четверг, 13 июля 2017 г.

Утопії й дійсність

Пропонуємо вашій увазі статтю "Утопії й дійсність" авторства провідного теоретика Української Комуністичної Партії Андрія Річицького. УКП була утворена 22-25 січня 1920 року на основі течії УСДРП незалежних, які відкололися від офіційної української соціал-демократії наслідком орієнтації останньої на класовий компроміс та буржуазний парламентаризм. Укапісти, гостро критикуючи великодержавну політику "областничества" російських більшовиків, вважали свою партію послідовною виразницею ідейно-політичної лінії  українського пролетаріату. Нерозуміння керівними верхами РКП(б) ваги національного питання, перейняті в спадок від імперського минулого великодержавні амбіції, погляд російських соціалістів та комуністів на Україну як на "Южную часть России" і т.п., гальмували революційний процес в Україні та відштовхували її трудові маси в обійми петлюрівщини - таку думку обстоював Річицький.    

Андрій Річицький

Наша епоха така багата нечуваними подіями, які йдуть зі скоростю не винайденого ще експресу, така ріжнобарвна й велика вона, що бліднуть перед нею самі сміливі фантазії, утопії перетворюються в дійсність і сама, здавалося, реальна дійсність стає нікчемною реакційною утопією.                                                                                                                                           

"Шматки паперу" - "священні" документи і основні закони - розриваються на шмаття і розлітаються по вітру, життя примушує людей писати нові папери, але робити по ним трудніше, ніж їх писати. 

Та бувають і такі утопії, такі шматки паперу, які докором стоять перед тими, хто їх писав, а та "реальна" дійсність, що противиться утопіям, обертається в дрюка для тих хто творить її.

І утопії бувають ріжні, буває ріжна й дійсність.





От наприклад: утопія. "Неухильно проводячи принціп самовизначення націй, ЦК вважає необхідним ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору признання самостійности УССР."

Це було так давно, що про цей "шматок паперу" який колись був резолюцією ЦК РКП уже мабуть всі забули. Та як і не забути?! Фантазії й утопії не можуть довго триматися в пам`яти. 

А от дійсність: "Ряд событий во внутренней жизни украинской областной организации нашей партии (РКП) свидетельствует о том, что крайне нездоровая политическая обстановка на Украине, создавшаяся на почве общей отсталости в результате многократной смены режимов, все еще продолжает оказывать крайне болезненное влияние на нашу партию, порождая уродливые явления ожесточенной склоки и травли". А посему ЦК РКП постановил: создать временный ЦК КПУ в составе (імя рек). 

Оце і все: КП(б)У є "областная организация" РКП, а УССР значить є область РСФСР. Коротко і ясно. І дійсність цьому цілком відповідає. Є куценький совнарком з семи наркомів, потрібних для "специфічних" інтересів українського народу, як наприклад наркомздрав, наркомсобез, наркомюст.

Блаженої памяти інструкція генеральному секретаріятові временного правительства Керенського 4 серпня 1917 р. воскресла із мертвих і воплотилася в життя; замісць генеральних секретарів лише стали народні комісари, бо то ж була буржуазна революція, а тепер пролетарська. Є ще маленька ріжниця: генеральний секретаріат був витвором української революції, а совнарком - "русско-украинской".

От тільки наркоміндєл (закордонних справ) є цілком утопічний і фантастичний нарком. І для чого існує цей нарком?  Чи не для того, щоб повідомляти правительства "Великобританії, Франції, Італії, Японії, П-А Сполучених Штатів, про те що "партия украинских независимых социал-демократов (нині УКП - А.Р.) перешла снова (?!) на сторону советской (!) власти и организовалась, как легальная советская партия, борющеяся теперь(?!) на ряду с нами против петлюровщины?"

Коли так, то тоді звичайно наркоміндєл України для нас дуже потрібний і не фантастичний, бо хто б инакше розповів усьому світові про бувших "незалежників"?

Можемо запевнити кого слід і не маємо нічого проти того, щоб наркоміндєл України тов. Раковський оповістив про це увесь світ, бо бувші "незалежники" незалежно от того, чи є на Україні наркоміндєл, чи не буде його боролися, боряться і будуть боротися з петлюровщиною, бо справа дійсної незалежності УССР тісно звязана з необхідністю знищити петлюровщину.

Є ще один документ, в якому утопія і дійсність сплелися пополам, бо одна частина його перетворилася в життя, а друга залишилася порожнім згуком. Цей документ - постанова ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу про боротьбистів. 

"Виконавчий комітет вважає" говориться в ній, "що справжнім комуністичним елементам боротьбистів ніхто не заважає увійти в лави КПУ (большевиків), тої партії котра цілком визнає незалежність радянської України".

Перша частина цього пакта стала фактором, а от друга... Але нащо згадувати про другу, коли ті, для кого вона писалася, чудесно проводять "середню лінію" - ні туди Микото, ні сюди Микито, славнозвісне "областничество".



А все таки останні слова постанови ІІІ Інтернаціоналу мусять до чогось обов`язувати. Бо як же инакше можуть увійти до КП(б)У справжні комуністичні елементи, а не есери ріжних мастей.

КП(б)У мабуть визнає незалежність тієї України, що розташувалася зараз по всій Европі, під крильцем "культурних" правителів Варшави, Берліну, Парижу і т.д., бо у нас Южная Россия. 

Бідна та партія, яка на конференції своїй "оказалась неспособной создать Центральный Комитет" (із обіжника ЦК РКП, яка завдає клопоту і Ц К-ту РКП., котрому доводиться один за другим розпускати Центральні Комітети КП(б)У і призначати нові. 

Звичайно, що така партія хай буде задоволена тим, що хоч областною організацією її визнають.

Та і як може забезпечити ця областна партія "единство и последовательность в проведении советской и партийной политики на Украине", коли настягалася вона "с бору та с сосенки?". Тут і правовірні "южно-русские" большевики, і "Бунд" з "фербандом" умыстилися рядом, тут боротьбисти і федер-група є; а ще вливаються туди ж ліві с.р. борьбисти.

А що ж буде з цим венігретом, коли події натиснуть трохи на нього?

Читали ми колись прекрасні утопії про те, як мусять комуністи перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти працюючих мас як "негайно ж повинні бути прийняті міри, аби у всіх радянських установах була потрібна кількість володіючих українською мовою і аби в дальнішому всі службовці уміли говорити на українській мові".

А зроблено у цій справі - нічого. Це є дійсність.

Зате на засіданні Харківської Ради Робітничих Депутатів лилися промови на "чисто русском языке" про те що "советская власть" має глибокі корні в "русском народе", про патріотизм, про "Южную столицу" - Харьків і инше не менш "русское". Була промова і по французьки, а по українськи - ні одної. Представникові ж нашої партії, який міг би прилучити до свята і український народ, слова не дали... за недостатком времени.

Лише один тов. Раковський своїм "українофільством" порушував загальний "русский" тон.

Для українського села малюються плакати, на яких український селянин чомусь обутий в лапті.

І весело сміються бісові хахли розглядаючи ці перлини агітаційної творчости радянської влади.

Читаємо у газеті, що совнарком України "постановив увійти в переговори з совнаркомом РСФСР" про призначення останнім на Україну уповноваженого в якійсь там справі.

Для чого штіль такий високий? При чому переговори там, де треба "войти с ходотайством?" Хоч може це і зменшило б престіж тов. Раковського, але було б не утопією, а дійсністю. 

                                                                                            Андрій Річицький 
                                                                                            №12 20/ІV 1920.

Річицький А. "Наш спір. Збірка статтів з "Червоного прапору". - ЦК УКП., 1921. - С. 29 - 32.

среда, 12 июля 2017 г.

Рабочая группа Гавриила Мясникова о национальном вопросе.

  Отношение оппозиционных течений 20-х годов внутри большевистской партии к национальному вопросу - малоизученная в историографии тема. Украинский историк Май Панчук считает, что в борьбе за власть Сталин использовал так называемых национал-коммунистов, их поддержку против "Левой Оппозиции" Троцкого - Каменева -Зиновьева, поддерживая взамен политику коренизации, ликвидации национального неравенства и дерусификации государственного аппарата и образования. (Панчук М. Націонал-комунізм // Політична енциклопедія. - К., 2011. - С.486). Хотя после разгрома оппозиции внутри РКП(б) - ВКП(б) сами лидеры национальных коммунистический партий были уничтожены и на смену украинизации пришел культ "великого русского народа" как "старшего брата" всех остальных.
  К сожалению, большинство лидеров "Рабочей оппозиции" и "Левой Оппозиции" не считали нужным уделять национальному вопросу особое внимание, а некоторые проявляли откровенно русско-шовинистическую позицию. Например, Юрий Ларин (Лурье) считал ущемлением прав русских политику украинизации госаппарата в УССР. Лишь в эмиграции в Мексике в конце 1930-х годов Лев Троцкий пришел к выводу, что независимость Украинской советской республики от сталинского СССР отвечает интересам мировой пролетарской революции и опубликовал несколько статей на эту тему.
Гавриил Мясников

  "Рабочая группа" Гавриила Мясникова (1889-1945) представляет здесь особый интерес, поскольку уже в своем первом манифесте в феврале 1923 г. поместила особый раздел, посвященный национальному вопросу. Можно лишь поражаться тому, что пермский рабочий Мясников, исключенный за критику Ленина из РКП(б) еще в 1922 г., высказывал идеи, близкие к идеям Украинской Коммунистической партии и других так называемых "национал-коммунистов", в частности идеи о том, что компартии национальных республик должны иметь равные права с РКП(б) и на равных входить в Коммунистический Интернационал, а не быть лишь областными организациями Российской коммунистической партии, как это было на самом деле. По сути дела такая структура РКП(б) - ВКП(б) сводила все разговоры о равноправии советских республик в составе СССР к фикции и декорации.
  В этой связи интересны также факты поддержки сторонниками "платформы демократического централизма" (децистами Тимофея  Сапронова) украинской группы "федералистов" Георгия Лапчинского и Павла Попова, которые также отстаивали самостоятельность УССР, ее равноправие в союзе с РСФСР. Исключенные из РКП(б) в начале 1920 г., федералисты были восстановлены в партии решением IV Всеукраинской конференции КП(б)У в марте 1920 г., на которой победили "децисты". (Четверта Всеукраїнська конференція КП(б)У. 17-23 березня 1920 р. Стенограма. - К., 2003; Юренко О. Націонал-комунізм український // Політична екнциклопедія. - К., 2011. - С.488; Єфіменко Г. Про комуністів-федералістів та їхнього ватажка Павла Попова // http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/07/3/89516/). Но ЦК РКП(б) тогда  же отменил все решения этой конференции.
  Насколько это были тактические маневры, а насколько искренние шаги покажут будущие исследования. В любом случае возможный, но несостоявшийся союз украинских (и других представителей угнетенных народов Российской империи) коммунистов и представителей пролетарской демократической оппозиции внутри РКП(б) значительно усилил бы их позиции в борьбе с великорусской бюрократией, которая все более превращалась в господствующий класс номенклатуры или государственной буржуазии.
-----------


Из "Манифеста Рабочей группы Российской Коммунистической партии (большевиков)"
Москва. Февраль 1923 г.




VIII. «Национальный вопрос»



   Проведение тактики единого фронта в СССР особенно осложнялось той национальной и культурной пестротой народов, которые объединяет этот союз.
   Губительное действие политики господствующей группы в РКП(б) сказались особенно остро и здесь, в национальном вопросе. Бесконечные ссылки («плановые переброски») за всякое несогласие, а также навязывание, назначение зачастую прямо самодурного назначения [sic] (абсолютно непопулярных, не внушающих никакого доверия в данной местности товарищей) в республики, находившиеся долгие десятки и сотни лет под безудержным национальным гнетом Романовых, представлявших в своем лице Великороссию как господствующую нацию, — такие назначения только пробуждают с новой силой шовинистические тенденции в широких трудящихся массах и так или иначе просачиваются в местную национальную организацию коммунистической партии. Социалистический переворот в этих советских республиках, несомненно, произведен своими, местными силами, силами местного пролетариата при активной поддержке крестьянства. И если та или иная коммунистическая партия другой нации оказывала необходимую, важную и нужную поддержку, то она оставалась только поддержкой местной организации пролетариата и крестьянства в борьбе с местной же буржуазией и ее прихлебателями. Но партийная практика господствующей в РКП(б) группы после проведения этой революции, основанная главным образом, на недоверии к местным силам, игнорируя местный опыт, непрестанно навязывает национальным коммунистическим партиям нянек, зачастую другой национальности, что порождало шовинистические тенденции, больше [того] — создало в широких трудящихся массах впечатление оккупации этой страны.
   Проведение принципов пролетарской демократии в строении местных организаций, как партийных, так и государственных, уничтожит корни недоверия рабочего класса и крестьянства одной нации к пролетариату и крестьянству другой.
   Проведение же этого «единого фронта» в республиках, произведших социалистический переворот, проведение пролетарской демократии — это значит организация национальных коммунистических партий, которые входят на равных правах с РКП(б) в Коммунистический Интернационал, образуя особую секцию.
    Но так как у всех социалистических республик имеются общие задачи и так как во всех них руководящую роль играет коммунистическая партия, то для обсуждения и решения этих общих вопросов для трудящихся всех национальностей, входящих в состав Союза Советских Социалистических Республик, периодически созываются партийные общесоюзные съезды, которые для постоянной работы избирают Исполнительный Комитет Коммунистических партий Союза Советских Социалистических Республик.
    Такое строение организаций, во-первых, оздоровит местные коммунистические партии всех наций Союза ССР и, несомненно, в корне уничтожит возможность какого-либо недоверия между пролетариатом различных наций, а кроме того, имеет крупнейшее агитационное значение для всего коммунистического движения всех стран.

Левые коммунисты  в России. 1918-1930-е гг.  - М.: НПЦ "Праксис", 2008. - С.243-244.

вторник, 11 июля 2017 г.

Нова книга про Олександра Шумського

Юрій Шаповал.
   Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. - Київ-Львів: Україна модерна - Українські пропілеї, 2017. - 742 с.


Київський історик Юрій Шаповал підготував нову книгу про лідера лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів, а згодом Української комуністичної партії ("боротьбистів") Олександра Шумського (1890-1946). Його біографія втілила у собі перемоги й поразки української революції 1917-1921 рр.  Юрій Шаповал пише: "Олександр Шумський хотів побудувати комунізм і залишитися при цьому українцем. Його трагічна доля  показує, що таке поєднання не мало права на життя". На нашу думку доля Шумського як раз засвідчує протилежне. Якщо розуміти під комунізмом не сталінський режим державного капіталізму, а дійсно безкласове суспільство, де зникнуть всі види гноблення та експлуатації людини людиною, то прийти до такого людство може тільки через повне визволення усіх пригноблених націй та знищення усіх імперій. І за таке суспільство Олександр Шумський боровся до останніх днів свого життя. Чим, як не перемогою української національно-визвольної революції 1917-1921 рр., була політика українізації 1920-х років, яку він проводив як народний комісар освіти УСРР  у 1924-1927 рр та один з лідерів КП(б)У того часу? Зіткнувшись із протидією сталінського намісника в Україні Лазаря Кагановича, Шумський не побоявся прямо звернутися до Сталіна із вимогою прибрати його з України, за щой поплатився висланням за межі республіки, а згодом і виключенням з партії та арештом. У 1933 р. Особлива нарада НКВС СРСР засудила його до десяти років тюрми, але попри всі тортури Шумський так і не визнав своєї провини і не покаявся на відміну від багатьох інших більшовиків. Можливо це випадковість, що він взагалі вижив у 1937-1938 рр. у засланні у Красноярську, коли місцеве управління НКВС так і не отримало з Москви матеріалів його справи. Але навіть тяжко хворий із напівпаралізованими ногами, втративши дружину (її розстріляли у 1937 р.) та сина (загинув на фронті у 1942 р.), Шумський не втомлювався бомбардувати листами Сталіна й Берію, керівників місцевих управлінь НКВС, партійних органів та лікарень, оголошував голодування, погрожував самогубством, добиваючись реабіліації та доводячи свою правоту. Можна лише позаздрити його невгамовній кипучій енергії та незламній силі волі, із якою він захищав свої погляди. Врешті решт, коли він уже тяжко хворий отримав дозвіл повернутися на батьківщину - фактично аби померти, то у поїзді спецгрупа Павла Судоплатова позбавила його життя, увівши смертельну отруту. Так той самий Судоплатов, мав пряме відношення і до загибелі Шумського. Більше того, Судоплатов свідчить, що сам Лазар Каганович, заступник голови  Ради Народних Комісарів СРСР, найближчий поплічник Сталіна, приїздив до Саратова, щоби пересвідчитися, що Шумський дійсно мертвий.

Попри деякі окремі неточності книга має дуже велику користь, особливо тим, що дві третини її становлять документи слідчо-оперативних справ НКВС, де зібрані листи й документи Шумського та матеріали стеження за ним. Один з листів Шумського до Сталіна вміщуємо тут.


«Протест коммуниста-украинца.

вторник, 13 июня 2017 г.

Сторіччя Української революції: класова боротьба чи національна єдність?

Сторіччя грандіозних революційних подій, які до самого дна сколихнули старий світоустрій, прогриміли смертельним вироком для великих напівфеодальних імперій – тюрем народів, перекроїли політичну мапу світу та стали нехай невдалою, але досі найбільш загрозливою для правлячих класів спробою пролетарських революціонерів – інтернаціоналістів вибороти безкласове соціалістичне суспільство, новітні послідовники ідей соціальної справедливості зустрічають в геть інших, далеких від революційного ентузіазму умовах. Старий робітничий рух зник з історичної арени, тоді як новий ще тільки но зароджується в якості самостійного суб’єкту історичного процесу. Ідеї соціалізму та комунізму навіть для думаючої частки робітництва все ще малоцікаві, не здатні підштовхнути його до боротьби проти експлуататорського ладу, тобто наразі вони не є матеріальною силою, що здатна перетворити світ. Надто це стосується так званого «пострадянського» простору, де панування контрреволюційного державно – капіталістичного режиму, який вперто видавав себе пролетарською диктатурою чи навіть справжнім соціалізмом, нещадно винищивши всю традицію  пролетарської боротьби минулого, дискредитував самі поняття «марксизм», «соціалізм», «комунізм». Суспільно панівна  ідеологія стверджує, що невідворотня боротьба класів – це деструктивна ідея далекого минулого, яка розбиває єдність нації та служить її ворогам, а марксистське вчення – псевдонаукова утопія.



І. Велика Російська (Східноєвропейська) та Українська національно-демократична революції: історичне значення.

Всупереч офіційним канонам «радянської» історіографії, яка поділяла Велику Російську революцію 1917 – 1921 років на Лютневу буржуазно – демократичну та Жовтневу соціалістичну революції, ми маємо підстави стверджувати, що за своїм об’єктивно – економічним характером Російська революція була від початку і до кінця буржуазною. Вона не вирішувала ( і не могла вирішити) завдання ліквідації капіталістичного способу виробництва в умовах, коли продуктивні сили ще далеко не визріли для переходу до безкласового соціалістичного суспільства, а на порядку денному постало питання ліквідації численних феодальних пережитків. В економіці Російської імперії такими були  поміщицьке землеволодіння та фактичне безземелля селянства, панування натурального та дрібнотоварного господарств, нерозвинутість великого промислового виробництва, що в свою чергу виявлялося у відносно невеликій частці найманих робітників – пролетарів на долю всього населення імперії. Політичною надбудовою цих історично зжитих відносин виступало царське самодержавство, яке консервувало становий поділ населення країни, практичну відсутність будь яких демократичних прав та свобод, особливе становище інтегрованої в державний апарат церкви. До цього додавалося болюче національне питання – прагнення колонізованих царатом «національних окраїн» імперії Романових до свого державного самовизначення. Отже, поневолені царським самодержавством народи мали пережити власні національно – визвольні буржуазні революції.

Агітаційний плакат 1917 рік.


Оскільки на хвилі найвищої революційної радикалізації мас, коли ліберальна буржуазія та помірковані соціалістичні партії не змогли швидко розв’язати основні завдання революції, владу без особливих зусиль захопили більшовики – найлівіше крило російської соціал-демократії, яке, засуджуючи з інтернаціоналістичних позицій Світову імперіалістичну війну 1914 – 1918 років, викриваючи опортуністичний характер тих соціалістичних партій, що стали на захист своїх буржуазних урядів, виступали за негайну пролетарську революцію. Усвідомлюючи потребу остаточно розмежуватися із соціал-демократизмом, вони проголосили себе комуністами, повернувшись тим самим до відкинутих опортуністичними партіями ІІ Інтернаціоналу ідей революційного марксизму. Лідери більшовиків, вирішуючи необхідні для подальшого соціального поступу завдання, добре розуміли, що без перемоги пролетарської революції в капіталістично передових європейських країнах, де феодально-кріпосні пережитки вже давно були знищені, революція в Росії приречена як пролетарська соціалістична революція. Говорячи словами Рози Люксембург: «У Росії проблему можна було тільки поставити. Її не можна було вирішити в Росії» [1]. Чи могла тоді бути вирішена проблема повалення капіталізму навіть спільними зусиллями пролетарів всіх капіталістично розвинутих країн – питання дискусійне. Тим не менш, складний двоїстий характер очолюваної пролетарськими революціонерами буржуазної революції був передбачений ще класиками марксизму. Ніхто інший як Карл Маркс відзначав можливість передчасного захоплення політичної влади пролетаріатом, коли необхідні передумови для його класової диктатури історично не склалися. Така перемога буде лише короткочасною, буде лише допоміжним моментом в самій буржуазній революції, як це було 1794-го року у Франції [2]. В такому сенсі російських більшовиків можна вважати нащадками англійських левеллерів чи французьких якобінців.  

Яку ж ролю для подальшої долі Великої революції 1917 – 1921 років відіграла Українська національно – демократична революція? Чому перспектива всеєвропейської пролетарської революції зазнала поразки саме в Україні? Чи може праві ті, хто стверджує, мовляв,  ніякої власне Української революції не було, і вся її особлива специфіка вигадана націоналістичними противниками ідей соціальної справедливості? Довший час справді марксистський класовий аналіз подій Української революції майже унеможливлювався державно – капіталістичною реакцією, перемігшою через виродження пролетарської революції в Росії. Як відомо, деградація революції проявилася у знищенні залишків внутрішньопартійної та робітничої демократії, остаточній заміні інтернаціоналізму державним патріотизмом, що провадив новопосталий клас державної буржуазії. Найбільш чесні ідейні елементи колишньої революційної партії, котрі не боялися критикувати переродження партії більшовиків на нового експлуататора трудящих мас, викривали великодержавний ухил з його відродженням «єдинонеділимства» і т.п., більшістю не пережили сталінські «чистки» 1937 – 1938-го, хоч багато з них розкаялося в «контрреволюційністі» задовго до періоду масових репресій, а дехто загинув навіть раніше. Щоправда, певні спроби висвітлити історію революційних подій 1917 – 1921 років та місце в ній затаврованих «ухильників»  під іншим кутом зору мали місце в зарубіжній історіографії. До цих авторів належали, зокрема, безпосередні учасники революційних подій. Мова, насамперед, йде про українських есерів Павла Христюка та Микиту Шаповала, соціал-демократів Панаса Феденка та Ісаака Мазепу, вихідця із «уесдеківської» школи Володимира Винниченка, колишнього боротьбиста та укапіста Івана Майстренка. Всі вони представляли різні частини лівого політичного спектру, котрі зіштовхнулися в революційному протиборстві, але, опинившись по різних сторонах барикад, незміно апелювали до соціалістичного ідеалу, хоч розуміли його не однаково.

Іван Майстренко


«Особые усилия современных буржуазных фальсификаторов – читаємо в збірнику «Зарубежная литература об Октябрьской революции – были направлены также на то, чтобы извратить и исказить характер партийного строительства на Украине. В основу всех буржуазных фальсификаций истории Украины положено выпячевания и переоценка своеобразия развития социалистической революции на Украине в ущерб показу общности революционной борьбы народов нашей страны и основных закономерностей пролетарской революции. Буржуазные фальсификаторы представили отдельных противников ленинской линии партии по ряду важнейших вопросов партийного и государственного строительства в качестве выразителей подлинных настроений украинских коммунистов; они пытаются превознести, поднять роль разного рода националистов, уклонистов, правых и левых» [3]. Щоб відповісти на вище поставлені питання, нам необхідно з’ясувати, по-перше, як недооцінка (на противагу твердженню про «переоцінку») своєрідності Української революції пролетарськими революціонерами в особі більшовиків призвела до поразки можливості всеєвропейської соціалістичної революції; по-друге, ким насправді були ці «окремі противники ленінської лінії партії» та різного роду «націоналістичні ухильники».

воскресенье, 7 мая 2017 г.

Хенк Сневлит: пролетарский революционер против Сталина и Гитлера



"День Победы" продолжает использоваться государственной и буржуазной пропагандой России и Украины в целях воспитания патриотизма и превращения в послушное стадо наемных работников. Даже глава Конфедерации свободных профсоюзов Украины Михаил Волынец, который регулярно поздравляет всех с православными праздниками через газету КСПУ "Аспект", но принципиально игнорирует 1 мая, решил поздравить с 9 мая: "Победа вдохновляет нас на новые свершения, укрепляет наш дух и помогает идти вперед, преодолевая трудности".

Какую позицию по отношению ко всему этому должны занимать марксисты? Приведенный ниже текст был впервые опубликован на блоге "Помидор" в 2011 г., но теперешний его владелец удалил первый абзац (предисловие).


У победы всегда много отцов. Поражение всегда сирота. Чью победу будут праздновать завтра наши правители (а многие из них уже начали праздновать еще вчера)? Да, многие наши предки участвовали в той второй мировой войне, войне империалистической для всех государств-участников без исключения. Что досталось рядовым пролетариям, которые теряли своих отцов и сыновей, жен и дочерей на той войне? Ордена и медали? Хенк Сневлит погиб от рук гестапо в 1942 г. Он встретил смерть пением "Интернационала". Пуля, оборвавшая его жизнь, могла быть выпущена и по моему деду, который пришел с той войны без одной руки. Мы победили? Нет, капитализм живет и процветает, нагло смеется нам в лицо. Борьба продолжается и главная битва еще впереди.

Снивлит Гендрикус (1883-1942)
Hendricus Josephus Franciscus Marie Sneevliet

Член Социал-демократической партии Нидерландов с 1902 г. С 1913 г. вел партийную работу в Голландской Восточной Индии; в 1914 г. основал Социал-демократический союз Индонезии (с 1920 г. – Коммунистическая партия Индонезии). В 1920 г. представлял индонезийских коммунистов на II конгрессе Коминтерна, избран членом ИККИ. В 1921 г. командирован руководством Коминтерна в Китай, участвовал в создании китайской компартии. В 1924 г. вернулся в Голландию, вошел в руководство голландской компартии, возглавил её профцентр. Солидаризовался с левой оппозицией в ВКП(б) и в 1927 г. вышел из компартии; в 1929 г. один из основателей Революционной социалистической партии.
После присоединения РСП в 1933 г. к международному троцкистскому движению член секретариата Интернационалистической коммунистической лиги (большевиков-ленинцев). В 1933 г. заключен в тюрьму за поддержку матросского восстания на одном из кораблей голландского флота; освобожден в связи с избранием в парламент. Член парламента Нидерландов в 1933-38 гг., с 1939 г. член городского совета Амстердама. В 1935 г. принимал участие в основании Революционной социалистической рабочей партии. В 1936 г. РСРП поддержала испанскую ПОУМ, что вызвало недовольство Троцкого. В 1938 г. произошел окончательный разрыв партии с троцкистским движением, в том же году она участвовала вместе с французской СРКП Пивера и др. левосоциалистическими партиями в создании «Международного рабочего фронта против войны».
В 1939 г. РСРП отказалась от троцкистской позиции «защиты СССР». Снивлит характеризовал сталинизм как «худший вид фашизма», РСРП призывала вести борьбу в равной степени «против национал-социализма и национал-большевизма».
После оккупации Нидерландов гитлеровскими войсками Сневлит - один из организаторов подпольного «Фронта Маркса-Ленина-Люксембург» (в то время как голландская компартия, поддержавшая пакт Молотова-Риббентропа, даже не была запрещена оккупационными властями). В феврале 1941 ФМЛЛ активно участвовал в организации всеобщей стачки против оккупантов и их антисемитской политики. После начала германо-советского конфликта РСРП и Снивлит выступили за превращение империалистической войны в гражданскую. Сталинская система однозначно определялась ими как тоталитарная и госкапиталистическая. Сневлит писал: «Российские рабочие должны сопротивляться фашистскому вторжению, но они могут придать войне характер защиты революции только в том случае, если уничтожат сталинский режим».
В 1942 г. Снивлит был арестован и расстрелян нацистами.

Лит.:
Серж. В. От революции к тоталитаризму: Воспоминания революционера.
Bourrinet P. Dutch and German Communist Left