вторник, 8 декабря 2015 г.

Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії


“ - Чи можна вбивати буржуїв та офіцерів, якщо зустрінеш на вулиці?”

Олександр Довженко. “Арсенал”



   В сучасній українській історіографії стало традицією при зображенні перших днів Радянської влади в Києві та в Україні взагалі на початку 1918 р. згадувати про жахливу хвилю червоного терору, спрямованого на винищення українців. Особливо це стосується перших днів після взяття Києва червоними військами під проводом Михайла Муравйова 26 січня (8 лютого за новим стилем) 1918 р. Зазвичай історики наводять цифру жертв, уведену до наукового обігу Дмитром Дорошенком: за даними Українського Червоного Хреста у перші десять днів після здобуття Києва більшовиками було замордовано близько 5000 осіб [1]. 

   Іноді історики вказують першоджерело цієї цифри — газету лівого крила УПСР “Боротьба” від 2 березня 1918 р., яка повідомляла: “За даними української революційної організації “Червоний Хрест” за 10 день большевицького панування у Києві розстріляно було більше 5 тис. чоловіка” [2]. Але та сама газета “Боротьба” від 6 березня того ж таки 1918 р. вміщує “Лист до редакції” від Тимчасової Ради Українського Червоного Хреста: “ В обсяг нашої діяльності під час гарячкової роботи для врятування товаришів не входило зібрання відомостей про кількість убитих. Тимчасова Рада Українського Червоного Хреста висловлює своє обурення і протест проти тих добродіїв, котрі не приймають участі в діяльності Українського Червоного Хресту, від імені цієї організації подають такі “повні” відомості (про розстріл 5 тис. чоловік, 168 гімназистів-юнаків і т. ін.), які можуть кинути на Український Червоний Хрест тінь провокаційності”. Тут же нижче йде примітка редакції: “Відомості про розстріляних українців редакція дістала від одного з членів Ради Українського Червоного Хреста, а цьому членові Ради ті відомості дали офіціально для Українського Червоного Хреста члени большевицького революційного комітету Іткінд та Ніренберг” [3].

   Жодне інше джерело 1917-1918 рр. не знає такого члена більшовицького комітету чи ревкому як “Ніренберг”, хоча склад цих комітетів досить давно відомий історикам [4]. Дора Іткінд дійсно була членом Київського комітету РСДРП(б) та Київського ревкому в січні 1918 р. і залишила власні спогади про ті дні, але таких відомостей не наводить [5]. Отже нічим іншим як вигадкою тодішніх журналістів цифру у 5000 загиблих жертв большевицького терору у Києві в січні-лютому 1918 р. ми вважати не можемо.
   
   Досить колоритне зображення перших днів панування більшовиків у Києві у 1918 р. залишив відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Дмитро Дорошенко: “Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, балакають і лаються по московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі. Якийсь немолодий з рябим обличчям матрос почав розпитувати мене, як пройти на котрусь вулицю, і побачивши у вікні земської книгарні портрет Шевченка, радісно вигукнув: “Батько Тарас!” Взагалі якась мішанина людей і понять…

   … Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і правили тут криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідти генералів , офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же або вели до був. царського палацу і розстрілювали там або й по дорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окошилась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. З більш-менш відомих українців вбито було тільки журналіста Ісака Пугача, членів Центральної Ради О. Зарудного (один час був міністром земельних справ) та Леонарда Бочковського. Трохи згодом вбито ще д-ра М. Орловського. Вбито ще кількох українців, але більш-менш випадково: тому що знайшли червоне посвідчення … чи так якось виявилось, що це людина причетна до Центральної Ради або українського війська” [6]. Пізніше той же Дорошенко згадує “австрійське донесення з Київа з дня 2.IV.1918”, яке “наводить точну цифру замордованих офіцерів 2576”. Однак джерел цієї інформації він не вказує [7].

   Щоби зрозуміти наскільки тоді в Україні цінилося людське життя, слід нагадати, що кожен четвертий народжений в європейській частині Російської імперії на початку ХХ ст. помирав у віці до одного року, а кожен другий — до 25 [8]. Пересічна тривалість життя при народженні становила тоді в Україні для чоловіків 35 років, для жінок — 36 років. На кожну 1000 народжених у 1906-1910 рр. помирала у віці до одного року в Україні 191 дитина, в Галичині — 212, в європейській частині Російської імперії — 263, в цілому в Австро-Угорській імперії — 202, у Німецькій імперії — 174, в Англії — 117, у Швеції — 78 [9]. 

   Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Наприклад, земський лікар В.М. Бурлаков у 1889 – 1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (порівняно непоганої серед інших губерній України). На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М. Бурлаков підрахував, що на 19392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею (а це для селян тоді була головна ознака їх матеріального становища) ці випадки він розподілив на шість груп. Виявилось, що захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік [10]. 

   Аналогічних висновків про вплив матеріального становища на дитячу смертність у робітничих сім'ях Санкт-Петербургу дійшов на основі анкет Російського товариства охорони народного здоров'я М. Вігдорчик. В сім'ях, де батько заробляв до 20 рублів на місяць, у віці до одного року вмирало 28,4 % дітей, тоді як при заробітку понад 50 рублів на місяць — в середньому 11,5 %. “Промисловий пролетаріат столиці відрізняється й більшою культурністю, й більшими заробітками, ніж “середній” представник російського народу. Однак і цей порівняно “щасливий” прошарок населення дає таку дитячу смертність, якої не знає жодна країна й жодне місто Західної Європи” [11].

   У роки першої світової війни, що розпочалася у 1914, тільки з сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України - близько 3,5 млн. Поряд із мобілізацією для потреб армії майже третини коней це призвело до скорочення посівних площ в Україні на 1916 р. на 1,8 млн. десятин, а валового збору зерна - на 27%. Всього за 1914-1918 рр. загинуло та померло від ран близько 2 млн. солдатів російської армії, близько 6 млн отримали поранення, понад 4 млн. потрапили у полон [12].



   Цікаві відомості про померлих в Києві у 1918 р. за причинами смерті зібрало Київське губернське статистичне бюро під керівництвом М.Р. Ходоса. Вони були опубліковані у працях Демографічного інституту за редакцією М.В. Птухи. Згідно з цими даними, січень був єдиним з місяців 1918 р., коли більшість померлих чоловіків загинули від зовнішніх причин смерті. Зокрема за весь 1918 р. Київське губернське статистичне бюро зареєструвало у Києві 15504 смертні випадки, з них 1614 — від зовнішніх причин смерті, 984 — від нез'ясованих причин. В січні 1918 р. було зареєстровано 981 померлих чоловіків та 416 жінок, в тому числі від зовнішніх причин 543 чоловіка та 98 жінок, від нез'ясованих причин — 81 чоловік та 30 жінок. В лютому 1918 р. було зареєстровано 427 померлих чоловіків та 227 жінок, в тому числі від зовнішніх причин 90 чоловіків та 8 жінок, від нез'ясованих – 55 чоловіків та 30 жінок. До зовнішніх причин смерті віднесено: самогубство, вбивство, травматичне ушкодження, отруєння, опечення, переохолодження, голод [13]. Слід нагадати, що лише 4 лютого 1918 р. в Маріїнському парку було поховано 750 учасників січневого повстання проти Центральної Ради та борців за Радянську владу, робітників, солдатів та червоногвардійців революційних армій [14].

   Досить докладний список загиблих тоді в Києві подали автори збірника “Малая Русь”, виданого у тому ж 1918 р. вже при німцях за редакцією Василя Шульгина. Цей список, складений за матеріалами київської газети “Последние новости”, містить 119 прізвищ, але включає як убитих під час муравйовського терору (переважна більшість), так і деяких загиблих раніше, як от убитого петлюрівцями більшовика Олександра Горвіца [15]. Зокрема тоді в Києві було розстріляно російських генералів В.І. Гаврилова, Б.Б. Бильчинського, І.І. Волковицького, В.Е. Данкварта, Н.Е. Ридзевського, К.Г. Краковецького, Ф.О. Демського, низку офіцерів, зокрема князя Голіцина, князя Кочубея, барона Корфа, сина колишнього голови Державної думи Михайла Родзянка — Георгія (капітана царської армії) тощо [16].

   Найбільш відомим та резонансним було тоді в Києві убивство в Києво-Печерській лаврі митрополита київського Володимира. Ось як про це повідомляв сам Муравйов: “Всем гражданам г. Киева! В то время, когда революционные войска дрались, истекая кровью, на улицах Киева с врагами свободы пролетариата и трудового крестьянства на Украине, какие-то преступники, несомненно ложно назвавшиеся анархистами, ночью 25 января в тылу революционных войск совершили страшное дело. Они вооруженные ворвались в покои Киевского митрополита Владимира, ограбили его, вывели за монастырь и убили. Не нахожу слов возмущения оному злому делу. Заявляю от себя и всей революционной армии, что приму самые решительные меры к розыску злодеев-провокаторов и к жесточайшему их наказанию. Главнокомандующий Муравъев» [17]. Однак жодного винного так і не було знайдено.

   Більше того сам Муравйов перед здобуттям Києва неодноразово закликав своїх бійців до розправ над ворогами революції та навіть обіцяв їм віддати Київ на розграбування [18]. Зокрема наказ Муравйова № 9 від 22 січня (4 лютого за новим стилем) 1918 р. по військам революційних армій, виданий ще в Дарниці, містив таку фразу: “Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции» [19]. 

   Така політика завойовника викликала різке засудження не тільки в українського радянського уряду — Народного Секретаріату, місцевих Рад робітничих і солдатських депутатів, але і у російських більшовиків, що утворили армійській комітет 1-ї революційної армії. Його очолив давній знайомий Леніна Сергій Мойсеєв (Зефіров), а секретарем став московський більшовик Єфим Лапідус. Вони направили скаргу на Муравйова до Леніна із вимогою його відкликання з посади. Між іншим, фактичний голова Народного Секретаріату – народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош пропонувала Мойсеєву навіть заарештувати й самого Муравйова. Пізніше на слідстві у Москві С.Мойсеєв свідчив: “Народный Секретариат вышел к нам с выяснением о том, какие отряды могли бы остаться в Киеве. Мы указали, какие отряды можно было бы оставить для защиты секретариата. Мы сносились с Народным Секретариатом по делу Муравйова конспиративно, и народный секретарь внутренних дел Е. Бош предложила нам арестовать Муравйова, что одобрили народные секретари Бакинский и Затонский, а затем к этому присоединился Коцюбинский” [20]. Натомісць Муравйов оголосив Мойсеєва й Лапідуса поза законом та видав наказ про їх арешт.

   Саме скарга Мойсеєва була причиною, через яку Всеросійська Надзвичайна комісія по боротьбі із контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами відкрила слідство проти Михайла Муравйова, а 28 квітня того ж року видала ордер на його арешт. Голова ВЧК Фелікс Дзержинський свідчив перед Революційним трибуналом при ВЦВК: «О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала сведения, как о вредном для советской власти командующем. Обвинения сводились к тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. все это он проделывал от имени нашей советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия – это была его сознательная тактика, которая давая нам мимолетный успех, несла в результате поражение и позор. И я считал, что если советская власть не накажет его со всей революционной строгостью – то весь позор и вся ответственность за эту тактику падет на советскую власть» [21].

   Нажаль, слідство у Революційному трибуналі при ВЦВК закінчилося в червні 1918 р. виправданням Муравйова, на захист якого виступили низка впливових членів більшовицької партії (Володимир Антонов-Овсієнко, Микола Муралов тощо), що визнавали його заслуги як військового спеціаліста. Муравйов був призначений головнокомандуючий Східним фронтом, але й старі образи не забув. Скориставшись повстанням лівих есерів у Москві, він 11 липня 1918 р. піднімає заколот у Симбірську, заявляючи про непідкорення уряду Леніна. Цей заколот був придушений так само швидко, як і у Москві, а сам головнокомандуючий був убитий при спробі вчинити опір під час арешту.

   Витоки червоного терору 1918 р. слід шукати у становищі та психології тодішнього російського й українського селянства. Своєрідне передбачення цих подій можна побачити у оповіданні Михайла Коцюбинського “Ціпов'яз” (1893 р.): “Розпалена уява Семенова переносила його в пришлі часи, в тії часи, коли людям стане тісно на своїх ґрунтах, коли, зубожілі, голодні, вони враз з усіх грудей скрикнуть: “Смерті нам або поля!..”. Але поля нема, смерть не приходить, і голодні, зворохоблені лави, повні розпуки і зневір'я, ринуть на багатих, на тих, що то мають ґрунта необмежені, що не знали досі голоду й холоду. Ламається всяка правда, розливається море крові людської... І не спинити тоді тої колотнечі, як не спинити хуртовини, не спинити зливи, що затоплює землю, клекоче бурчаками, руйнує греблі й все, що на дорозі...”.

   Криваві розправи повсталих селян над експлуататорами (поміщиками, прикажчиками, лихварями тощо) та їх сім'ями характерні для всіх селянських повстань феодальної доби. Як писав Т. Шевченко у поемі “Варнак”: “Я різав все, що паном звалось”. Класичний приклад в історії України — уманська різня 1768 р. Ці розправи були породжені відчаєм та страхом темного й забитого селянства перед феодальним ладом. Повстанці мали всі підстави думати, вигнавши ненависного поміщика сьогодні, що він чи його спадкоємці повернуться завтра, щоби продовжити гноблення ще з більшою силою. Але, оскільки змінити “богом встановлений” лад селяни не могли, то єдиний вихід, вони бачили в тому, щоби знищити й самого поміщика, й усю його родину. “Терор — це здебільшого марні жорстокості, що здійснюють заради власного заспокоєння люди, які самі відчувають страх”, писав свого часу Ф. Енгельс [22]. Цей селянський червоний терор сприймався повстанцями й багатьма революційними демократами як справедлива відплата за століття нещадного визиску й принижень з боку панівного класу. Адже в той час, коли дворяни ніжилися в розкошах серед золотих сервізів, селянські діти вмирали через відсутність елементарного догляду, правильного харчування та медичної допомоги.

   Останні прояви цього стихійного народного терору припадають на періоди буржуазних революцій. Прикладом цього можуть служити вересневі розправи 1792 р. у Парижі, коли паризький плебс знищив близько 1400 аристократів та священників [23]. У романі Віктора Гюго "Знедолені" старий член революційного Конвенту так пояснює ті події: " У справедливості також є свій гнів... і цей гнів є елементом прогресу. Що б не казали, а французька революція є наймогутніший крок, що його рід людський зробив від часів пришестя Христа. Незакінчена — скажете: нехай. Але велична. Вона звільнили всі невідомі соціальні сили… Півтори тисячі років скупчувались хмари. Через п'ятнадцять століть вдарила гроза. Ви віддаєте під суд удар грому! 

   — Ви назвали мені Луї XVII. Давайте порозуміємось. Чи будемо ми оплакувати всіх невинних, всі жертви, всіх дітей—  і тих, що внизу, і тих, що вгорі. Я згоден. Але тоді , як я уже казав вам, треба йти далі 93-го року й починати далеко перед Луї XVII. Я оплакуватиму разом із вами королівських дітей, якщо ви зі мною плакатимете за малими з народу…

   Революція — добре затямте собі, пане, — мала свої причини. Наслідки її — це весь світ, що став кращий… Так; грубі вияви прогресу звуться революцією. Коли вони минають, доводиться визнати, що рід людський зазнав жорсткого поводження, але пішов уперед” (В. Гюго. Знедолені. Переклад із франц. М. Іванова. Т.1. Розд.1. Гл.10).

   До того ж типу стихійного народного терору належить убивство колишнього головнокомандувача царської армії генерала Духоніна 20 листопада 1917 р. в Могильові. Незважаючи на усі умовляння нового радянського головнокомандувача Миколи Криленка, Духонін був розшматований збудженою солдатською масою, якій стало відомо, що Духонін відмовляється виконувати постанови Ради Народних Комісарів про укладення перемир'я на фронті. З того часу вираз “відправити в штаб Духоніна” означав розстріляти. Але в добу капіталізму такі розправи вже виглядають анахронізмом, пережитком дрібнобуржуазної свідомості, який часто використовують авантюристи типу Муравйова у своїх особистих цілях. 

   Слід нагадати, що постановою Народного Секретаріату України про запровадження народного суду від 4 (18) січня 1918 р. смертна кара, так само як і тілесні покарання, були скасовані - вони “назавжди мають бути витравлені зі свідомості й пам'яті народу України” [24]. Аналогічні постанови в січні-лютому прийняли також Полтавська та Київська Ради робітничих та солдатських депутатів [25]. Під тиском Народного Секретаріату навіть Муравйов вдав наказ № 10 по своїм військам: “1. Прекратить всякие самосуды. 2. Обыски и аресты, за исключением задержания виновных на месте преступления, производить исключительно по ордерам штаба комиссара по гражданской части г. Киева. 3. Члену ЦИК Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов г. Чудновскому впредь до особого распоряжения Совета Народных Секретарей Украины принять на себя обязанности комиссара г. Киева по гражданским делам» [26].

   Червоний терор у Києві після вступу військ Муравйова був також реакцією на криваву розправу прибічників Центральної Ради над учасниками Січневого повстання в Києві, яке було придушене 21-22 січня (3-4 лютого) 1918 р. Народний секретар освіти більшовик Володимир Затонський згадував: “Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято… Побачивши купи пролетарських тіл, червоногвардійці самі посатаніли. Тоді вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли… Так розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, як тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський*. Вони повтікали з під-арешту під час бомбардування, так коли наше військо увійшло до міста у них булли квитки членів Центральної Ради, і не зважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці. Я сам мало не загинув”. Затонського хотіли розстріляти за посвідку члена Народного Секретаріату, написану українською мовою, із печаткою “Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів”. Врятував його тоді мандат члена Ради Народних Комісарів РСФРР за підписом В. Леніна [27].

   Тільки при здобутті “Арсеналу” в ніч з 3 на 4 лютого 1918 р. вільними козаками та Гайдамацьким Кошем Слобідської України під командою С. Петлюри, як пише Дорошенко: “Біля 300 большевиків було вбито, стільки ж взято в полон” [28]. Кількість загиблих учасників січневого повстання і в тогочасній пресі, і у мемуарах, і в історичних працях називають різні - від 300 до 1500 осіб. Остання цифра значно перебільшена, але факти кривавих розправ над його учасниками визнають усі очевидці подій. Секретар спілки друкарів Києва та член ревкому Іван Клименко згадував, що підставою для розстрілів для гайдамаків на Подолі тоді служили робітничі мозолі на руках [29]. Під час захоплення гайдамаками та січовими стрільцями Київських головних залізничних майстерень, другого значного центру повстання, 22 січня (4 лютого) 1918 р. було розстріляно 18 залізничників, що сховалися у їдальні. “Достатньо було пред'явити синє посвідчення особи (залізничника — А.З.), й вас, не підпускаючи на 10 кроків до себе, розстрілювали”, - пише учасник повстання Микола Патлах [30]. Варто нагадати й те, що приводом до самого січневого повстання стало звіряче вбивство в ніч на 25 грудня 1917 р козаками, вірними Генеральному Секретаріатові, відомого більшовика, члена виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів й депутата Установчих зборів Леоніда Пятакова, якому живому висвердлювали серце шаблею [31]. Саме звістка про знайдення його понівеченого тіла стала останнім поштовхом для рішення Київської Ради робітничих депутатів 16 січня 1918 р. про оголошення політичного страйку в Києві.

   Газета “Боротьба”, яка у своєму першому числі від 23 лютого 1918 р. вмістила некрологи по діячам лівого крила УПСР Богдану-Олександру Зарудному, Леонарду Бочковському та Ісаку Пугачу, “що загинули від куль злочинців, які як зграя круків обліпили робітничо-селянську революцію” [32], вже 26 лютого 1918 р. вмістила статтю “Крокодилячі сльози”, що є відповіддю на статтю органу ЦК УСДРП “Робітнича газета” “Хто винен?”. Ліві українські есери зокрема пишуть, що у смерті їх товаришів винні не тільки ті, що вбили їх фізично чи допустили подібне свавілля, але й ті, хто підготував грунт для масових самосудів і арештів: “Підготували ж той грунт, дали зброю в руки большевикам ви, панове з “Робітничої газети”! Це ваша політика з Центральної Ради і поза нею, ваші земельні законопроекти з їх славетними “40 десятинами”, - були найкращими агітаційною зброєю в руках большевиків серед селянства; ваша військова “політика” Петлюр і Поршів відвернула від української революції військові маси… Нарешті це хазяйнування п.п. Ковенок у Києві перед заняттям його військами Муравйова - послужило останньою краплею, що переповнило чашу терпіння робітництва” [33].

   Беззаперечним фактом залишаєтсья також те, що український радянський уряд — Народний Секретаріат та більшовицьке керівництво намагалися покласти край самосудам та безпідставним розправам. На вимогу Народного Секретаріату з Києва було відкликано Муравйова, якого згодом віддали під суд Революційного трибуналу. За бандитизм радянськими військами у тому ж таки 1918 р. було розстріляно найближчого соратника Муравйова командувача 2-ї революційної армії прапорщика Івана Ремньова [34]. Про свою участь у боях із “анархобандитськими загонами Ремньова” навесні 1918 р. згадував майбутній маршал Костянтин Рокоссовський [35]. Така ж доля спіткала й командира червоного загону Л.Шарова, який у Конотопі заарештував всю президію Чернігівського губернського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Євгенія Бош згадувала, що цього самого Шарова ще в харківський період уповноважені Народного Секретаріату двічі заарештовували за бандитські дії та із усіма документами доправляли до штабу В. Антонова-Овсієнка, але той звільняв його та знов призначав на керівні посади [36]. В Новозибкові Чернігівської губернії подібним самодуром був командир революційного загону з солдат Новокиївського та Новоладозького полків Степанов, що намагався заарештувати голову місцевої Ради Г. Ладоху [37]. В самому Чернігові таким самочинним диктатором був командир революційного загону із солдатів 151 Пятигорського полку Михайло Порадін, що називав себе лівим есером, проводив безпідставні арешти, пиячив та ігнорував місцеву Раду робітничих і солдатських депутатів. На одному із засідань її виконкому він зокрема заявив, що “Ленін і Троцький від революції відстали, що декрети він не вважає за потрібне брати до керівництва, і що він являє собою владу і військову, і цивільну”. Про його подальшу долю більшовик П. Кобець пише коротко: “Потім його наші розстріляли”[38].

   Таким чином червоний терор в Києві та Україні в цілому на початку 1918 р. був виявом стихійної народної ненависті до панівних класів та безпосередньою відповіддю на терор з боку військ Центральної Ради. Радянська влада всіма можливими засобами боролася проти самосудів та необґрунтованих розправ, та покарала багатьох винних у тому командирів, хоча самому Муравйову було винесено виправдальний вирок. Як і попереджав Ф. Дзержинський, цей виправдальний вирок дорого коштував самим більшовикам та залишив темну пляму на Радянській владі взагалі. Лише згодом у період громадянської війни у відповідь на наростаючий білий терор під впливом дрібнобуржуазного оточення, більшовики сприйняли стихійні народні методи розправи над своїми противниками, повторивши практику якобінського терору. Якоюсь мірою виправдався прогноз Маркса, який писав: “Настане російський 1793 рік: панування терору цих напівазіатських кріпосних буде небаченим в історії, але воно стане другим поворотним пунктом в історії Росії, й кінець-кінцем на місце позірної цивілізації, що запровадив Петро Великий, поставить справжню й загальну цивілізацію” [39].

   В Україні через її колоніальний статус у Російській імперії та панування російського міста над українським селом, на жаль, іноді пролетарська революція набувала форми “війни українців із більшовиками”, тож червоний терор набував подекуди антиукраїнських форм. Але все ж таки більшість його жертв становили саме представники російського дворянства, буржуазії та офіцерства, до яких і самі українські трудящі маси ставилися із цілком зрозумілою ненавистю.


Андрій Здоров.










1Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // Український історичний журнал. – 1993. - №4-6. – С. 85. 

2Боротьба. - Ч.7. - 2 березня 1918 р. 

3Боротьба. - Ч. 10. - 6 березня 1918 р. 

4Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (февраль 1917 - июль 1918 гг.) Сб. док. и мат. - К., 1990. - С. 752. 

5Иткинд Д.И. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации в 1917 г. // Из истории Октябрьской революции в Киеве. - К.: Госиздат Украины, 1927. - С.80-106. 

6Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // Український історичний журнал. – 1993. - №4-6. – С. 81. 

7Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. - С. 294. 

8 Новосельский С.А. Смертность и продолжительность жизни в России // Общественный врач. – П.,1916. – № 3. – С.148-152. 

9Корчак-Чепурківський Ю.О. Рух населення УСРР перед світовою війною // Природний рух населення України в 1924 р. з оглядом природного руху населення перед світовою війною. - Х.,1927. - С. XXII,XXVIII. 

10Бурлаков В.М. К вопросу о зависимости заболеваемости и смертности от экономического благосостояния крестьянского населения // Врач. – 1892. - № 33. – С.826-827. 

11Вигдорчик Н.А. Детская смертность среди петербургских рабочих // Общественній врач. - 1914. - № 2 — С.237. 

12Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за 80 лет. - М.1930. - С.52,76. 

13Матеріали щодо смертності на Україні. Померлі в місті Києві за причинами смерті, статтю та віком 1918-1927 рр. (Праці Демографічного інституту ВУАН. Т. 8). - К., 1930. - С. 30. 

14Бош Е. Б. Год борьбы. - К. 1990. - С.200. 

15Малая Русь. Война украинцев с большевиками. 1 ноября 1917 — 17 февраля 1918 г. - Вып. 2. К., 1918. - С. 229. 

16Там же. - С.173-228. 

17«Борьба с контрреволюцией». - № 14.- 28 января 1918 г. 

18 Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова: Документована історія. – Київ, 2001. – С.48,52,71,138. 

19Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. - Т. 1. - М., 1924. - С.153-154. 

20 Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова: Документована історія. – Київ, 2001. – С.86. 

21 Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова. – С.97. 

22Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. - Т.33. - М.1965. - С.45. 

23Матьез А. Французская революция. - Ростов-наДону, 1995. - С. 222-225. 

24Бош Е.Б. Год борьбы. - К., 1990. - С. 341. 

25Там же. - С.206. 

26«Борьба с контрреволюцией». - № 14. - 28 января 1918 г. 

*Насправді Грушевський був проти їхнього арешту. Арештував групу українських лівих есерів - членів УЦР 16 січня 1918 р. комендант Києва М. Ковенко. Див: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. - Т.2. - К., 1997. - С.110; Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитки боротьби. - К., 1920. - С.35-46. 

27Затонський В.П. Уривки з спогадів про українську революцію // Архіви України. - 1990. - № 4. - С. 54. 

28Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. - С. 285. 

29Клименко И.Е. Из прошлого революционной борьбы на Украине (вместо воспоминаний) // Звезда — Зоря. — Екатеринослав, 1921. - № 29. - С.47. 

30Патлах Н. Январское восстание и железнодорожники // Коммунистическая мысль. - Киев, 1922. - № 6 (18) — С.90. 

31Вбивство Леоніда Пятакова (Документи Держархіву Київської області) // Український історичний журнал. – 1990. - № 4. – С.97-98. 

32“Боротьба”. Ч.1. - 23 лютого 1918 р. 

33“Боротьба”. Ч.4. - 26 лютого 1918 р. 

34Бош Е.Б. Год борьбы. - К., 1990. - С.219. 

35Рокоссовский К.К. Автобиография // Военно-исторический журнал. - 1990. - № 12. - С.87. 

36Бош Е.Б. Год борьбы. - К., 1990. - С.287-290,395. 

37Ладоха Г. Одна страничка (из воспоминаний) // Наступление. - Смоленск, 1933. - № 11-12. - С.80-81. 

38Щербаков В.К. Жовтнева революція й роки громадянської боротьби на Чернігівщині. - Чернігів, 1927. - С.47-48. 

39Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - 2-е изд. - Т.12. - М.,1961. - С.701. 



Комментариев нет:

Отправить комментарий