижинам – война дворцам» Ісаака Шмарука (за романом-дилогією Юрія Смолича «Рік народження 1917»).



В 2011 році вулицю Січневого повстання у Києві перейменували на вулицю Івана Мазепи. Нинішня українська влада вважає учасників січневого повстання 1918 р. зрадниками України, агентами російських більшовиків. Офіційна позиція російської влади також антибільшовицька: на думку Путина, саме більшовики винні у тому, що Росія програла першу світову війну, а Ленін заклав атомну бомбу під Росію, що спричинила її розвал. Герої нинішньої офіційної Росії — це очільники білого руху: адмірал Колчак, генерали Денікін, Краснов, Калєдін (до речі, союзник Української Центральної Ради).
Насправді січневе повстання в Києві мало довгу передісторію і було в першу чергу викликане соціальною політикою Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату - й лише посилено конфліктом між ним та Радою Народних Комісарів (урядом Володимира Леніна) у Росії. Прийняті більшовиками та лівими есерами «Декрет про мир», «Декрет про землю», постанови про робітничий контроль над виробництвом відображали прагнення широких мас робітництва та селянства не тільки Росії, але й України, до припинення імперіалістичної війни, ліквідації поміщицького землеволодіння та капіталістичної експлуатації. Генеральний Секретаріат УЦР сприйняв ці прагнення як прояв анархії, тому заборонив братання на фронті, придушував спроби селян розподіляти поміщицькі латифундії, роззброював робітничу Червону Гвардію.